Василь СКУРАТІВСЬКИЙ
ПОГОСТИНИ

ЖОВТЕНЬ ЯК НЕ З ДОЩЕМ, ТО ЗІ СНІГОМ

Дідусь тримає грушу-дичку за вершечок, а я прикопую , її. Це деревце припало мені до вподоби ще влітку, коли я відпасав череду корів біля Дьомового печища. На узліску я помітив сизі серцеподібні листочки. Придивився уважніше — дичка росте! Ніжна й невисока, у мій зріст. Оце й викопав її.

— Якщо перезимую,— каже дідусь,— то весною обов’язково защепимо дерево від моєї груші. Ти ж знаєш, які смаковиті плоди в зимової бери, що біля криниці росте. Вони можуть довго зберігатися.
— Перезимуєте! — заспокоюю старенького.

Мені навіть думати боязко, що з ним щось може трапитися. Щось подався він цього року. Обличчя схудло, одні вилиці повитикалися...

— Тобі, молодому, легко казати, бо у тебе все попереду,— наче виправдовується дідусь.— А мені тільки спогадам залишилося радіти.

Я засипав ямку землею, притоптав її ногами. Потім одійшов убік, придивився, чи рівненько посаджена.

— Як ви думаєте, прийметься дичка? — запитую.

Дідусь хотів було сказати якесь дотепне слівце, але йому завадив сільський агроном. Він непомітно підійшов до плоту, схилився на нього грудьми.

— Садовину садите?
— Не так саджу, як допомагаю,— відказав дід Тарас.— Колись, може, вродяться груші, то хоч добрим словом хтось згадає старого. Це я кажу так, бо прийшла на мисль колишня походенька, яку я запам’ятав у дитинстві. Садить, знацця, такий, як я, дід яблуню. До нього підходить отакий, як він,— дідусь показав пальцем на мене,— хлопчак і каже: "Навіщо ви, дідусю, оцю яблуню садите? Все одно плодів не дочекаєтеся!" Старий подумав, подумав і в одвіт: "Якщо я не дождусь, то ти смакуватимеш яблуками і мені спасибі скажеш".
— Мудра народна повчанка! — усміхнувся агроном.
— Ото я і кажу: виросте груша, мо, й по мені якась згадка залишиться... А ви де це, звідкіля, Гнатовичу, йдете?
— По полях бродив. Дивився, як зійшла озимина...
— І що?
— Густі сходи, але є небезпека, що можуть випрісти,— зітхнув агроном.— Метеорологи передбачають гнилу зиму. То я оце вирішив у вас, людини з великим досвідом, запитати; яка, за вашими прогнозами, має бути нинішня зима?

Дідусь удоволено посміхнувся. Певно, приємно усвідомлювати, що сам агроном до нього за порадою прийшов.

— Мотре, йди-но швидше сюди! — погукав він бабусю.— Твоя порада потрібна...

Бабуся підійшли до нас, привіталися статечно.

— Що скоїлося?
— Ось Гнатович цікавиться, якою випаде зима — теплою чи суворою?
— Якщо на Покрову,— одразу й відповіли бабуся,— вітер дутиме зі сходу, то зима буде холодна, а як із півдня — тепла.
— Коли вже про Покрову мова,— докинув своє і дідусь,— то я знаю таке: якщо на неї не вкриє сніг землю, то не буде його і в листопаді.
— Про це й інша прикмета говорить,— додають бабуся.— Скажімо, до Покрови журавлі не одлетіли в ірій, то зима наставатиме поволі.
— Воно, Мотре, так, але як по Покрові, то й по теплові! Агроном сором’язливо усміхнувся.
— Пробачте за відвертість, але я, на жаль, навіть не знаю, коли має бути Покрова...

Дідусь похитав головою.

— Е, вам, Гнатовичу, пора б уже й знати народні святки. По них найчастіше завбачували погоду.
— Воно-то так, але ні в школі, ні, тим паче, у вузі цього не вчать,— виправдовувався агроном.— Навіть наша фахова література жодним словом не згадує про це!
— Правду кажете,— посерйознішав дідусь.— Ми краще знаємо про свята та обряди в японців чи китайців, ніж свої. А це вироблялося віковим досвідом і перевірялося на практиці. Тому й породили стількох безбатченків, які не знають свого роду-племені й чиї вони діти...
— Вже наче потроху повертаються до традицій,— пом’якшив тон розмови агроном.
— Із запізненням спохватилися, Гнатовичу. Багато чого втрачено,— журно зітхнув дідусь.— Так ось, про Покрову. Вона тримається одного числа — 1 жовтня, а по сучасному — 14. Кажуть: настали жнива — лежить баба нежива, а прийшла Покрова — стала баба здорова!
— Це ти про мене? — усміхнулися бабуся.— Якщо так, то скажу тобі: хто лежить до Покрови, то продасть усі корови.
— Про тебе, Мотре, цього не скажеш,— виправдався дідусь.— Але якщо до Покрови молоко давали корови, то після Покрови пішло молоко в роги корові.
— З коров’ячих ріг, Тарасе, молока не надоїш. Але хто сіє по Покрові, той змушений буде виводити взимі по корові!

