ОЛЕНА ТЕЛІГА – РОЗСТРІЛЯНА ЗОРЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
історико-літературна композиція

Мета заходу: простежити героїчний життєвий шлях української патріотки Олени Теліги; здійснити спробу зрозуміти витоки могутньої величі і незламності вірної дочки України, а також джерела її нетлінної поезії.

Обладнання сцени: на панно портрет О.Теліги з датами життя і смерті – /1907-1942/, квіти, цитата з вірша поетеси.:

...В павутинні перехресних барв
Я палко мрію до самого рання,
Щоб бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть – не зимне умирання...
Влаштовано виставку творів поетеси. За столами – ведучі і читачі.

/Тихо наростає мелодія пісні “Ой у лузі червона калина”/.

1-й ведучий: Серед творців української літератури завжди було багато талановитих жінок, можливо, як у жодній із літератур світу: від легендарної Марусі Чурай до славетної нашої сучасниці Ліни Костенко.
Та одне ім’я особливо вирізняється на цьому яскравому тлі – ім’я Олени Теліги. Ця жінка стала символом нескореної України. Вона органічно поєднала слово і чин в ім’я Батьківщини, її свободи і незалежності.

2-й ведучий: Поетеса Олена Теліга належить до найсвітліших особистостей у новітній українській історії. Глибоко лірична й романтична вдача збудила в ній поетичне слово, а драматична недоля України спонукала стати до лав борців за її визволення.

1-й читець: “Вся її величезна наснага динамікою духовною і психічною пішла власне в батьківщину, тим більше сильно, тим більш динамічно, що вона дивилася на неї очима людини вже дорослої і вирослої поза батьківщиною”, – так писав про Олену Телігу Євген Маланюк.

2-й читець: “Шалена любов до життя і шалена погорда до смерті. Чи може бути більш прекрасне і глибоке з’єднання?”
/Олена Іванівна Шовгеніва-Теліга/.

3-й читець: “Олена Теліга – поетка, фантастка, реалістка й ідеалістка в одній подобі, людина, обдарована великим талантом, жвавою й часом навіть відчайдушною вдачею, мужністю, яка загартовувалася на її драматичному життєвому шляху”
/Улас Самчук, із книги “На білому коні”/.

4-й читець: “У своєму творчому рості українська нація завжди видавала з себе могутні постаті, які, запустивши глибоко своє коріння в минуле, в той самий час буйно простягали свої паростки в майбутнє. В духовності цих історичних постатей нація немовби виправляла свій історичний ріст. До таких належала Олена Теліга”
/Із звернення Головної Управи Українського Золотого Хреста в Америці/.

/Продовжує звучати пісня “Ой у лузі червона калина”/.

Читці декламують вірші О.Теліги “Сучасникам”, “Відвічне”.

1-й ведучий: Народжена 21 липня 1907 року в столиці великодержавної імперії Петербурзі, своє життя скінчила в німецько-окупаційному Києві 21 лютого 1942 року. І ще майже піввіку мусило минути терпінь та змагань, поки Київ теж став справжньою столицею, і аж тоді вперше прозвучало в ньому вільне слово про поетесу, і названо її ім’ям вулицю повз трагічно-зловісний у пам’яті народів світу Бабин Яр.

2-й ведучий: Фашисти знищили Олену Телігу фізично за її український патріотизм, більшовики за те саме намагалися знищити пам’ять про неї в нашого народу. Та перемогла в кінцевому підсумку всіх ворогів Олена – вона героїнею повернулася на рідну землю.

1-й ведучий: Який же родовід нескореної української патріотки Олени Теліги? Батько майбутньої поетеси Іван Шовгенів родом з-під Слов’янська на Донеччині, відомий фахівець з гідротехніки, обіймав поважну посаду в російському міністерстві рільництва. Мати походила з Поділля.
Після лютого 1917 року Шовгеніви перебираються до Києва, де батько викладав у політехніці, потім був деякий час міністром в українському уряді, а опісля виїхав на еміграцію. Мати й дочка до 1923 року залишалися в Києві, але перед очевидною загрозою репресій – зважилися вдвох нелегально перейти польський кордон.
Учениця наводить уривок із спогадів О.Теліги:

