Василь СКУРАТІВСЬКИЙ
ПОГОСТИНИ

СОНЦЕ НА ЗИМУ, А ЛІТО НА СПЕКУ

Раптом мені закортіло помалювати. Одшукав на покуті засохлі акварельні фарби, намочив у скляночці пензлика, зробленого власноруч з котячої шерсті, і вийшов на подвір’я. Довкруж тиша. Ніхто не заважає.

Сідаю на своє улюблене місце — лавчину під крислатою грушею. Навпроти наша хата позиркує невеликими віконцями з-під кущів калини. Літ їй та й літ! Але вона ще міцна. Може б, намалювати її, щоб зосталася пам’ятка. Бо вже в селі всі почали перебудовувати дерев’яні оселі на цегляні. Колись, очевидно, і їй доведеться поступитися місцем...

— Богомазом хочеш стати? — тут як тут почувся насмішкуватий дідусів голос.
— Та ні,— відказую невдоволено, бо хотілося цього разу побути на самоті.— Згадав оце, що фарби засохли. Треба ж їх розмочити...
— Ану, покажи, які вони в тебе? — Він взяв з моїх рук картонну коробочку, довго роздивлявся її,— Акварельні, знацця. Ти можеш сказати, з чого виготовляють фарби?
— Мабуть, з барвників,— відповів наздогад.
— А барвники з чого? Я стенув плечима.
— Твої фарби хімічні,— пояснив дідусь.— Барвники ж добувають лише з рослин. Колись, коли ще хімії й на світі не було, фарбували нитки та полотно лише домашніми барвниками. Добували їх з листя дерев і трав, корінців та кори, навіть плодів. Скажімо, кора вільхи дає темно-коричневий відтінок, ягоди бузини — синій, а корінці материнки — жовтий. Практично в природі кожна рослина має свій колір. Тільки треба вміти його добути.
— А я ще один спосіб знаю, як добувати фарбу,— доповнюю дідуся.— Це лушпиння цибулі. Ним ми кольорували крашанки на Великдень! Такі гарні вийшли.
— І не тільки крашанки,— оживився дідусь.— Писанки також. Це нині майже ніхто не знає, як їх робити. У давнину майже в кожній хаті розписували яйця. На писанку наносили не менше семи кольорів. Фарбу готували тільки з рослинних барвників. Візерунки трималися протягом кількох століть. Кажуть, в київському історичному музеї є писанка з X століття. Зветься вона "Берегиня". Фарби на ній збереглися до нашого часу. їх ні сонце не випалило, ні вода не змила...

А мені пригадалася розповідь про один козацький прапор, її я прочитав у історичному романі. Там мовилося, що при розкопках знайшли знамено, яке пролежало в землі три століття і не втратило свого червленого кольору.

Про це я й розповів дідусеві. Правда, я не зрозумів тільки одного — що означає "червлений колір"?

Ця назва, пояснив дідусь, часто згадується в давніх літописах та літературі. її походження пов’язують з сокоживною лісовою комашкою, яку в народі називають червець. Личинки червця розмножуються лише в червні. З них і виготовляли знамениту червлену, тобто яскраво-червону фарбу.

Водилися ці комашки лише на Поліссі та в Карпатах. У Київській Русі навіть існував спеціальний промисел по їхній заготівлі. Він відомий ще з X століття. Серед інших оброкових повинностей древляни змушені були давати київським князям "по ложці червецю з осідла".

Виготовлений з нього високоякісний барвник застосовували на фарбування бойових знамен (звідси й вислів "червлений стяг"). Крім того, славнозвісна "руська фарба" мала величезний попит в іноземців. Візантійські купці спеціально споряджали по неї каравани до Києва. Навіть море, через яке пливли чужинці, називали Червленим, і тільки згодом воно стало Чорним.

Рецепт виготовлення червленої фарби тримали в глибокій таємниці. Відтак попит на неї на світовому ринку був величезний. Ось чому, колонізувавши українські землі, польська шляхта в першу чергу намагалася монополізувати цей ходовий промисел. У рукописному трактаті, який зберігся у Львівській науковій бібліотеці їм. Василя Стефаника, мовиться, що на Поліссі до 1848 року "...в багатьох селах повіту селяни були зобов’язані інвентарями давати податок із червця, до чого вживано міру дерев’яної ложки".

Значним осередком цієї торгівлі згодом стала Галичина, звана Червоною Руссю. Ця назва, як вважають дослідники, походить саме від промислу виготовлення червленої фарби.

— Дідусю, то, може, українська назва місяця також пішла від червця? — запитую я старого.
— Саме про це я й хотів тобі сказати. Невипадково в народі існує прислів’я: пильнуй не овець, а червець. Дуже цінним він був колись. Але подейкують, що червень пов’язаний з червою. Під цю пору починає червити бджолина матка, тобто відкладати личинки. Здавна на Україні пасічництво було у великій пошані. А ще існує думка, буцімто назва місяця пов’язана з червивими яблуками. Бач, скільки дрібноти насипалося біля антонівки!

