ОБРЯДИ, ЗВИЧАЇ

А ВЖЕ ВЕСНА...

Про важливість народних свят, обрядів та звичаїв і про їх відродження говориться нині багато, але практичних зрушень, на жаль, мало, – здебільшого ми бачимо реконструкції народних обрядів силами самодіяльних і професіональних фольклорних колективів на сцені.

Деякі з них спираються на місцеві традиції, які ще зберігаються в пам’яті старших поколінь, інші ж послуговуються опублікованими сценаріями. Але так чи інакше, це ще не відродження самих обрядів у побуті, а їх імітація і популяризація серед широкого загалу, який подекуди вже й забув звичаї своїх предків. За сприятливих умов ці зусилля послужать поштовхом до утвердження занедбаних звичаїв у побуті того чи іншого села, хоча б у змінених формах.

Якщо ж їм судилася доля музейних реліквій – то тим більше треба їх зберігати й фіксувати усіма можливими засобами для прийдешніх поколінь.

А як бути у містах, де народні звичаї та обряди давно вже забулися, та й сама мова українська подекуди вийшла з побутового вжитку? Ми живемо в добу науково-технічного прогресу, який несе з собою всюдисущий сервіс і пригнічує масову творчу ініціативу. Відомо ж бо, що народні традиції протягом віків творилися на засадах самообслуговування, коли народ сам давав собі раду, поєднуючи в собі функції поета і композитора, сценариста і режисера, творця-виконавця і споживача культурно-мистецьких цінностей.

Нині ситуація докорінно змінилась, але, на щастя, попередні покоління залишили нам величезну культурну спадщину, якою слід уміло скористатися. Ми не тішимося надією на відродження всіх народних звичаїв у міському середовищі, тож обмежимося найголовнішими.

От хоч би веснянки – зустріч весни. Це морально здоровий, життєрадісний звичай, ні від кого не позичений, який так чи інакше торкається всіх – і селян, і городян, і старих, і малих, і віруючих, і невіруючих. Колись він був поширений по всій Україні; він є втіленням нашого власного глибинного світогляду, наших етичних та естетичних норм. Це якраз те, що ми маємо протиставити галасливій імпортній поп-культурі. Дається взнаки нехтування власними духовними надбаннями протягом десятиліть тоталітарного режиму. Але альтернативи нема – ми повинні терпляче і послідовно надолужувати прогаяне, відновлювати незаслужено забуте й занедбане, щоб не дати себе перемолоти остаточно на жорнах всесвітнього стандарту, який суне на зміну колишньому “общесоюзному”.

Що ж до пісень, хороводів, молодіжних і дитячих ігор та забав, то їх наш народ створив безліч – тут є з чого вибирати, було б лиш бажання.

Аматорський хор “Гомін” ось уже протягом багатьох років утверджує цей прекрасний звичай у Києві, започаткувавши його ще 1969 року, в умовах жорстоких утисків з боку комуністичної влади.

Дійшло до того, що 1971 року хор був ліквідований як “націоналістичний”, і чимало його учасників зазнало репресій; проте 1984 року, після довгої вимушеної перерви хор знову ожив і взявся продовжувати почату справу.

У Гідропарку, на березі Венеціанської протоки, біля пішоходного мосту у дні відпочинку й народних гулянь ми зустрічали прихід весни вічно прекрасними, невмирущими піснями – “Розлилися води на чотири броди”, “Весняночко-паняночко”, “Ой вербице”, водили “Кривого танця”, влаштовували весняні ігри та забави, залучаючи до участі всіх охочих, не обминаючи й дітвору.

Створені колись у селі, ці пісні органічно вписуються і в наше довкілля, бо ж прихід весни, її квітуче буяння відчувається скрізь, не залишаючи нікого байдужим.

Найчастіше ми влаштовували веснянки на травневі свята і День Перемоги, а з 1990 року, за народним звичаєм, святкуємо, насамперед, біля церкви на Великдень. Останніми роками – біля церкви Івана Богослова (колишня трапезна Михайлівського золотоверхого собору), а на другий день – у понеділок – у Музеї народної архітектури та побуту, біля діючих церков Святого Михайла або Святої Параскеви. (Нинішнього року це буде 27 і 28 квітня). У храмі після служби, десь близько 14 – 15-ї години співаємо “Христос воскрес”, “Засвіт раненько”, “Хваліте Господа з небес” та інші духовні твори. А потім довкола церкви водимо хороводи – “А ми кривого танцю йдем”, “Ой чи спиш, чи чуєш, як на горі дзвонять”, “По тім боці Дунаю” тощо. Хор співає “Ой веснонько, весно”, “Ой високії тиночки”, “Ой вийся, хмелю” та інші хорові веснянки; молодь влаштовує веснянки-забави – “А ми просо сіяли”, “Пустіте нас в угорськую землю”, “Жучок”, “Воротарчик”, “Король”, “Голуб і голубка”, “Сухий пліт”; дітвора грає “Подоляночку”, “Царівну”, “Грушечку”, “Красну панну”, “Котика і мишку”... Старші, стоячи осторонь, приспівують, глядачі приєднуються, і все це разом творить барвисту картину народного свята, в якому беруть участь усі охочі.