“Це було двадцять третього року. Ми з мамою вирушили з Києва до Польщі. Нас переводила якась контрабанда. Ніч, дощ. Нас дві жінки і здоровенний козарлюга. Мама дала йому п’ять золотих червінців. І це не була лише границя, особливо для мене. Мені п’ятнадцять років, я ж народжена в царстві самодержця всеросійського, вихована на мові Пушкіна і враз, перейшовши границю, опинилася не лише в Польщі, що здавалася мені романом Сенкевича, не лише в Європі, але й абстрактному царстві Петлюри, що говорило на “мові” і було за “самостійну”. Ви це ледве чи зможете зрозуміти. Уявіть собі великодержавного, петербурзького, імперіального шовініста, який з перших дитячих років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від Петербургу, як на свою кишенькову власність. І якого не обходять ні ті живі людські істоти, що той простір заповняють, ні ті життєві інтереси, що в тому просторі існують. От така собі Богом дана Русь, у якій всі ті “полячішкі і чухна“ лише “дрянь”, яка кричить, що їй “автономія нужна”.
Я не була киянка. І не петроградка. Я була петербуржанка. Я там виросла, там вчилася, там насичувалася Петром І, Катериною Великою. Ну й, зрозуміло, великоросійською культурою, вершиною якої був Пушкін”.
/Виконується 1-2 романси на слова О.С.Пушкіна, наприклад, “Я помню чудное мгновенье”/.

2-й ведучий: Шлях юної емігрантки проліг до молодої Чехословацької Республіки в містечко Подєбради під Прагою, де ректором Господарської академії працював батько Олени Іван Шовгенів.
/Учениця зачитує уривок із спогадів Олени Теліги, вміщених у книзі Уласа Самчука “На білому коні”/.

“Коли я опинилася в ультра-франц-йозефському містечку, що звалося Подєбради, в якому люди говорили чомусь, як мені здавалося, праслав’янською мовою, в новій маленькій Чехо-Словацькій Республіці з царствуючим професором Масариком, я була приголомшена – мій власний батько, відомий і заслужений, справжній російський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали на Шовгеніва, є не хто інший, як ректор школи, яку звуть Господарською академією, де викладають “на мові”, і де на стінах висять портрети Петлюри. І, о так! Навіть приватно і навіть дома говорять на тій самій “нікому не зрозумілій”, як у нас звичайно казали, мові.
Уявіть мої переживання! Я була вражена, ображена. Цілі роки я воювала з батьком, а згодом і матір’ю з приводу цього. Мої рідні брати Лев і Сергій міцно стояли на позиціях російської великодержавності, а Сергій у Подєбрадах навіть зажив слави “ізвєстнаво русскаво поета”. Моїм товариством були “істинно русскіє люді” з табору Денікіна та Врангеля, з ними я приятелювала, читала Гумільова, громила сепаратистів”.
/Звучить романс “Гори, гори моя звезда”/.

1-й ведучий: Та саме тут, в Подєбрадах, сталося неймовірне: Олена Іванівна Шовгеніва пережила явище душевного катарсису, вражаючого прозріння. Унаслідок гострого конфлікту з гуртом шовіністичної емігрантської молоді Олена враз і безповоротньо, що так характерно для її натури – відчула себе українкою.
/Лунає мелодія пісні “Україночка”, муз. Г.Татарченка, сл. А.Демиденка/.

2-й ведучий: Звичайно, передував цьому і певний внутрішній процес формування свідомості молодої емігрантки, яка вперше в житті опинилася у справжньому українському середовищі, та ще й непересічному, адже українська громада в Чехословаччині була досить численна і мала багато талантів, наукових і літературних. Зокрема, в поезії – це так звана “празька школа” – Є.Маланюк, Л.Мосендз та інші – поети насправді дуже різні, об’єднані тільки оголеним болем “сторозтерзаної” української душі та глибинною перейнятістю державотворчою ідеєю, чого не знала й не могла знати попередня українська поезія. Тож і як було здібній і поривчастій юначці не відкрити для себе на цій чужині і Україну, і українську поезію – свою долю?
/Тихо звучить мелодія “Ой у лузі червона калина”/.

Учениця зачитує спогади Олени Теліги:
“Знаєте, як сталося, що я з такого гарячого Савла стала не менш гарячим Павлом? З гордості!
Сталося це дуже несподівано. Це, можливо, була одна секунда... Це було на великому балу в залі Народного дому на Виноградах, що його влаштував якийсь добродійний комітет російських монархістів під патронатом відомого Карла Крамага.
Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів. Ми сиділи за столом і пили вино. Невідомо хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову з усіма відомими “залізяку на пузяку”, “собачий язик”, “мордописня”. Всі з того реготали до сліз. А я враз в собі почула гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу й обурено крикнула: “Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати”. Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не вернулася”.
/Лунають заключні акорди пісні “Ой у лузі червона калина”/.

