Василь СКУРАТІВСЬКИЙ
ПОГОСТИНИ

ВЕРЕСНЕВИЙ ЧАС — СІМ ПОГОД У НАС

Настрій у мене сьогодні особливий. Після літніх канікул ми вперше зібралися в своєму класі. Кожному хотілося розповісти про найцікавіше, поділитися спогадами, як пройшло літо.

На великій перерві до нас підійшов класний керівник. Він розпитував, хто чим займався на вакаціях, а потім зажадав, щоб ми показали свої записники. Найбільше його зацікавив мій зошит. Учитель уважно передивився його і мовив до присутніх:

— Ось, діти, прекрасний зразок, як треба записувати народну творчість! — І він підняв над головою мого зошита.— Раджу вам усім ознайомитися з матеріалами, які зібрав ваш однокласник. Зверніть увагу, що записи — а тут прислів’я та приказки, народна метеорологія, обряди — стосуються давнини. Це особливо цінно, бо зберігається у пам’яті лише літніх людей, яких не так і багато. Відійдуть вони — і ми чимало втратимо з нашої національної культури. Доки є такі, як дід Тарас та баба Мотря, постарайтеся записати од них усе, що можна. Це справжні перлини фольклору й етнографії!

Оскільки ми майже не знали про зміст цих термінів, то вчитель зупинився детальніше на них. Як ми довідалися, фольклор — це така наука, яка вивчає усну народну творчість: пісні, легенди, казки та перекази. Етнографія досліджує давній побут, тобто як жили і чим займалися люди. Це — житло, одяг, народна медицина і кулінарія, традиційні промисли й ремесла, свята та обряди...

Учитель при цьому наголосив, що український народ протягом століть виробив безліч форм такої культури. Особливо це стосується історичних пісень. Царизм жорстоко пригнічував наш народ. Йому забороняли вивчати власну історію, писати й друкувати книги українською мовою, ставити п’єси й навчати дітей рідним словом. Тому наші пращури намагалися все це відтворити в піснях і думах, легендах та казках. Наостанок він нагадав нам слова Миколи Гоголя, який стверджував, що в українській пісні — дух талановитого народу, його нелегка історія.

І ось я, повернувшись зі школи, ще раз переглядаю свої записи. Назбиралося їх чималенько. Виймаю з ранця ручку, пробую писати. Тільки кулька щось завередувала. Невже виписалася?

У цей час до хати зайшов дідусь.

— Над чим голову сушиш?
— Щось ручка,— пояснюю,— перестала писати...
— Дай-но мені, подивлюсь на неї!
Він взяв у долоні кульку, покрутив її туди-сюди, наче сукану свічку.
— Тепер пробуй!
На подивок, ручка почала писати.
— Так ось,— вів далі дідусь,— з цього приводу я тобі розкажу цікаву історію про чорнило. Це вже тепер ви стали запанібрата. Маєте удосталь і олівців, і ручок. А колись, за моєї пам’яті, знаєш, чим писали?
— Гусячими перами,— зразу ж відповідаю.
— Так, гусине перо було вельми в пошані. Але про нього потім. У нашій церковноприходській школі ми на уроках користувалися лише грифелями.
— Чим? — не второпав я.
— Замість зошитів, які ви не вельми бережете, ми користувалися невеличкими дощечками. Щось на зразок вашої шкільної, тільки менших розмірів. Зшиток був великим дефіцитом. Учитель диктує, а ми грифелями пишемо. Списалася дощечка — витер написане квачем і знову за роботу.
— А домашнє завдання на чому виконували?
— Домашні вправи вже робили на папері. Ось тут і ставали в пригоді гусячі пера. З ними було легше, бо в кожній хаті тримали сю живність. Зайдеш, бувало, до сусіда, а там самі пера скриплять та каламарі чорніють...
— Каламарі? — перепитую.— А що воно таке?
— Бач, сьогоднішня молодь уже багато чого не знає... Це, по-теперішньому, чорнилиця, виготовлена з чорної порцеляни. Напевно, ти також не знаєш, з чого виготовляли і чорнило?
Я заперечно похитав головою.

Дідусь неквапом пошився в кишеню, витяг кілька жовтуватих бульбашечок і поклав їх на стіл.
— Та це ж,— посміхаюся,— звичайнісінькі кислички. Вони на дубовому листі ростуть!
— Так, на дубовому. Але не кожен дуб плодить їх. З’являються вони під осінь лише на тих деревах, які хворіють. Кисличками ж називають тому, що сік у них вельми кислий. З нього і робили колись чорнило.
Як я довідався, народний спосіб виготовлення чорнила досить простий, але цікавий. З достиглих кисличок вичавлювали сік. Його тримали лише в глиняному посуді. Потім туди клали будь-яку залізну деталь. Але обов’язково іржаву. Скажімо, цвяха чи гайку. За добу сік "з’їдав" іржу. Це, власне, вже й було чорнило. Воно дає досить красивий колір — світло-жовтий, наче позолочений.

Але особливо цінувалося так зване дубове чорнило. Протягом століть воно не блякло і не змивалося водою. Оскільки кожна виготовлена порція мала неповторний відтінок, то підробити чи виправити первинний текст було практично неможливо.

