Наталія ГРИГОР'ЄВА
ПРИГОДИ МАЛЕНЬКОГО ОГІРОЧКА

Ілюстрації — Інна Орлова

Присвячується Соломійці, нашому Огірочку

Одного дня на городі посеред саду народився Маленький Огірочок. У нього на маківці була квіточка яскравого жовтого кольору, тому всі зрозуміли, що новонароджений Огірочок — дівчинка. Огіркова сім'я — тато й мама, бабуся і дідусь, братики та сестрички Огірочка — радо приймала вітання від своїх сусідів: Дядька Буряка, Пані Моркви і Пана Гарбуза, Бабусі Редьки та Тітоньки Картоплі.
Маленький Огірочок росла і зростала, що аж нарешті змогла видертися на палицю, якою господар городу дбайливо підпирав кущики з Перчиками, небожами Пана Перця. І тут перед її оченятами став увесь садок-город: охайний, чистенький, доглянутий. А подалі від городини починався квітник. Як же ж там було красиво! Він ряснів усіма можливими фарбами: білими, червоними, помаранчевими, фіолетовими… Жоржини, гладіолуси, матіоли, лілеї, медуниці, айстри, троянди, чорнобривці, петунії, мальви, зодягнені у пишні шати, нагадували принцес на балу. Зелена суконька Маленького Огірочка видалася їй вже занадто скромною на тлі тих красунь. І їй будь-що захотілося потрапити туди, щоб і собі бодай приміряти тих суконь. Вона сказала про це мамі. Але мама суворо наказала їй не робити того.
— Чому? — запитала Маленький Огірочок.
— Тому що дорога туди не близька, — одказала мама, — і скрізь на шляху нас, із роду огіркових, підстерігає небезпека. Й особливо тебе, бо ти ще зовсім маленька.
— Яка небезпека? — здивувалася Маленький Огірочок. Їй здавалося, що у такому прекрасному світі, як їхній садок, не може взагалі бути якоїсь небезпеки.
— Тля, яка намагатиметься тобі нашкодити. Але вони не такі страшні, як миші! Саме польові миші є нашими заклятими ворогами.
— А як же від них врятуватися?
— Наш порятунок — це вода, — підхопив тато, який щойно підійшов до них і чув всю розмову. — Різні струмки, річки та водойми здатні на певний час врятувати нас від миші.
— А ми не потонемо? — злякалася Маленький Огірочок.
— Ні, що ти! Ми, огіркові, вправно плаваємо, — запевнив тато. — Але ходити так далеко тобі не варто, бо ти ще не зросла для того.
Після цієї розмови Маленький Огірочок замислилися. З одного боку, тля і миші її трохи лякали. Але з іншого боку, аж надто кортіло приміряти на себе одне з тих чудових вбрань, які носили квіти на клумбі. Найчарівнішою з них їй видавалася лілея. «От якби мені таку сукню!» — замріяно подумала Маленький Огірочок і, поглянувши на свою невиразну, як вона вважала, суконьку, сумно зітхнула. Зрештою вона зважилася вирушити на прогулянку. Що більше день обіцяв бути сонячним. «Мабуть, всі миші та тля поховалися по домівках», — вирішила Маленький Огірочок і, скориставшись тим, що вся родина займається своїми справами, непомітно вислизнула з плеса і рушила у бік красунь-квіточок.
— Е-гей, Маленький Огірочок, ходи-но сюди! — вигукнув хтось.
Маленький Огірочок озирнулася і побачила сусідку Квасолю, яка гойдалася на стручку.
— Ходи, погойдаємося вдвох! — запросила Квасоля.
Маленький Огірочок гойдалки любила, тому не стала заперечувати. Вчепившись лапками за стручок, вона заплющила оченята, а Квасоля заходилася розгойдувати стручок.
— Йє-єєх! Йє-єєх! Йє-єєх! — вітер дзвенів у вушках, і Маленькому Огірочку здавалося, що вона, відірвавшись від землі, злітає.