Учениця в ролі О.Теліги розповідає далі:

“З того часу я почала говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї Господарської академії. Батько і мати з цього раділи, а брати оголосили “ревіндикованою”. І вже раз ставши на цю дорогу, я не залишилася на півдорозі. Я йшла далі і далі... Зустрілася з писаннями Дмитра Донцова, познайомилась з Маланюком, Липою, Мосендзом. Ми заговорили про призначення України мовою Шевченка.
/Читається вірш О.Теліги “Племінний день”/.

1-й ведучий: У Празі Олена одружується з кубанцем Михайлом Телігою, колишнім старшиною армії УНР і невдовзі переїжджає до Варшави. І пише нові вірші і статті, друкуючись переважно у львівському “Віснику” Дмитра Донцова – духовного її наставника, до якого вона завжди зберігала найтепліші почуття, хоч згодом і переросла суб’єктивні крайнощі його світогляду. Олена Теліга занадто самотворча особистість, щоб знаходитись в межах чиїхось накинутих збоку схем: “...врісши в український світ, вона творить з нього свій ідеальний образ”, за який і “стає до боротьби”, – зазначав Олег Штуль-Жданович, близький її товариш по духу й по боротьбі.
/Виконується вірш О.Теліги “Моя душа по темній трунку”/.

2-й ведучий: При кінці 30-х років Олена Теліга мешкає в Кракові й бере безпосередньо участь у підготовці похідних груп ОУН для передбачуваного переходу на рідні землі. З початком війни 1941 року Олена ще влітку перебирається до Львова, маючи кінцевим призначенням Київ, місто своїх підліткових і дорослих надій /“а завтра прийдемо до свого міста”, як писала Олена Теліга/, в якому поетеса – що притаманно лише справжнім прозірливцям власної долі – побачила той “каменистий” – верх, де їй судилося “злитися знову зі своїм народом” і заплатити за це власним життям.
/Звучить уривок із концерту для 2-х скрипок і віолончелі П.І.Чайковського. На тлі мелодії декламується вірш О.Теліги “Поворот”/.

1-й ведучий: 22 жовтня 1941 року Теліга вже в Києві. Тут її закручує круговир подій, коли небезпека як рідна стихія, а удари довкілля, “мов нехибної шпади”. Їй дуже боліла малоукраїнськість Києва, здесяткованого червоним терором попереднього режиму, на зміну якому прийшов терор коричневий, і всі зусилля її були спрямовані на те, щоб пробуджувати національну свідомість та державницьку волю у тих, хто цієї волі не мав, і щоб гартувати свідоміших.
Саме про це перша її київська стаття – “Прапори духу” у декаднику “Література і мистецтво” 4 листопада 1941 року /додатку до газети “Українське слово”, яку заснували Іван Рогач та інші члени похідних груп ОУН мельниківського крила/. Саме про це лунко заговорив тижневик “Літаври”, що його організовує Олена Теліга замість попереднього “Лі Му”. Всього вийшло чотири числа “Літаврів” від 16.ХІ до 7.ХІІ: з забороною “Українського слова” урвався і їхній голос, встигнувши, однак, метеорно зблиснути над київським обрієм нечуваними тут раніш рвійними поезіями Є.Маланюка, О.Стефановича, статтями У.Самчука й О.Штуля, творами самої Теліги.

2-й ведучий: Поетеса очолює створену в листопаді 1941 року Спілку українських письменників у Києві, яка налічувала кількадесят членів – здебільшого початківців та декого зі старших, що дивом уціліли з кровожерного передвоєння.
Але “Літаври” і СУП були лише видимою дещицею активної діяльності Олени Теліги у складі похідних груп, на чолі яких стояв член Проводу українських націоналістів Олег Ольжич /син славнозвісного Олександра Олеся, сам теж поет, а з фаху археолог/, котрий пішов у політику і підпілля заради тих самих найвищих мет і так само наклав головою, як і Олена Теліга, тільки пізніше.

1-й ведучий: З ініціативи Ольжича 1941 року в Києві засновано Українську національну раду, як своєрідний “дивертисмент” у складі близько 130 чоловік, представників різних політичних течій та регіонів України. Головував в Укр. НР професор М.Величківський, тодішній ректор Київського політехнічного інституту, серед імовірних членів ради згадують учасники і Олену Телігу. За півтора місяці напівлегального існування Укр. НР встигла оприлюднити кілька серйозних політичних заяв, у т.ч. і меморандум проти німецького терору в Україні.

