Олесь Степаненко

Олесь Степаненко народився 9 листопада 1984 р. на Харківщині. Жив, навчався, писав свої вірші у невеличкому містечку Дергачі, недалеко від Харкова. Після закінчення середньої школи став вивчати журналістику у Харківському національному університеті ім. Каразіна. Гроші на навчання тяжкою працею заробляв на цегельному заводі. В лютому 2002 р. невідомі злочинці завдали Олесю тяжкої черепно-мозкової травми. Він довго хворів і в лікарні написав свій «Останній вірш». 29 грудня 2004 р., за нез'ясованих обставин, Олесь Степаненко трагічно загинув під колесами швидкого потяга. «Останній вірш» справді виявився останнім.

ДВІ МОВИ

Я телеканали
По черзі вмикаю.
Мови, що лунають
З сумом зіставляю.

Українська мова
Українців любить.
Російську постійно
Від усіх нас нудить.

Українська мова
Державу будує.
Російська затято
Зроблене руйнує.

Українська мова
Кличе до роботи.
Заклика російська
На страйк із суботи.

Українська мова
Потерпіти годна,
Верещить російська,
Що весь час голодна.

Українська предків
Славних поминає.
Російська їх пам'ять
Брудом обливає.

Українська мова
Чеснотами сяє.
Російська бридоті
І брехні навчає.

Українська прагне
Нам майбутнє дати.
Обіця російська
Нас перестріляти.

Справжні українці
Люблять мову рідну.
Перевертні й зайди?
Ті — окупаційну.

24 серпня 1997 р.

ХТО МЕНІ СКАЖЕ?

Чому я не пишу, як інші,
Заздалегідь прийнятні вірші:
Про те, як дітки йдуть до школи,
Як робить медсестра уколи,
Які хороші вчителі,
Як грак пасеться на ріллі,
Як червоніє полуниця,
Дзюркоче в ручаї водиця,
Як наш папуга розмовля,
Як Ванька гол забив здаля,
Як пустотливий вітерець
Жене пір'їнку в бур'янець?
Чому, як дехто, прямо зрання,
Не став втинати про кохання?
Чому я все про Україну
Пишу, римую без упину?
І вірші все якісь сумні...
Чи так пороблено мені?

1998 р.

СУМНІ ПАРАЛЕЛІ

Я на канікулах у червні
Побачив на колгоспній фермі,
Як там корівок ображають,
Як лають їх, як проклинають,—
Бо, бачте, норов «дивний» мають
В багні стояти не бажають,
Ревуть— благають їсти, пити,
Охочі ж є лиш їх доїти.
Отак, дивлюсь, і Україна,
Мов та колгоспна худобина:
Всі щось від неї вимагають,
Натомість тільки лають, лають.

1997 р.

ОСТАННІЙ ВІРШ

Нема майбутнього у мене,
На превеликий жаль — нема.
Єдине, що мене чекає, —
Могильний холод і пітьма.
Не стать мені уже поетом.
Мені уже ніким не стать
Я гину! Гину!! Гину!!! Боже!
Мені вже нічого чекать?
Вже не створю більш ні рядочка
Я віршів — цих маленьких див,
Так званих друзів заспокою
І не так званих ворогів,
І сам навіки заспокоюсь.
Нічого в світі не зроблю.
Як свічечка за п'ять копійок,
Ледь спалахнувши, догорю.

2002 р.

Світ дитини