Вдосталь нагойдавшись, вона подякувала Квасолі і рушила далі.
Йшла вона, йшла, аж раптом на зустріч їй із капусти випурхнула чарівна, тендітна істота з крильцями у салатовому вбранні.
— Хто ти? — здивовано запитала Маленький Огірочок.
— Я — Метелик-Капусниця. Живу тут, у капусті, а коли мені стає нудно, літаю куди заманеться. А ти хто?
— А я — Маленький Огірочок. Мандрую на клумбу, щоб побачити красунь-квіточок зблизька. (Про те, що вона мріє приміряти їхні вбрання, Маленький Огірочок вирішила промовчати).
— Ой, як добре! — вигукнула Метелик-Капусниця. — Я теж туди збираюся. Хапайся за мої крила, я тебе миттєво туди довезу, а то дорога далека, і ти до вечора можеш не встигнути.
Маленький Огірочок залюбки погодилася. Але чи то вона підросла і зміцніла, чи то у метелика крильця були аж занадто тоненькими, але злетіти разом з Маленьким Огірочком не вдалося. І довелося залишити всі спроби. Метелик-Капусниця полетіла далі сама, на прощання помахавши Маленькому Огірочку крилами.
— Щасти тобі! — помахала їй лапкою у відповідь Маленький Огірочок і попрямувала далі.
І ось перед нею розкинулася невеличка водойма. Якщо чесно, то це Маленькому Огірочку так здалося, що то водойма. Насправді то було відро, закопане до половини у землю і наповнене водою, бо так господареві було зручніше поливати городину. Але тут перед Маленьким Огірочком з'явилося щось незрозуміле: рогате, повзуче, з калачиком на спині.
— Ой, ти хто? — здивовано запитала Маленький Огірочок.
— Я — Равлик.
— А це у тебе така зачіска?
Равлик не встиг відповісти, тому що раптом пролунав сміх, а із-за кущів полуниці виповзла Гусінь.
— Ха-ха-ха! Зачіска! — сміялася вона.
— А хіба ні? — не зрозуміла Маленький Огірочок.
— Звісно, ні! Це ж його будиночок. Ти що, з Місяця прилетіла, що не знаєш таких простих речей? — здивувалася Гусінь.
— Ні, не з Місяця, а із сусіднього плеса. А не знаю тому, що я ще маленька і нікуди не виходила, — одказала Маленький Огірочок. І, звертаючись до Равлика, перепитала:
— То це справді будиночок?
— Так, це дуже зручно, тому що у будь-який момент я можу сховатися і від спеки, і від зливи, — відповів.
– Оце так-так! — захоплено вигукнула Маленький Огірочок.
— А куди ж ти прямуєш, маленька? — запитала Гусінь.
— На клумбу, подивитися на красунь, які там живуть: лілеї, троянди, жоржини. У них такі чарівні шати! Я б і собі такі хотіла, — мрійливо промовила Маленький Огірочок.
— Не знаю, не знаю. Кажуть, що ці квіти дуже зарозумілі та пихаті. А щодо вбрання… То мене і моє влаштовує: зручне, практичне, влітку не спекотно, а взимку не холодно.
У цей час збоку почулося якесь шарудіння.
— Ой! Це ж Тля! Ховаймося! — закричала Гусінь і пірнула у свою нірку під кущем полуниці.
Равлик сховався у будиночку. А Маленький Огірочок розгублено стояла і не знала, що вдіяти. Тля! Це ж гроза для всіх огірків! Що ж робити? Аж раптом вона пригадала татові слова, що врятуватися огіркам від тлі можна у воді, і жваво стрибнула у відро з водою, яке їй видалося цілим озером! Маленький Огірочок з насолодою хлюпалася у водичці і, вже перебуваючи на середині цього озерця, раптом помітила Тлю. А та від злості, що їй не вдалося погризти Огірочка, стояла на березі злюща і загрозливо махала лапами. А Маленький Огірочок, вийшовши на берег з іншого боку озерця, щасливо розсміялася. Он яка вона смілива, кмітлива і спритна! Як вдало втекла від Тлі, залишивши її з носом. Буде про що розповісти братикам і сестричкам. І, наспівуючи якусь простеньку пісеньку, Маленький Огірочок рушила далі в дорогу.