У Київській Русі всі важливі державні документи, грамоти та літописи писалися саме таким чорнилом. Київський великокняжий двір навіть накладав на древлян славнозвісний "кисличний" оброк.

У тих місцях, де дуби не росли, чорнило робили з ягід бузини або крушини. В гірській місцевості розчиняли спеціальний сорт глини. А ще дідусь розповів мені цікаву історію про "секретне" чорнило. Ним користувалися в’язні та гінці, які доставляли в інші країни таємні повідомлення.

На звичайному аркуші паперу писали текст. За чорнило правило свіже коров’яче молоко. Людське око не гоже розпізнати таких літер. Для цього потрібно потримати аркуш над свічкою чи гасовою лампою, щоб він трохи закоптився. Потім кіптяву знімали вологою ганчіркою, і на папері можна було прочитати текст письма.

Саме на цій оповідці нас і обірвала бабуся. Вони зайшли до хати, присіли на ослінчик, щоб віддихатися.
— Як верееніс, то й дощик сіє,— знімаючи промоклу хустину, мовили вони.— Слава Богові, хоч житечком обсіялися. А як ви?
— Ми ще вчора, нівроку, обробили нивку.— Дідусь одсунувся на самкінець лави, сів поруч з бабусею.— Хоч вересень, Мотре, уже і без перевесла ходить, але таки він щедрить хлібом. Кажуть, книш у вересні хоч і глевкий, але м’який, трохи ніздрюватий, проте на столі йому лежати!
— Авжеж, серпень страву готує, а вересень подає її до столу. Тому й мовиться, що він на весілля багатий.
— З весіллями ще рано поспішать,— підморгну» бровою дідусь.— У вересні одна ягода — і та горобина. А без свинини весілля не справиш. Моя Ївга з цього приводу любить під’юджувати: восени грибина, а взимку свинина. Так що у свати ще рано ходити.
— Може, й так,— додають бабуся,— але вересневий садок, що в січні кожушок. Сховатися від негоди таки можна.
— Не так і легко», Мотре, бо вересневий час — сім погод у нас: сі€, гріє, віє, туманіє, холодніє, гуде, ще й згори йде?

Ото, думаю собі, скільки тих погод у вересні. Всіх і не запам’ятаєш...
— Може б, ви, дідусю,— прохаю його,— ще раз повторили цю приказочку?
— Скажу, як йтиму додому. Поки що давай про сам місяць поговоримо. Ти пам’ятаєш, коли я в січні тобі казав, що наші пращури відзначали Новий рік у вересні? В Києві на Подолі збиралася сила-силенна людей. Особливо врочисто відзначали новолітування братчики. Це були члени професійних товариств — гончарі, кожум’яки, свічникарі, шевці... Словом, усіх і не перелічити. Кожне братство мало свій прапор, герб, гімн, статут, навіть фірмовий одяг. Надвечір вони сходилися в центрі міста, запалювали свічки на деревах, розвеселяли присутніх виставами. Вертепні дійства тривали всю ніч. Перед світанком обходили киян, здоровили з Новим роком.

Переповівши про новорічне святкування, дідусь зосереджується на назві місяця. Правда, я вже знаю, що слово "вересень" походить од вічнозеленого куща — вересу, який росте тільки в нас на Поліссі. Він любить вологі ґрунти й лісові хащі. Оскільки верес починає масово цвісти восени, то і перший місяць по літі назвали на його честь.

Проте були й інші народні наклички. В староруській мові вересень попервах звався "роєн", "ревун" і "харев". Це від того, що голосно перегукувалися олені. Пізніше його накликали "сівнем" — період сівби зернових, та "маїком" — од зеленої озимини, що "маїла", тобто зеленіла на полях.

І все ж найпоширенішою вважається назва бабське (бабине) літо. Саме у вересні наступає унікальне природне явище — кілька днів поспіль у повітрі пливуть срібні ниточки павутиння. Цю пору в народі звуть бабиним літом.

— Вересень вереснем, а ось яким буде жовтень? — вставили і своє слівце бабуся.— Щось швидко почало жовтіти листя. Чи не на ранню зиму, бува?
Як ви здогадуєтеся, розмова одразу ж переходить до прикмет.

Осінь ясна — зима холодна.
Якщо багато павутиння і шпаки не поспішають відлітати, осінь буде тривала.
Опалий лист лягає долілиць — на теплу зиму і добрий наступний врожай.
Якщо виросли шишки на ялинах знизу — на ранні морози, а зверху — на ранній кінець зими.
Чим тепліший і сухіший вересень, тим пізніш прийде зима.

Доки я перечитував записані прикмети, дідусь уже вийшов з хати. А як бути з прислів’ячком про сім погод?
Може, наздогнати гостя, щоб повторив. І зразу ж подумав: а чому б самому не пригадати їх! Раз відновив у пам’яті той довгий перелік, удруге, і — сплескую долонями! Все запам’ятав. Ось послухайте: вересневий час — сім погод у нас: сіє, гріє, віє, туманіє, холодніє, гуде ще й згори йде!

Якщо ви сумніваєтеся в такій щедрості першого осіннього місяця — перевірте самі. Я особисто впевнений у всіх прикметах. Вересень на такі витівки неабиякий мастак.

До змісту Василь СКУРАТІВСЬКИЙ ПОГОСТИНИ