Оксана КРОТЮК
«Весела книженція» від Енді Стентона

Енді Стентон. Ви поганець, пане Гам! / пер. з англ. О.Луцишина, О. Стадник. — Львів: Добра читальня, 2009

Відколи прочитала книжку британського письменника Енді Стентона «Ви поганець, пане Гам!», минуло більш як півроку, а я й досі перебуваю під її враженням. Високий рівень письма, унікальна вигадливість автора і безперечна майстерність перекладачів, на мою думку, ставлять цю книжку в ряд найкращих перекладних видань для дітей.

Енді Стентон написав її у 2006-му. І за три роки зібрав цілий букет літературних відзнак Британії. Поміж них такі престижні, як Red House Children’s Book Award та Blue Peter.

Зауважте, що у Red House Children’s Book Award переможців обирають виключно читачі-діти. Британські критики пишуть, що у творчості Енді Стентона помітні впливи Роальда Даля. На мою ж думку, стиль цього автора цілком самобутній. Жодного разу не пригадалася мені в процесі читання ні «Матильда» Роальда Даля, ні його «Чарлі й шоколадна фабрика». (Шкода, не все, написане Далем для дітей, у нас перекладено). Я ж порівняння цих блискучих авторів підсумую словами самого Роальда Даля: «Я пишу тільки про те, що перехоплює подих або смішить. Діти знають, що я на їхньому боці». Гадаю, під цими словами підписався б і Стентон.

Головні герої його книжки – старий буркотун пан Гам, веселий невгамовний песик-здоровесик Джейк та кмітлива дівчинка Поллі. Втім, інші герої книжки не менш головні, бо автор настільки майстерно закроює сюжет і настільки яскраво малює кожного свого героя, що без жодного з них цю повість годі уявити. Характери героїв дуже виразні, можна сказати, чисті, без домішок. І це важливо для дитини-читача. Так само виразні їхні імена і портрети. Стентон — максималіст в усьому. Тож читач довго пам’ятатиме не тільки лихого й ледачого пана Гама, кумедного Фрайді Нежурись чи добру пані Любесенько, а й Бабцю-Труляляпцю та Натаніеля Яктамйогопрізвище, які промайнуть лиш епізодично.

Надзвичайно жвава повістина про пана Гама підкорює читача з перших рядків. Кількість дотепів на одиницю площі перевершує всі сподівання. Перекладної літератури такого штибу в нас негусто. А вітчизняній дитячій книжці ой як бракує живої, не конструйованої вигадки. Тож я щиро пораділа появі цієї «веселої книженції» – саме так її означили видавці, винісши ці слова на обкладинку.

Сюжет розгортається дуже динамічно. А це одна з умов успіху дитячої книжки. Письмо Стентона стисле, кожне слово у нього на своєму місці (віддаймо належне й перекладачам).
Енді Стентон вміє сміятися щиро, непідробно. Здається, немає теми, на яку б він не міг пожартувати. Він не боїться торкатися своїм «смішним пером» навіть теми смерті. (Тут я відчуваю хвилювання з боку «захисників» вразливої дитячої психіки). Дарма: в кульмінаційний момент, коли песик Джейк буде на межі між життям і смертю, а дівчинка Поллі заливатиметься слізьми, Стентон впевнено оголосить читачеві, що Джейк «надто добрий і надто товстий, щоб умерти».

Не раз, граючись веселим словом, автор ритмізує текст, зводячи його, зрештою, до римованого. Треба сказати, що й уся словесна тканина повісті на диво легка, повітряна, співуча.

Гумор Стентона – це не тільки веселощі, а й здивування, відкриття. Їх досягнуто згущуванням фарб, гротеском, переходом в сюр. Далі – більше: в якийсь момент ви відчуєте присутність Керролла. І Стентон підтвердить, що ви не помиляєтеся: тут-таки сам згадає про Задзеркалля. Він не боїться бути подібним, не боїться звинувачень у наслідуванні – схоже, письменник уже знає про самобутність свого письма (а це, зауважте, перша (!) його книжка). Тож, легко увійшовши у своє Задзеркалля, він так само легко з нього вийде й помандрує далі, ведучи свого читача за собою. І ви вкотре знижете плечима: і як можна так писати! І віритимете його побрехенькам ще більше, бо все це чистісінька правда. Аж він і сам поставить під сумнів свої вигадки: «Прямо посеред міської площі він (Фрайді Нежурись. – О.К.) став на одне коліно, потім став на друге коліно, а потім на третє коліно, а таке вже, знаєте, мало хто може утнути».