Так вона йшла собі, йшла і не помітила, що на небі заюрбилися хмари, і сонечко перестало яскраво світити. А коли помітила, то стало їй трохи лячно і захотілося повернутися додому. Проте вона вперто йшла далі, бо не хотілося ось просто так взяти і відмовитися від своєї мрії.
— Хрум-хрум-хрум-хрум! — раптом долинуло до вуха.
— Хто тут? — злякалася Маленький Огірочок.
— Хрум-хрум-хрум-хрум, пф-ф-ф! — пролунало у відповідь, і перед нею виникла постать якогось невідомого сірошкірого звірка і двома зубами, що виступали вперед.
Звірина гризла якесь коріння, тому й видавала такі малозрозумілі звуки.
— Хто ти? — запитала Маленький Огірочок.
— Я? — перепитала звірина і зареготала. — Я — Велика Сіра Миша, мене знають всі, і всі бояться. Але особливо я люблю ласувати огірочками. Ось такими молоденькими і смачненькими…
І з цими словами Велика Сіра Миша, висунувши вперед свої два зуби, рушила на Маленького Огірочка. А Маленький Огірочок неабияк злякалася і почала відступати, аж поки не вперлася в кущі Смородини, Малини й Аґрусу, якими було огороджено садок. Далі відступати було нікуди, і Маленький Огірочок закрила лапками личко і сіла на землю…
І тут сталося непередбачуване — їй на допомогу прийшли ті самі кущі Смородини, Малини й Аґрусу. Вони почали хльостати мишу своїми гілками, приказуючи при цьому: «А ну геть звідси, погане мишисько! Ач яка! Хоче з'їсти Маленького Огірочка і всім завдати шкоди! А не дамо тобі образити Огірочка! Не дамо знищити садок! Геть! Забирайся звідси!».
Перелякана Велика Сіра Миша кинулася навтьоки. Аж заледве вирвалася з цупких кущових «обійм». То була, мабуть, добра наука для неї, бо надовго розхотілося їй поласувати городиною та ягодами в цьому садку. А Маленький Огірочок щосили побігла додому. Там її зустріли стурбовані тато, мама, бабуся, дідусь, братики та сестрички. Весь день вони шукали її поміж далекими та близькими сусідами.
Після того Маленький Огірочок пообіцяла всім ніколи не ходити гуляти так далеко без їхнього дозволу. А потім, оглянувши своє зелене вбрання, зрозуміла, що не таке вже воно й погане. Ба більше! Воно чудово гармоніює з жовтою квіточкою на її маківці і пасує їй як ніщо у світі.

***

МАЛЕНЬКИЙ ОГІРОЧОК І ВЕЛИКИЙ КАПЕЛЮХ

Якось у спекотний полудень блукала Маленький Огірочок городом у пошуках холодочку. Більшість її родичів і сусідів сховалися під листям, Бабуся Редька навіть рвонула до своєї доброї подруги Тітоньки Капусти, щоб сховатися у затінку її пишних шат, Пані Морква і Пані Кукурудза прикрили свої голівоньки гичкою, наче страусовим пір'ям, і, задоволені власною винахідливістю, давали поради решті мешканців городу. Вирішили вони дати пораду й Маленькому Огірочку.
— Ой, Маленький Огірочок, ти б прикрила маківку своєю квіточкою, а то сонце он яке пекуче!
— Але ж тоді лише моя маківка буде у холодку, а решта мене буде змушена пектися на сонці, — Та ні, це несправедливо, — одказала Маленький Огірочок і попрямувала далі у пошуках затінку.
