Василь СКУРАТІВСЬКИЙ
ПОГОСТИНИ

ПІСЛЯМОВА ПРО РОДОВІД

Як це не гірко, дідусь вже ніколи не прийде до нас на погостини. Гірко, але що поробиш... "Життя є життя, і нічого не буває вічного ",— так полюбляв казати дідусь Тарас.

Перед тим, як писати ці роздуми, я ще раз перечитав свій рукопис. Чимало з того, що я почув на погостинах, не увійшло до записника. Адже я намагався занотувати найцікавіше, особливо те, що тепер вже не почуєш ні від кого. Не зроби я цього — навічно забрав би дідусь із собою багато з тих скарбів і тієї мудрості, які жили у нас в народі з давніх-давен.

Може, я ніколи й не взявся б за ці записи, якби ж наш класний керівник. Це він перший проклав у моїй душі місточок між давниною і сучасністю, це він змусив мене іншими очима подивитися на людей та світ, що нас оточують.

Я багато тепер знаю про те, як жили серед незайманої природи наші пращури, як тісно з нею були пов’язані. В її оточенні й формувався їхній світогляд, і насамперед — любов та повага до самої природи.

Візьмімо хоча б народні прикмети. Я навів їх значно менше, ніж є насправді. До того ж, не всі вони можуть справдитись. І це насамперед тому, що люди багато завинили перед природою, порушили вироблену віками цілісність. І все ж переважна більшість прикмет {а цьому я свідок, бо не раз перевіряв на практиці) досить точно передбачають погоду.

Протягом століть люди навчилися спостерігати, запам’ятовувати і лишати на повсякдень лише ті зразки, які найточніше відповідали дійсності. Нині вже науково доведено, ще понад чотириста природних явищ можуть безпомилково завбачити природні зміни. Є навіть такі рослини-барометри, які чітко фіксують, коли буде дощ чи сонячна днина; за їхніми повадками визначають час Скажімо, латаття, що росте на болотах та заплавах, розпускає свої пелюстки лише о сьомій ранку, а згортає біля восьмої вечора...

Не знаю, як вам, а мені особливо подобаються прислів’я та приказки, пов’язані з окремими місяцями. Які вони точні, поетично-соковиті і влучні! Слухаєш їх і переконуєшся в мудрості нашого народу. Треба бути справді геніальним, щоб сказати так: "Хвали січень сніговий, травень дощовий, а серпень на хліб рясний" або "Питає лютий, чи добре взутий, бо прийде марець і вхопить за палець ". Тут — і образ, і поетична рима, і характерна ознака місяця!

Чи, скажімо, народні назви місяців. Скільки народила їх багата уява і які вони цікаві та мудрі! За кожною такою накличкою впізнаєш найхарактернішу вдачу місяця ("снігогін", "грудкотрус", "копень", "березіль "...). І що цікаво — жодна з них не повторюється. Вони не прийшли до нас з далекої Візантії чи Китаю, а народилися в тій чи іншій географічній зоні і мають глибоке місцеве коріння.

Це ж саме можна сказати і про свята та обряди. До кожної пори року були свої дійства. Взимку, коли хлібороб мав найбільше перепочинку, їх святкували частіше, а весною і влітку — рідше, бо треба було насамперед дбати про врожай.

Кожне свято чи обряд безпосередньо пов’язані з природою, хліборобськими заняттями, сподіванками на щедрий врожай і статки, родинну злагоду. Новорічні колядки та щедрівки, посівання зерном оспівують щасливий рік, що минув, і закликають новий з усілякими гараздами, веснянки та гаївки — пробудження природи, благословення весні, Івана Купайла — молодість і красу, а зажинки та обжинки ущедрюють землю за багатий врожай і возвеличують працьовиті руки, що виростили його.