Проте далеко не завжди в Енді Стентона сміх задля сміху. Жартуючи, автор змальовує цілий оберемок людських вад. І змальовує так майстерно й дотепно, що повчань, негативізму, нудьги в книжці й духу немає. Читач веселитиметься від першої до останньої сторінки. Йому й на думку не спаде, що отримав розкішний, щедрий урок.
Сміючись, автор примудряється говорити про вічне: боротьбу добра і зла. І рясно розкидає по тексту мудрі резюмування: «незрозумілі речі завжди мають просте пояснення»; «злі люди не бачать далі свого носа, тому й втрачають свої скарби» і т.п.

У цьому, здавалося б, повному нісенітниць творі прозвучить Моцарт і буде згадано «Бітлз». А як просто й невимушено нагадує Стентон малому читачеві про цінність книжки: «Лягай-но спати, коли тобі кажуть, бо прийде пан Гам, насварить твої іграшки й пообслинює книжки».

Ще більш виразно й майстерно окреслює він непросту тему терпимості й поблажливості у стосунках між людьми: «Хтось може сказати: «Що! Знов старий? Не терплю цих старих, усі вони – буркотуни й злюки!» Не поспішайте погоджуватись. Скажіть йому:

– Неправда, що всі старі люди буркотуни й злюки!
Тоді цей хтось на ім’я Ентоні скаже:
– Ні, це правда! Згадайте пана Гама – він же справжній старий кошмар!
– Так, це таки правда, – погодитесь ви, бо це таки правда.
– А як щодо Біллі Вільяма Третього? – не вгаватиме Ентоні. – Він же бридкіший за варену ріпу!
– І це правда, – скажете ви приречено, та враз дещо згадаєте.
– Ентоні, друже, ти ж забув про Фрайді Нежурися. Фрайді теж старий, але ж він – просто чудо!» От і вибирай, дорослий читачу, на кого хочеш бути схожим ти.

Книжка ця, погодьтеся, написана однаково і для дітей, і для дорослих. Вона, власне, й призначена для сімейного читання і цікава для читачів будь-якого віку. В дитячій літературі то є ознакою художнього твору високої проби.

Читається «Пан Гам» дуже легко. І, безперечно, може заохотити, вивести на шлях читання й тих дітей, що їх до книжки й палицею було не загнати. У двобої «книжка–телевізор» чи «книжка–комп’ютер» «Пан Гам», переконана, завжди виграватиме. Бо написаний він легким і веселим пером.

Схоже, Стентон передав свій інструмент українським перекладачам Оресту Стаднику та Оксані Луцишиній. Скільки за цим перекладом стоїть праці, можна тільки здогадуватися. Мабуть, тільки ота легкість і радість читання й можуть бути її справжнім мірилом. Яка довершена гра словом! І все звучить по-справжньому, природно, наче так воно й писалося, наче це й не переклад.

Спершу я думала позначати якісь найвдаліші словесні винаходи, та скоро зрозуміла, що так не буде читання: бо цих винаходів дуже рясно. Перекладачі вміло послуговуються флексіями. Їхні кумедні слівця – часто це новотвори – надають текстові яскравого експресивного забарвлення. Не треба далеко ходити: вони починаються вже з назви книжки та імен героїв. Сама назва містечка Бель-Котятин (белькотятин, це ж треба!) чого варта!

Послуговуючись смаковитими епітетами й сталими висловами, автори перекладу «пересадили» дотепи Стентона на український грунт. У них песик Джейк гуляє не тільки, «як Робін Гуд», а ще й «як козак у степу» і «як вітер у полі».

А вервечки синонімів, якими часто оперує автор, звучать українською так, що за кожним постає жива картинка. Вміло зроблений, переклад візуалізував, опредметнив для дитини все, що відбувається в книжці. Твір перекладено не тільки на українську мову, а й на реалії українського життя. І маємо той щасливий випадок, коли задум автора й задум перекладачів збіглися.

Щодо вад цієї книжки, то, вони, швидше технічні, аніж посутні. Над багатьма словами у тексті стоять наголоси. І, правду сказати, мені дуже не зайве було деякі з них і собі нагадати. А проте є ряд наголошувань не зовсім виправданих. Гадаю, слово «мешканці» чи слово «проміння» і російськомовний українець спроможеться наголосити правильно. Розставлені ж надто рясно, знаки наголосу, на мою думку, часом відволікатимуть дитину.

Та в кожному разі, ця книжка дає гідну відповідь тим , хто стверджує, що виражальні засоби української мови бідні. Кращого заохочення дітей до читання та спілкування українською годі й придумати.

Джерело