Назустріч їй вийшла Велика Помідорка. Від спеки вона розчервонілася і спітніла, проте щосили намагалася облаштувати собі затінок.
— Ходи, маленький Огірочок, допоможеш мені, а там і сама сховаєшся від сонця, — вигукнула вона.
— Та ні, на двох холодочку не вистачить, краще я піду до кущів Малини і Смородини. У них там, здається, є досить місця.
І попрямувала далі. Але завернувши за ріг, де росли Перчики, Маленький Огірочок раптом побачила великий солом'яний капелюх. Він лежав посеред городу, безгосподарний, і ніхто не звертав на нього уваги. «Не дивно, — подумала Маленький Огірочок, — адже всі поховалися від спеки по своїх домівках». Своєю маленькою лапкою вона трохи підвела капелюх і пірнула всередину.
А там було прохолодно і затишно. «От і добре, — подумала вона. — Відпочину тут, поки спека». Зручно вмостившись, Маленький Огірочок почала розглядати своє нове помешкання. Рядки соломи, щільно вплетені один до одного, не пропускали жодного промінчика сонця, проте не можна було й сказати, що всередині капелюха було темно. Саме навпаки.
А за межами капелюха погода раптом помінялася: налетіли хмари і пішов дощ. «Який прекрасний матеріал — солома, — подумала Маленький Огірочок. — І спеки не пропускає, і дощу. І дихається тут прекрасно».
Під звуки дощиська, який злодійкувато тупотів ззовні, Маленький Огірочок почала мріяти, що відтепер великий солом'яний капелюх стане її власним будиночком. «От у Равлика, наприклад, — розмірковувала вона, — є ж будиночок. І у мене тепер буде. Ми зможемо ходити один до одного в гості, пити чай з пиріжками, які пече моя бабуся. А для цього потрібні столик і стільці…. Так, змайструвати їх можна буде теж із соломи. Або з гички. Треба буде попросити Тітоньку Кукурудзу допомогти мені…».
Але додумати Маленький Огірочок не встигла, бо раптом її з ніг до голови обдало міцним потоком дощу.
— Ой!— зойкнула вона і від несподіванки підстрибнула на місці. — Що це? Невже це мій новий будиночок протікає?
Проте відповіді Маленький Огірочок не отримала. Натомість побачила, як Великий Капелюх раптом повільно піднявся вгору. Це господар городу нарешті знайшов його і поніс, щоб почистити і посушити.

***

МАЛЕНЬКИЙ ОГІРОЧОК І БДЖІЛКА

В усьому садку найбільш працьовитою всі вважали Бджілку. Та й не дивно! Вона прокидалася рано-раненько, коли ще всі, солодко посапуючи, бачили прекрасні сни, перелітала з однієї квіточки на іншу, щось збирала своїм хоботком, потім летіла до вулика, певний час перебувала там, а потім знову поверталася у квітник, і все починалося спочатку. Ніхто не міг порахувати, скільки кілометрів за день Бджілка налітала. Але вона, без сумніву, перевершила б будь-який найпотужніший літак, і такі подорожі відбувалися щодня.
Якось, лежачи у травичці, Маленький Огірочок цікавим оком поглядала на Бджілку і зрештою вирішила дізнатися, чим же таким клопочеться Бджілка. — Збираю мед, — відповіла та.
— Та невже?! — здивувалася Маленький Огірочок.
— Ой, як добре! Я люблю медом поласувати. Значить, мед лежить просто у квітках і будь-хто може підійти, взяти його і поїсти?
— Ні, не зовсім так, — засміялася Бджілка. — На квітах немає меду, там є лише нектар. А сам процес виготовлення меду є досить складним. Проте якщо хочеш, ходімо зі мною, і я тобі все це покажу.
Маленький Огірочок залюбки погодилася, і вони рушили до квітника. Сівши на квітку, Бджілка промовила:
— Ось, дивись, я своїм хоботком збираю нектар, який є всередині квітки, і наповнюю ним свій шлуночок, який саме для цього і пристосований.