Раніше я думав, що все це йде од церкви. Та й наші підручники, будемо відвертими, націлювали на такі роздуми. Тепер я точно знаю, що українські традиційні свята та обряди народилися задовго до прийняття у нас християнства. Церква тільки прилучила їх до себе, розумно використала. То чому це ми маємо цуратися своєї правічної культури?

Для мене було великою несподіванкою, коли я довідався від дідуся, що кожен день року мав свої чоловічі й жіночі імена. Це для того, щоб, як народиться дитина, дати їй неповторне ім’я-речення. Ось чому в давнину було стільки цікавих і оригінальних ймень. Нині ж наша фантазія вельми збідніла. Якось я перелічив своїх перевесників, їхні імена умістилися на пальцях однієї руки...

До чого все це я веду? Якщо ви уважно перечитали мої записи і вони вам сподобалися, то зробіть так само. Доки в когось ще залишилися в живих дідусі чи бабусі, прадідусі чи прабабусі — не полінуйтеся записати від них спогади. Це буде гарна пам’ятка не тільки про свій родовід, але й повага до нашої історії. Адже раніше на Україні було за честь і обов’язок знати свій родовід аж до сьомого коліна...

На жаль, не знаємо ми й давньої історії нашої землі, не знаємо, що колишніх наших пращурів називали древлянами.

На сучасній території Полісся колись проживало кілька племен, що об’єднувалися в Київській Русі. Серед них були і древляни — мешканці найближчих до Києва земель. Столиця знаходилася в сучасному Коростені — нашому районному центрі.

Древляни вважалися вельми мужніми й волелюбними людьми. Займалися вони переважно лісовими промислами — добували мед у дуплах дерев, де гніздилися дикі бджоли, ходили на звірині лови, обробляли шкіри. Від того, що жили серед лісів, їх і називали древлянами чи деревлянами.

З історії відомо, що найперше повстання проти феодалів у Київській Русі відбулося саме на древлянській землі. Київський князь Ігор, силою підкоривши сусідів, змушував їх сплачувати непосильну данину медом, воском та хутрами. 945 року князь зібрав військо і вирушив на збір податків.

Раз об’їхав володар свої землі. Але цього йому видалося замало. І він удруге почав робити об’їзд, вимагаючи повторної данини.

Розгнівані древляни повстали проти нього. Ненаситного князя було засуджено до страти. Так безславно закінчилися побори київського владики. Правда, двома роками пізніше княгиня Ольга зібрала величезне військо й жорстоко розправилася з волелюбним народом. Майже всіх чоловіків було перебито або ж взято у полон. Але історія залишила нам героїчну сторінку про перше антифеодальне повстання.

Я так детально розповів вам цю історію тому, що тими славними лицарями були наші пращури. Ми мусимо знати й пам’ятати свій кревний родовід.

Мені зараз важко сказати, чи зумію я дослідити всіх своїх прапредків. Але обов’язково робитиму це. Принаймні я вже знаю про кількох пращурів. Вони були бортниками, дьогтярами і смолярами. Це — по дідусевій лінії. А от у бабусиному коліні виявилося чимало удатливих казкарів.

А пригадуєте, що писав Іван Якович Франко у передньому слові до своєї казки "Фарбований лис "? "Тисячі речей у життю забудете, а тих хвиль, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смерті".
Може, це до нас звернені мудрі слова Великого Каменяра?!

Чи, скажімо, народні назви місяців. Скільки народила їх багата уява і які вони цікаві та мудрі! За кожною такою накаткою впізнаєш найхарактернішу вдачу місяця ("снігогін", "грудкотрус", "копень", "березіль"...). І що цікаво — жодна з них не повторюється. Вони не прийшли до нас з далекої Візантії чи Китаю, а народилися в тій чи іншій географічній зоні і мають глибоке місцеве коріння.

Це ж саме можна сказати і про свята та обряди. До кожної пори року були свої дійства. Взимку, коли хлібороб мав найбільше перепочинку, їх святкували частіше, а весною і влітку — рідше, бо треба було насамперед дбати про врожай.

