Марина ПАВЛЕНКО
ПЕРЕРВА

— Лесику, ти в їдальню? — збігла шкільними східцями Надійка. — Ходім, бо незчуємось, як і дзвінок! — ухопила однокласника за руку, й обоє помчали подвір’ям.
— Не переживай, — захекано сповіщала дорогою, — букву “Ка” я тобі в зошит уже прописала!
Прибігли.
— Що тобі: тістечко? Бутерброд?
Лесик понуро споглядав вітрину.
— Мені — чай і тістечко! — весело задзвеніла монетками.
— Ти чому не купуєш? — спитала, відкушуючи поспіхом чималенький шмат. — Може, грошей нема? То в мене ще лишилось, бери!
— Ні, — почухало потилицю хлоп’я. — Мені мама п’ятдесят копійок дала! А тут усе як не по двадцять п’ять, то по сорок...
— Теж мені — математик! — пирхнула чаєм дівчинка. Вихопивши в Лесика гроші, сама купила йому сніданок.
— Швидше доїдай! — аж підстрибувала, ковтаючи останній шматок. — На читання спізнимось!
— Ти букваря вже обгорнув? — таки ж і не давала малому спокійно їсти.
— Я... — Лесик неквапно пережовував канапку. — Обгорнув! Але... здається... вдома забув...
— Ото ще! — Надійка осудливо знизала плечима. — Що ж, переб’ємося моїм. Неля Олексіївна, може, не помітить?.. Ну, все! Біжімо!
Коло дверей Лесик важко загальмував і нахилився.
— Ох, ну, що там іще? — нервово затупала дівчинка.
— Та... — Лесик засопів і застогнав.
— Живіт заболів? — тривожно зазирнула йому в очі.
— Шнурок ось... Розв’язався!.. — хлопчик марно силкувався дати раду своєму черевикові.
— Дай-но я! — і собі присіла Надійка. — А ґудзів тут, а ґудзів!..
Нарешті шнурок приборкався і зав’язався “бантиком”.
— Ой лишенько! Дзвінок!!! — вихором зірвалася з місця першокласниця.
— Та швидше ж! Ну! — обернулася до малого. — Погнали!!!
Надійка чимдуж потягла товариша до навчального корпусу.
Через алейку в ледь посивілих уже чорнобривцях.
Через широченне шкільне дворище.
Через...
Через... життя?