— Це щось на зразок маленької діжечки або глечика? — перепитала Маленький Огірочок.
— Так, — погодилася Бджілка. — А потім, коли нектару зібрано достатньо, я лечу до вулика. Ходімо туди!
Бджілка навмисно летіла не кваплячись, щоб Маленький Огірочок за нею встигала. За кілька кроків до вулика Маленький Огірочок побачила велику юрбу бджілок.
— Це мої подруги, — сказала Бджілка. — Вони так само збирають нектар і несуть сюди.
— Але ж квітник розташований зовсім в іншій частині садку, — здивувалася Маленький Огірочок, — а ми їх там не бачили.
— Справа в тому, що мед буває різним: і квітковим, і гречаним, і липовим, — пояснила Бджілка. — Тож у кожної з нас є своя ділянка для роботи.
Біля входу до вулика стояли бджілки у синіх фартушках і синіх рукавичках.
— Це наші вартові, — сказала Бджілка. — Вони стежать, щоб у вулик не потрапили чужі комахи. Тож і форма у них синього кольору — суто робоча.
— А що відбувається далі?
— А далі нектар потрапляє до бджіл-приймальниць… Ось вони.
Маленький Огірочок побачила бджілок у білих фартушках і білих рукавичках.
— Це вони виготовляють мед? — запитала вона.
— Так, — відповіла їй Бджілка. — Вони переробляють нектар. А потім бджола-приймальниця знаходить вільну воскову клітинку у вулику, складає туди по краплинці мед і збагачує його корисними речовинами.
— А як вони це роблять?
— О, це їхній секрет! Ніхто достеменно цього не знає, крім бджілок-приймальниць. Вони передають його своїм нащадкам, тож цей рецепт переходить з покоління до покоління вже понад тисячу років, а то й більше.
— Оце так! — захоплено вигукнула Маленький Огірочок. — Я б теж хотіла навчитися виготовляти мед…
— Ні, — одказала Бджілка, — кожен мусить займатися своєю справою. А ти можеш поласувати свіженьким медом. Ось, ходи-но сюди.
І вона підвела Маленького Огірочка до групи бджілок, які розкладали вже готовий мед. Вони радо пригостили її. Маленький Огірочок їла, а мед стікав їй і на лапки, на суконьку… Він потрапив навіть на жовту квіточку, якою Маленький Огірочок прикрашала свою зачіску…
— Ой, як смачно! — вигукнула вона, облизуючи пальчики.
— Їж на здоров'я, — сміялися бджілки, — тільки обережно, бо наш мед хоч і корисний, проте багато його може зашкодити.
Попоївши, Маленький Огірочок вирішила ще трошки прогулятися поміж вуликів. І скрізь вона неодмінно бачила одну й ту ж саму картину: всі завзято працювали, ніхто не байдикував. «Як же ж у них тут все відбувається злагоджено! Ніяких зайвих рухів, ніякої метушні», — подумала вона і, попрощавшись з усіма, вирушила додому. Її заходився проводжати цілий рій бджілок. Дорогою вони літали над Маленьким Огірочком і радісно гуділи. А їхнє гудіння іноді нагадувало якусь ритмічну пісеньку. Дззз-дззз-дззз, чух— чух…
Біля рідного плеса Маленького Огірочка зустріли тато з мамою.
— Маленький Огірочок, де ж ти ходиш? Час купатися і вкладатися спати, — сказала мама.
А тато здивовано подивився на рій бджілок, які супроводжували Маленького Огірочка.
— Дивно, — знизав плечима він. — Звідки у них такий інтерес до Огірочка? Адже Огірочок — не квітка…
— Потім розкажу, — вигукнула Маленький Огірочок і побігла купатися під струмочок дощової водички, яку завбачливо приготувала мама.