2-й ведучий: Після заборони “Українського слова” і “Літаврів”, а також більшості наукових, освітніх чи й доброчинних закладів Києва майже єдиним виявом духовного українства лишилася Спілка українських письменників.
“Це маленьке царство Олени Теліги, як і цілий Київ, – розповідав Олег Штуль, – можна б скорше назвати пеклом – без вогню пекельного, але з пекельним холодом і голодом. Але поетка щоденно, точно о 9 годині ранку, акуратно зачесана, елегантно вбрана, тремтяча від холоду, але з привітною і підбадьорюючою усмішкою – в приміщенні СУП на вулиці Трисвятительській. Вона в житті реалізовала свої засади до останнього”. /Лунає вірш О.Теліги “Вечірня пісня”. Тихо звучить романс до повісті О.С.Пушкіна “Метель” Г.Свиридова/.

1-й ведучий: В суботу 7 лютого 1942 року в Києві німці заарештували кількасот інтелігентів. Олена Теліга нехтувала цим виразним попередженням і навіть не змінила місця свого помешкання /Караваївська, 5/. 9 лютого її перестерігали не йти до Спілки, але вона відмовилася.
/Учениця, що виступає від імені О.Теліги, читає вірш “Усе – лише не це! Не ці спокійні дні!”/.

2-й ведучий: Гестапівці ще звечора 8 лютого 1942 року засіли в приміщенні СУП і наступного дня до третьої години затримували всіх, хто туди приходив, після чого відпустили не приналежних до управи й обслуги Спілки, а решту відпровадили на Короленка, 33, у тюрму гестапо, забравши й чоловіка Олени Михайла Телігу.
У своїй в’язничній камері 35-річна поетка залишила на стіні такі передсмертні слова, викарбувавши над ними тризуб: “Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга”.
/Звучить мелодія, сповнена скорботи. До портрета О.Теліги підноситься запалена свіча, квіти/.

1-й ведучий: Розстріляли Олену й Михайла разом з поетом закарпатцем Іваном Ірлявським, драматургом Костянтином Гупалом 21 лютого 1942 року. Розстріляні були І.Рогач, Я.Оршан-Чемеринський, П.Олійник та інші з редакції забороненого німецькими властями “Українського слова”, голова міської управи В.Багазій і безліч інших. Всі полеглі знайшли останній спочинок у Бабиному Яру. Один з катів поетеси, вражений мужністю Олени Теліги, сказав: “Я не бачив ще мужчин, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка.”

2-й ведучий: Не так давно, завдяки скрупульозній пошуковій роботі, на підставі фотодокументів американському досліднику Мирославу Драгану з Стенфорда /штат Коннектикут, США/ вдалося встановити місце поховання Олени Теліги. Нічим непримітне нині, воно міститься на території Київського телецентру. Рівне місце, з невеликим пагорбом, поросле кущами смородини. Розташоване біля паркану із сигналізацією на огороженій території біля телевежі. Його не пошкодили ні перепланування кінця сорокових років, ні будівництво телецентру.
Тут покоїться прах Олени Теліги та її чоловіка Михайла, її друзів. Тут же поховані і київські підпільники Іван Кудря, Володимир Кудряшов, Віктор Хохлов, Раїса Окіпна – і ще сотні людей, які загинули в катівнях гестапо. Серед загиблих і футболісти київського “Динамо” М.Трусевич, І.Кузьменко, А.Клименко, М.Коротких.
/Звучить пісня О.Розенбаума “Бабин Яр”. Читці декламують вірші О.Теліги під тихий мінорний музичний супровід/.

1-й ведучий: Творча спадщина О.Теліги, яка дійшла до нас, не така вже й велика, але навіть те, що вціліло від пожеж воєнного лихоліття, проросло крізь уламки більшовицької імперії і прийшло сьогодні до нас, засвідчує: після Лесі Українки Олена Теліга – найбільша жіноча постать в українській літературі. Своїм творчим життям і героїчною смертю вона стала новим символом невмирущої української нації.

