Був колись в Україні козак, який називався Семеном та ще й Палієм. Чому він так називався, того ніхто напевно не знає. Оповідають, що коли він був зовсім малим, то про нього йшла слава як про великого збиточника.
Одного разу він наносив до клуні кукурудзянки, взяв батькове кресало, підпалив її та й заходився пекти кукурудзу. Спалахнувши, вогонь скоро охопив збіжжя і почав добиратися До покрівлі, а незабаром і ціла клуня оповилася вогненними язиками. Збіглися сусіди та дарма... вогню не погасили.
Батько впіймав Семена та добре його провчив, як в Україні говорять - нагодував березовою кашею. Правда, Семен був завзятий і не плакав, але, боячись батькового гніву, шугнув у степ. Правду ж кажуть, що "степ укриє і захистить".
Мандруючи степами, Семен зустрів козаків, що саме поверталися з походу на Січ. Звичайно, козаки розпитали хлопця як називається та чому втік із дому, а він розказав їм усе по правді.
- Гаразд! - гукнув козак із довгим сивим чубом на голові,, обмотаним двічі за праве вухо. - Поїдеш із нами на Січ?
- Ще б пак... Поїду! - зрадів сміливий хлопець.
Дали козаки малому Семенові козацького коня з обозу та й забрали зі собою на Січ...
Вітоді всі стали називати його Палієм. На Січі Палій скоро привернув до себе загальну увагу запорожців. На п'ятнадцятому році життя він уже брав участь у походах проти поганців-бусурманів, які в ті часи рік-річно нападали на українські землі. А коли Семенові минуло двадцять років, він уже був на Січі курінним отаманом. Пізніше став сотником, а згодом і полковником. Побратими-козаки та весь народ дуже полюбили Семена за його відвагу і щире серце.

Кажуть, що Семен Палій не був звичайним собі чоловіком, а якимось характерником. Це, бачите, такий чоловік, що його куля не бере, - він і самому гаспидові з-під носа вислизне.

В одній із битв вороги захопили Семена з його довіреними хлопцями в полон. Пов'язали всіх, поклали покотом, ще й посилену сторожу біля них поставили. Сам хан, чи якась інша мара, мав прибути на місце, щоб подивитися на Палія, бо наслухався про нього дивних речей.

Полонені козаки пролежали так до вечора.
Як тільки смеркло. Палій подав першому з ряду якусь гіллячку і наказав передати її непомітно з рук до рук. Коли кожен доторкнувся до гіллячки, сталося чудо... Вранці вороги побачили, що козаків немає, а на їхніх місцях лежать обмотані сирівцями колоди.
Після того Палій із хлопцями не раз допікав клятим бусурманам і полякам. Перед смертю покликав до себе двадцять трьох своїх побратимів, з якими ніколи не розлучався, і сказав їм:
- Слухайте, любі мої браття! Жийте в любові та згоді. З ворогами не робіть ніяких угод, бо вони тільки й дивляться, щоб порізнивши і поділивши нас, захопити нашу   землю та знищити нашу віру й культуру.
Після цього він подав найстаршому за віком побратимові свою дорогоцінну шаблю, оздоблену самоцвітами, із золотою рукояттю, і сказав йому:
- Візьми цю шаблю, відвези її у Васильків і закопай   на тамтешньому кладовищі. Знайте, браття, що ця шабля - це Воля України. Хто її колись відкопає, той звільнить Неньку-Україну від ворожої кормиги, в яку вона потрапить після моєї смерті.
Взяли друзі шаблю і, згідно з волею Семена Палія, закопали її. Вона й досі лежить у землі, чекаючи, коли в Україні з'явиться новий Семен Палій, відкопає її і міцно триматиме.

Константин Данченко

До змісту "Малий історик"