А накупавшись побачила, що бджілок як і не було. «Напевно, вже пізно, і вони полетіли до свого вулика», — подумала Маленький Огірочок, а потім зметикувала, що просто змила водичкою із себе залишки меду і перестала бути для бджілок «солоденькою».
— Нічого не розумію, — сказала мама татові після того, як вклала Маленького Огірочка спати. — Цих бджілок тут ніколи не було у такій кількості…. Наче медом їм намазано…
«Так дійсно медом намазано! — подумала Маленький Огірочок. — От зараз розкажу їм, де я сьогодні була…», — подумала вона та раптом відчула, як її оченята обважніли і самі по собі заплющуються… І вже за хвилинку вона солодко спала, вкрившись м'якою ковдрою-листячком. Її нова подруга Бджілка теж заснула, бо ще й на світ не зазоріє, а їй вже треба буде прокидатися і летіти у пошуку нових квітів, багатих на нектар.

***

МАЛЕНЬКИЙ ОГІРОЧОК І ПЕПІНА

Одного дня покликала мама Маленького Огірочка і сказала:
— До наших Огіркових Родичів із сусіднього плеса приїхала знайома з Іспанії, твоя ровесниця. Їй тут дуже самотньо, бо всі її друзі залишилися там. Чи не розважиш її трохи?
— Залюбки, — відповіла Маленький Огірочок. — А що я маю робити?
— Погуляти з нею, показати їй, як тут у нас і що… Погойдаєтеся на стручках квасолі.. Ви ж, діти, це любите. Поведеш її до квітника. І взагалі, будь з нею привітною і доброзичливою, бо якщо їй у нас сподобається, то наступного року сюди приїдуть її родичі.
— А як же я порозуміюся з нею? Вона, напевно, лише іспанську знає…
— О, стосовно того не переймайся. Будете розмовляти звичайною огірковою мовою, яку знають всі огірки, незалежно від того, де вони живуть. Звісно, на додаток до мови тієї землі, де вони виросли… Ходи-но!
І з цими словами мама взяла Маленького Огірочка за лапку і повела на сусіднє плесо. Коли вони підходили до помешкання Огіркових Родичів, повз них стрімголов хтось пронісся.
— Так це ж Пепіна! — вигукнула мама Маленького Огірочка.
Почувши це, «хтось» попереду раптом різко загальмував і зупинився. І Маленький Огірочок побачила, що це дівчинка-огірочок — така ж сама, як і сама Маленький Огірочок, тільки трохи вища, і замість жовтої квітки у неї червона. І не на маківці, а збоку.
— Так, Пепіна — це я! — перевівши подих, широко посміхнулася вона. — Привіт усім! А це, напевно, Маленький Огірочок? Знаю, мені родичі про тебе розповідали. Я дуже рада з тобою потоваришувати.
— І я з тобою теж, — підхопила Маленький Огірочок. — Ти, здається, кудись поспішала?
— Так, — відповіла Пепіна, — я побачила напрочуд дивного метелика. У нас в Іспанії таких немає. Тож я вирішила з ним познайомитися, але, здається, лише налякала його…
— Це Стрічкарка! — вигукнула Маленький Огірочок. — Вона трохи полохлива, боїться незнайомців. Але я тебе неодмінно з нею познайомлю.
Мама Маленького Огірочка, побачивши, що обидві дівчинки легко знайшли спільну мову, побажала їм гарної прогулянки, а сама поквапилася повернутися до своїх справ.
— А скажи-но, звідки в тебе таке дивне ім'я? — поцікавилася Маленький Огірочок.
— Дивне? — здивувалася Пепіна і розсміялася. — Та ні! Звичайнісіньке. Пепіна означає огірок-дівчинка. Так у нас в Іспанії кличуть багатьох. А дивним воно видається тим, хто не знає іспанської.
— Ой, а розкажи мені, будь ласка, про Іспанію, — попросила Маленький Огірочок.
— Добре, — погодилася Пепіна, — розкажу, але спочатку ти мусиш розказати мені про твій край.