Останніми роками великодні веснянки започатковано також на Теремках-ІІ, біля церкви Бориса і Гліба, за участю місцевих учителів та школярів. Свята весни у формі концертів та розваг влаштовуються також і в деяких школах та дитячих садках столиці. І це дуже добре. Проте, якщо йдеться про народний звичай, то, ясна річ, веснянки слід переносити, по можливості, на лоно природи – насамперед на церковні подвір’я в дні великодніх свят, а також у парки культури та відпочинку, де збирається багато люду. Бо вони ж таки народжені серед живої природи, оспівують її, а тому в чотирьох стінах почуваються як пташина в клітці.

Досвід показує, що відродження в містах веснянок (а також свята Купала, різдвяних колядок та щедрівок) – справа реальна і перспективна. Головна передумова – наявність зацікавлених людей, ініціаторів. Ми певні, що такі знайдуться в кожному місті – потрібно лише їх розшукати й згуртувати. (У Києві в 60-ті роки таким об’єднуючим осередком був приватний музей Iвана Гончара). Нині це зробити набагато легше. А починати можна з малого, поступово, з року в рік розширюючи коло учасників і збагачуючи репертуар. Бажано, щоб основою відродження став аматорський народний хор, як це має місце і в нас, або ж одна із шкіл, де є ініціативні вчителі, запалені цією ідеєю.

Проте слід враховувати, що нинішні хорові колективи і їхні керівники націлені, як правило, на сцену, на концертне виконання вивчених творів. Що ж до народних свят, то тут потрібен принципово інший підхід. Народне свято – не концерт, хоч концертні номери можуть бути його складниками. Посильну участь у масових ритуалах, співах, танцях, хороводах на святі беруть усі охочі. Тож слід обов’язково передбачити загальнодоступні пісні, забави, ігри, які можна використовувати без ретельної підготовки.

У сільському побуті, як відомо, учасники свят здебільшого обходяться без репетицій, співають і розважаються не на показ, а самі для себе, пісні ж засвоюють шляхом поступового прищеплення.

Саме в процесі вільного самообслуговування і творилася протягом віків уся наша багата й розмаїта пісенна культура*.

Головне тут не майстерність і вишкіл, а добра воля й любов самих учасників. Якщо вони є, то відродити народний звичай неважко і в наших зрусифікованих містах, де його вже давно забуто (як-от у Києві). Якщо навіть у Нью-Йорку українська громада влаштовує великодні гаївки біля церкви, то ще з більшим успіхом це можна зробити і у Вінниці, і в Житомирі, і в Харкові – потрібні лише самовіддані ініціатори, які розуміють вагу цієї справи. Адже у Великдень навіть безнадійні атеїсти кидають роботу і відпочивають з дітьми на вулиці, в парку, а то й біля церкви – тобто ходять без певної мети, шукаючи видовищ.

Якраз тут і є нагода для відродження великодніх гаївок.

Звичайно ж, треба докласти зусиль на підготовку й рекламу. Але то лиш на початку. Справжня традиція якраз і полягає в тому, що кожного року у певний час, в певному місці люди збираються, знаючи наперед, що там вони знайдуть однодумців і спільників.

Можливо, не скрізь цей звичай швидко набуде поширення, але це буде зручна нагода для спілкування та єднання всіх шанувальників української мови та культури, зокрема, для утвердження рідної мови й пісні на побутовому рівні в дитячому середовищі, що має особливе значення для східноукраїнських теренів.

До речі, українська церква (православна і греко-католицька) і Великдень з веснянками – це ті точки, що єднають докупи наших розпорошених братів-українців за океаном. Хоч ми живемо на своїй Батьківщині, потреба єднання є актуальною і для нас, якщо хочемо вижити як нація у російськомовному міському оточенні.

Традиція може бути скромна і непоказна. Але вона має ту перевагу, що живе незалежно від колективів та керівників – якщо це справжня традиція. Бо керівники й художні колективи, на жаль, не вічні – проходить час, і від них залишаються лише спомини... А традиція живе, зв’язуючи нас у єдине ціле з наступними поколіннями. Саме до цього нам треба прагнути. А керівникам художніх колективів – не цуратися чорнової роботи з початківцями і простих невибагливих пісень та побутових ігор і танців, які, можливо, й не підходять для концертного виконання, але можуть стати частиною нашого побуту. Не забуваймо, що в містах нині проживає багато вихідців із села, які пам’ятають звичаї й пісні свого краю. Що ж до молоді, то переважна більшість її зосереджена в містах. Отже, для відродження календарних народних свят тут, я вважаю, умови сприятливіші, ніж у багатьох малолюдних селах.

Сподіватися на те, що “глибинка” витягне і врятує нашу мову і культуру, нині не доводиться – не ті часи. Але ж ми не використовуємо як слід наших можливостей, бо спрямовуємо свої зусилля, в кращому разі, на демонстрування (імітацію) народних звичаїв на сцені, лишаючи поза увагою їх відродження в побуті.

Становище загалом досить-таки кепське... Але не безнадійне.

Якщо ж нам пощастить утвердити кращі народні звичаї в побуті, то ми тим самим закладемо міцні підвалини нашого майбутнього, нашого духовного безсмертя. Тож берімося до праці – справа того варта!

*Календарно-обрядовий репертуар хору “Гомін” для дітей шкільного віку частково опубліковано в журналі “Радянська школа”, 1989 р., N 5 (веснянки), N 6 (пісні та поради до свята Купала), N 7 (колядки та щедрівки).

Леопольд Ященко,
керівник етнографічного хору “Гомін”, лауреат Державної премії ім.Т.Шевченка та премії ім.П.Чубинського.

"НАРОДОЗНАВСТВО" – всеукраїнський фольклорно-етнографічний часопис.