Настрій в усіх покращав.

— Ну, гаразд, з Покровою розібралися,— завершив перепалки агроном.— До неї ще далеко. Хай уже думає про корів зоотехнік. Мене цікавить, якою буде зима по озимі.

Дідусеві з бабусею довелося пригадувати прикмети жовтня.

Якщо до середини жовтня з беріз не осипалося листя — сніг ляже пізно.
Якщо поросли високі бур’яни, то зима буде сніжна, з частими завірюхами.
Спориш довго восени не змінює свого кольору — на щедрий врожай зернових наступного року.
Грім у жовтні — на малосніжну, м’яку й коротку зиму.
Якщо польові мурахи повідтягали високі купини, то осінь і весна будуть дощові, з буйним водопіллям.
Польові миші переселяються восени до людських жител — на сувору зиму, а весною— на мокре літо; як болотяні миші влаштовують поверх купин гнізда — на мокру весну й часті повені.
Грак відлетів — чекай снігу.
Швидкий, дружній падолист — на сувору зиму.
Рано линяють голуби — на ранні приморозки і холодну зиму.
Якщо на галявинах з’явився в жовтні пізньоцвіт осінній, то буде рання зима, а як у листопаді — холод припізниться.

— Яка б не була зима,— покінчивши з прикметами, дідусь переходить на прислів’я,— але жовтень-болотник ні колеса, ні полоза не любить.
— Хоч і не любить,— додають бабуся,— проте як у жовтні виореш мілко, весною посієш рідко, то вродиться дідько.

— Ачте, Гнатовичу, це Мотря кидає камінець у ваш огородець!
— Я зрозумів,— усміхнувся агроном.— Поки що наче орали глибоко...
— Пізно вже про оранку говорити,— не вгавали бабуся,— бо в жовтні гріє і не плуг, і не піч, а ціп.
— Еге, у жовтні тільки руки мерзнуть, а в листопаді й ноги дубіють,— голосно засміявся дідусь.
Агроном, подякувавши за приємну розмову, пішов собі. Ми мовчки провели його очима.
— І все-таки, Мотре, я однієї думки: хіба можна ходити біля земельки, не знаючи жодної народної прикмети? Наші батьки не мали такої грамоти, як сучасні агрономи, а врожаї удвічі більші збирали. Тож не випадково мовиться: можна й без агронома, як у маю випаде три добрих дощі!
— Це ти, Тарасе, занадто взяв. Усе-таки, хоч і вчений чоловік, а за порадою прийшов до нас...
— Та я не про нього кажу,— виправдовується дідусь.— Спеціаліст він непоганий. Може, колись і твій онук піде його дорогою,— бач, як пильнує за прикметами! — Він хитрувато подивився на мене.— То що, про походження жовтня тобі розказати?

Я задоволено кивнув головою.

Жовтнем ще відносно недавно на Україні називали дев’ятий місяць. Про це говориться у календарях "Рідний край" за 1907 рік і "Просвіта" та "Промінь" за 1908, що зберігаються в дідуся. Натомість у вжиткові була інша назва — "паздерник". Походить вона від промислу, що пов’язаний з переробкою льону та конопель. Спільнослов’янське значення "паздерити" відповідає сучасному — м’яти і тіпати волокно. У жовтні якраз і починають цю роботу.

У народі десятий місяць року називали також "хмурень", "зазимник", "листопадень". Від того, що з жовтня починали справляти весілля, його охрестили і "весільником".

Для мене було великою дивиною, коли дідусь сповістив, що раніше навчання в школі починалося не з першого вересня, як нині, а з Покрови. Тобто на півтора місяця пізніше.

Учні в цей день приносили до школи горщик з вареним пшоном і розбивали привселюдно. Кожен бурсак — улюблене дідусеве слівце, яким він називає школярів,— мусив скуштувати обрядової каші. Це для того, щоб, як казали, "наука не йшла в ліс".

— А оскільки ти не смакував такої каші і березової також,— пожартував наостанок дідусь,— то біжи мерщій до хати і добре повчи уроки!

Дідусь таки мав рацію. Я ж геть забув, що завтра ми маємо писати переказ на вільну тему. Треба, отже, придумати цікавий сюжет. Може, варто взяти за основу сьогоднішню зустріч з дідусем, особливо про те, як садили дичку?

Цікавою може вийти оповідка. Еге ж?

До змісту Василь СКУРАТІВСЬКИЙ ПОГОСТИНИ