— Тоді ходімо у квітник. Це у нас царина справжньої краси.
І обидві дівчинки рушили у напрямку клумби. Метелик-Стрічкарка, побачивши, що незнайомка по-дружньому розмовляє з Маленьким Огірочком, перестала боятися і теж вирішила скласти їм компанію.
Дорогою Пепіна розповідала Маленькому Огірочку про те, чому вирішила прикрасити себе червоною квіточкою.
— Це гвоздика, — сказала Пепіна, — її у нас дуже люблять. Та й червоний колір теж є символом Іспанії. А знаєш… — Пепіна на хвилинку замислилася. — Червона гвоздика чудово підійде до твоєї жовтої квіточки.
І з цими словами вона зняла із себе гвоздику і прикрасила маківку Маленького Огірочка.
— Тобі дуже личить! — схвально вигукнула Пепіна.
— А як же ж ти? — засмутилася Маленький Огірочок.
— О, — загадково посміхнулася Пепіна і помахала Стрічкарці, запрошуючи її до себе.
На той момент метелик опанувала себе і вже не боялася емоційної та прудкої Пепіни, тому й залюбки дозволила Пепіні посадити себе на її маківку.
— Ось, бачиш, сьогодні Стрічкарка буде моєю прикрасою, — промовила Пепіна. — Ти ж не проти, метелику, — звернулася вона до Стрічкарки. У відповідь Стрічкарка радо помахала крильцями.
Так вони і з'явилися квітнику: Маленький Огірочок з двома квітками у зачісці і Пепіна зі Стрічкаркою на маківці. Пихаті троянди спочатку не зрозуміли, що то за прикраса у незнайомки, яка прийшла з Маленьким Огірочком. Потім вирішили, що то такий фасон капелюха від сонця, і почали ретельно вивчати оздобу, щоб бодай на завтра іі собі надягнути щось подібне. Проте коли з'ясувалося, що то лише метелик, презирливо скривили свої пухкі губки і заходилися кепкувати з Пепіни.
— Ой, тримайте мене! — реготала Чайна Троянда. — Метелик! Невже нічого іншого не знайшлося?
— І справді, сестро! — підспівувала їй Рожева Троянда. — Наскільки нечупарний вигляд має це вбрання.
— Бідний метелик! — удавано жалілася Бордова Оксамитова Троянда. — Це ж йому цілісінький день треба пектися на сонці. Пхе! Терпіти не можу спеки…
Маленький Огірочок зніяковіла від такого ставлення до Пепіни і Стрічкарки. Вона вже було заходилася палко захищати подругу, та Пепіна її спинила.
— Не переймайся, — сказала вона. — У нас троянди теж такі пихаті. Користуються тим, що всі їх вважають красунями, тому й поводяться так…
І звертаючись до троянд вигукнула:
— Е-гей, гарнюні! Мій капелюх дуже б вам здався, особливо зараз у таку спеку. Але я вам його не дам. Натомість раджу швиденько зникнути в холодочок, бо до серпневого Балу Троянд від вашої краси залишаться лише патики!
Почувши це, Троянди набундючилися, проте пірнули у затінок, бо розуміли, що Пепіна має рацію.
— Добре ти їм відповіла! — схвально вигукнула Маленький Огірочок.
— Я просто терпіти не можу таких пихатих і зарозумілих, — знизала плечима Пепіна. — Та й не вважаю їх таким вже невимовними красунями. Але то вже справа смаку. Мені, наприклад, більше до вподоби Квітка Граната. Ось це справжня шляхетна красуня!
Щоб якось загладити цей неприємний випадок і справити гарне враження на Пепіну, Маленький Огірочок вирішила познайомити її з іншими квітами: Ромашками, Мальвами, Айстрами, Сестрами-Дзвіночками і Братами-Чорнобривцями. Вони приязно і ласкаво зустріли іспанську гостю. Коли з'ясувалося, що у Дзвіночків є близькі родичі в Іспанії, вони забажали побільше дізнатися про них.