2-й ведучий: Як тип нової жінки-героїні, вона не замкнулася у рамки красного слова, а рівночасно зі своєю творчістю стала в ряди українського політично-революційного руху, програмою якого була боротьба за повну свободу української нації.
За життя Олена Теліга не видала жодної книжки, а в Україні не видавалася й посмертно. Воно й не дивно, адже московсько-більшовицький режим робив усе для того, аби, по-перше, замовчати найменшу непересічність в українській культурі і тим самим зміцнити давно вкорінену обивательську думку про нібито вторинність української літератури, по-друге, не допустити поширення державотворчих ідей – провідних у поезії української патріотки та її однодумців. Не дивно й тому, бо ще напередодні другої світової війни Олена Теліга пророче сказала таке:
/Учениця в ролі О.Теліги/:

“Совєтський Союз є штучний зліпок мов і рас. Уявім собі на хвилину тупого, впертого ігноранта – російського шовініста у ролі, скажемо, розумного стратега, замість безглуздого стратагема. Уявім собі, які шалені можливості мали вони в минулому. З якими аспіраціями культури, якими можливостями господарства! Коли б замість політики “собачої мови” та обрали політику розуму, гідності, як своєї, так і всіх біля себе. Тож Російська імперія весь час колеться і розсипається, як розсохла бочка не тому, що вона різномовна, а тому, що вона вперто хоче бути одномовною. Що вона силує до сполуки елементи, які не сполучаються.
Насилувана правда, зневажена гордість помститься в поколіннях. По-доброму можна зробити багато, по-злому – нічого. Тут не допоможе НКВД.
Для тупих, для дурних, для хворих – так.
Але не для вас.
О, змусити! Це можливо. Хвилево!
Але не вирішити, не перемогти. Не здамся ганьбі ніколи і нізащо!” /Вірш О.Теліги “Мужчинам”/.

1-й ведучий: Теліга була романтиком, але з суворої когорти тієї епохи, коли Україна щойно приходила до пам’яті після поразки визвольних змагань 1917-1920 рр., коли гірку науку історії треба було переосмислити у контексті немилосердної реальності, яка затискала Україну в лещатах новопоставлених великодержавних режимів майже зусібіч і проти якої безсилим було народництво політичних ідеалістів учорашнього дня. Час недвозначно явив одне: у політиці немає сентиментів, а є голі інтереси, і хто хоче перемогти, той не може дозволити собі розчуленості. Звідси максималістська громадянська постава Теліги-поетеси, що йде генетично від героїки її великої попередниці Лесі Українки.
/Вірш О.Теліги “Безсмертне”/.

2-й ведучий: Поезії Теліги одразу після своєї появи стали привертати до себе увагу вимовною жіночністю та незвичайно енергійною напругою стилю, чимраз явнішою домінантою духовної мужності й категоричності аж до спартанської самопожертви, нетерпимості до рабськості аж до погорди над легкодухими та скигліями. Вся поетика її побудована на контрастах, на зударі крайнощів /”для мене – у святім союзі душа й тіло, щастя з гострим болем; “життя таке іскристе! забрати все, себе віддати всьому!”/.
Теліга не задовольняється надією без надії і благає мрії: “Не зрадь!” Вона знає тільки один імператив: “Убий – не здамся!”. Ще й більше того: нова доба вимагала нової героїки, коли просто витримати – було замало.
Якщо “тяжке змагання наші душі з’оре”, то “щоб колосились зерна перемоги” і “тільки тим дана перемога, хто у болі сміятися зміг!”
Така суть “трагічного оптимізму” Олени Теліги за визначенням Д.Донцова.

1-й ведучий: Не знаючи роздвоєння слова і діла, вона свідомо не зупинилася на передмежовій грані, бо її посвята виключала будь-який вихід:
/Учениця в ролі О.Теліги читає вірш “Лист”/.
І в павутинні перехресних барв
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар –
Гарячу смерть, не зимне умирання.

1-й ведучий: І нехай не “під муром цегляним епохи” привітали поетесу кати “букетами сальв”, а над лютневим яром у лісі, та ті режими, де з поетами розмовляють вогнестрілами, неминуче приречені – чи більшовицькі вони, чи нацистські.
Справжнє повернення Олени Теліги ще попереду, коли в Україні вийде друком уся її творча спадщина і коли на котромусь з київських майданів постане в бронзі і граніті ця незламна відвойовниця України.
/Лунає мелодія із романсу Г.Свиридова “Метель”/.

Іван Притика,
вчитель історії;
Лариса Березнюк,
завідуюча бібліотекою СШ №277 м.Києва.

"НАРОДОЗНАВСТВО" – всеукраїнський фольклорно-етнографічний часопис.