Я глянув: під яблунею справді валялося чимало падалиці. Невеличкі, як голубині яйця, плоди лежали долі. їх попідточували садові черви.

— А ще вважають, начебто червнем йменують від того, що починають червоніти суниці та черешні,— вів далі дідусь.— На городах яскраво зацвітають, тобто червоніють, мак і півонії. Це також пов’язують із назвою літнього місяця.

Серед простого народу червень мав свої назви. В кожній області вони різні — "ґедзень", "кедзень", "бідзень", себто пора, коли з’являється багато ґедзів та сліпаків. Ось і сьогодні ці комахи так дошкулили нашій Лисці, що вона раніше, ніж треба, прибігла додому і сховалася у хлівець.

У Карпатах червень називають "червивим місяцем", або "гнильцем", бо, коли починають косити сіно, випадають рясні дощі. Нерідко трава гниє від цього.

Наші далекі пращури користувалися ще й такими накличками — "ізок", тобто сюрчання коників, та "кресник", або "кресеник". Старослов’янське слово "крес" означає "живлющий вогонь". Справді-бо, з 20 по 22 червня наступає літнє сонцестояння, коли день удвічі довший за ніч. Від слова "крес" походить і "кресало" — пристрій, яким добували колись вогонь...

Рипнула хвіртка. То вже бабуся вертаються з городу. Вони ходили прополювати капусту.

— Йди-но, Мотре, та відпочинь трохи! — погукнув дідусь.— Хоч і кажуть, що червень тому зелениться, хто робити не боїться, але дурної роботи ніколи не переробиш!
— Хоч робота і дурна,— сідаючи поруч, відказали бабуся,— але хто в червні байдикує, той узимку голодує...
— Коли ще та зима буде! — пирхає дідусь.— Тут ось червень хоч поле й загустив, але комору порожньою пустив.
— У коморі справді порожньо. Проте у червні, Тарасе, перша ягідка в роток, а друга в козубок. Уже, вважай, можна і наїстися!
— Одними ягодами, Мотре, голоду не зарадиш. Це все одно що попаді сіно. Пам’ятаєш таку прибаютку: в червні таке сіно, що сама попадя, посоливши, з’їла б? А попова жінка вельми перебірлива,— дідусь голосно засміявся.
— Авжеж, що з’їла б,— погоджуються бабуся.— Тільки чи буде гарна погода в цьому році на сіно? Дощ іде не там, де просять, а де сіно косять...
— З косою погоди не ждуть,— посерйознішав дідусь.— Бо коса любить брусок і сала кусок!
— До сала, Тарасе, потрібне ще й вміння. Недарма кажуть: "Коси, коса, допоки роса, бо сонце пригріє — косар упріє, а коли роса додолу, то косар додому".

Дідусь з бабусею перекинулися ще кількома прислів’ячками. І всі вони про косовицю. Бо таки в червні починається масова заготівля сіна. Треба удосталь запастися на зиму соковитим кормом для худоби.

З їхньої розповіді я дізнався, що першу косовицю сіна закінчують на Онуфрія, тобто 25 червня. В цей день, кажуть, начебто "соловей ячмінним колосом удавився". Справді, як тільки починає дозрівати ранній ячмінь, припиняють свої співи солов’ї.

Але до Онуфрія ще далеко. Поки що на черзі тільки початок косовиці сіна. А він обов’язково співпаде з рясними червневими грозами і зливами. Тому дідусь з бабусею і цього разу не оминули народних прикмет.

Рум’яний вечір і сірий ранок — на хорошу погоду.
Вранці чути безперестанку грім — надвечір піде дощ з градом.
Якщо веселку видно після дощу, але вона швидко зникає — буде гарна погода, але коли довго "п’є воду" — на негоду.
Коли сильно пахнуть квіти жовтої акації, а довкола них густо в’ються комарі — на дощ і негоду.
Якщо в місяця-молодика круті роги, то на негоду, а положисті — на гожу днину.
Місяць у кружку — несе воду в ріжку.
Риба грається в річці — вночі може вдарити гроза.
Павуки швидко снують павутину — на зміну погоди.
Листя папороті скручується донизу — перед ясною погодою, випростовується — на негоду.
Злива при дощі сповіщає, що завтра також можливий дощ.

— Прикмети прикметами, а коса любить, щоб її клепали,— усміхнувся дідусь.— Піду готувати снасті, щоб удосвіта почати косовицю, бо на Онуфрія сонце почне йти на зиму, а літо — на спеку.

Попервах я хотів заперечити дідусеві. Як це так — щойно почалося літо, а вже сонце йде на зиму? Але тут же згадав: з двадцять другого червня починає коротшати день...

Та про це ще рано думати, потішаю себе. Поки що прислів’я стверджує: червень літо зарум’янив. На городі щойно зацвіли мак-самосій та півонії, біля хати зарожевіли м’ясисті черешні. Через тиждень у нас вже будуть свіжі ягоди.

Літо тільки починається!

До змісту Василь СКУРАТІВСЬКИЙ ПОГОСТИНИ