Кожне свято чи обряд безпосередньо пов’язані з природою, хліборобськими заняттями, сподіванками на щедрий врожай і статки, родинну злагоду. Новорічні колядки та щедрівки, посівання зерном оспівують щасливий рік, що минув, і закликають новий з усілякими гараздами, веснянки та гаївки — пробудження природи, благословення весні, Івана Купайла — молодість і красу, а зажинки та обжинки ущедрюють землю за багатий врожай і возвеличують працьовиті руки, що виростили його.

Раніше я думав, що все це йде од церкви. Та й наші підручники, будемо відвертими, націлювали на такі роздуми. Тепер я точно знаю, що українські традиційні свята та обряди народилися задовго до прийняття у нас християнства. Церква тільки прилучила їх до себе, розумно використала. То чому це ми маємо цуратися своєї правічної культури?

Для мене було великою несподіванкою, коли я довідався від дідуся, що кожен день року мав свої чоловічі й жіночі імена. Це для того, щоб, як народиться дитина, дати їй неповторне ім’я-речення. Ось чому в давнину було стільки цікавих і оригінальних ймень. Нині ж наша фантазія вельми збідніла. Якось я перелічив своїх перевесників, їхні імена умістилися на пальцях однієї руки...

До чого все це я веду? Якщо ви уважно перечитали мої записи і вони вам сподобалися, то зробіть так само. Доки в когось ще залишилися в живих дідусі чи бабусі, прадідусі чи прабабусі — не полінуйтеся записати від них спогади. Це буде гарна пам’ятка не тільки про свій родовід, але й повага до нашої історії. Адже раніше на Україні було за честь і обов’язок знати свій родовід аж до сьомого коліна...

На жаль, не знаємо ми й давньої історії нашої землі, не знаємо, що колишніх наших пращурів називали древлянами.

На сучасній території Полісся колись проживало кілька племен, що об’єднувалися в Київській Русі. Серед них були і древляни — мешканці найближчих до Києва земель. Столиця знаходилася в сучасному Коростені — нашому районному центрі.

Древляни вважалися вельми мужніми й волелюбними людьми. Займалися вони переважно лісовими промислами — добували мед у дуплах дерев, де гніздилися дикі бджоли, ходили на звірині лови, обробляли шкіри. Від того, що жили серед лісів, їх і називали древлянами чи деревлянами.

З історії відомо, що найперше повстання проти феодалів у Київській Русі відбулося саме на древлянській землі. Київський князь Ігор, силою підкоривши сусідів, змушував їх сплачувати непосильну данину медом, воском та хутрами. 945 року князь зібрав військо і вирушив на збір податків.

Раз об’їхав володар свої землі. Але цього йому видалося замало. І він удруге почав робити об’їзд, вимагаючи повторної данини.

Розгнівані древляни повстали проти нього. Ненаситного князя було засуджено до страти. Так безславно закінчилися побори київського владики. Правда, двома роками пізніше княгиня Ольга зібрала величезне військо й жорстоко розправилася з волелюбним народом. Майже всіх чоловіків було перебито або ж взято у полон. Але історія залишила нам героїчну сторінку про перше антифеодальне повстання.

Я так детально розповів вам цю історію тому, що тими славними лицарями були наші пращури. Ми мусимо знати й пам’ятати свій кревний родовід.

Мені зараз важко сказати, чи зумію я дослідити всіх своїх прапредків. Але обов’язково робитиму це. Принаймні я вже знаю про кількох пращурів. Вони були бортниками, дьогтярами і смолярами. Це — по дідусевій лінії. А от у бабусиному коліні виявилося чимало удатливих казкарів.

А пригадуєте, що писав Іван Якович Франко у передньому слові до своєї казки "Фарбований лис "? "Тисячі речей у життю забудете, а тих хвиль, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смерті".

Може, це до нас звернені мудрі слова Великого Каменяра?!

До змісту Василь СКУРАТІВСЬКИЙ ПОГОСТИНИ