— Вони дуже схожі на вас, — почала Пепіна. — От тільки одягом трохи відрізняєтеся.
— Як це? — не зрозуміли Дзвіночки.
— У вас сукні блакитного кольору, а ваші родичі крім блакитного віддають перевагу ще й білому кольору.
— Як би мені хотілося з ними зустрілися, — промовила одна із Сестер-Дзвіночків. — Скажи, Пепіно, а ти не могла б їм передати, щоб вони до нас приїхали?
— Передати можу. Та тільки боюсь, що з цього нічого не вийде.
— Чому? — здивувалися Сестри-Дзвіночки. — Наша місцевість їм не підходить?
— Ні, підходить. Та тільки коріння у дорослих Дзвіночків товсте і довге. Вони дуже міцно укоренилися там, де ростуть. Хіба що молоденькі квіточки зможуть коли-небудь приїхати…
Вони розмовляли дуже довго, бо всім хотілося дізнатися про те, як в Іспанії. І всі були вкрай здивовані, що там поруч з квітами ростуть Величезні Кактуси, а на вулицях — там, де у нас Тополі, Акації та Каштани, — Пальми.
А після цього Пепіна і Маленький Огірочок погойдалися на квасолевих стручках, скупалися в місцевому озерці, тобто у відерці з водою, яке, як ми знаємо, стояло посеред городу і якому Маленький Огірочок дала досить довгу назву: Озерце-Яке-Рятує-Всіх-Огірків-Від-Миші, навідалися до кущів Малини і Смородини, поласували медом у знайомої Бджілки…
Досхочу набігавшись за день, Маленький Огірочок і Пепіна прилягли на підгорку відпочити. Стрічкарка, помахавши крилами, полетіла до своїх, пообіцявши завтра неодмінно прикрасити зачіску Пепіни.
Сутеніло, і на небі то тут, то там почали з'являтися зірки.
— А знаєш, — промовила Пепіна, — ці зіроньки мені нагадують маленькі шматочки кришталю. А тобі?
— А мені… — Маленький Огірочок на хвилинку замислилася. — А мені вони нагадують ліхтарики… Та ні, навіть не ліхтарики, а світляків! Так, світляків, коли вони вночі освітлюють наш город! Тоді йдеш собі стежкою, і все видно.
Із-за хмари раптом виплив повний місяць.
— Ой, дивись! — вигукнула Пепіна. — Великий апельсин на небі! В Іспанії його називають ласкавим словом наранхіто — апельсинчик, і у нас дуже багато апельсинових гаїв.
— А як на мене, то це радше великий льодяник, — засміялася Маленький Огірочок. — Мені просто хочеться простягнути руку і з'їсти його.
— І я теж хочу! — підхопила Пепіна. — А дивись, небо таке, наче його залили чорнилами.
— Так, — погодилася Маленький Огірочок і уточнила: — Це великий шматок оксамитової тканини, яку залили чорнилами.
Обидві засміялися.
— А он — Чумацький шлях! — раптом вигукнула Маленький Огірочок.
— А у нас його називають Молочною дорогою, — озвалася Пепіна.
— Чому? — здивувалася Маленький Огірочок.
— Бо таке враження, наче хтось ішов собі дорогою, а в нього раптом порвався пакет з молоком, і молоко так і виливалося вздовж всього шляху.
Так вони розмовляли-розмовляли та й позасинали обидві просто на травичці, аж поки їхні родичі не прийшли і не забрали їх по домівках.

Інна Орлова (Самошевська) — я художник-початківець, хоча малюю з раннього дитинства. Вперше взяла до рук пензля у півторарічному віці, коли тато-художник писав ікони до храму.
Відтоді малюю скрізь — у дитсадку, школі, університеті. Не зраджую своєму захопленню, яке стало невід'ємною частиною мого життя.
Контактний телефон - 068 77 21 114. (м. Вінниця)