Олена ПОГРЕБНЯК
МРІЯ БЕЗПРИТУЛЬКА

З неба сипалась біла казка. Теплою ковдрою вона лягала на кущики, дерева й лавиці парку. Вже був вечір, і сонечко сховалося, але в парку було напрочуд світло, бо сніжинки, які іскрились, переливалися холодним білим світлом далеких зірок.
Безпритулько вмостився на одній лавиці, згорнувся калачиком і накрив носика хвостиком — щоб було тепліше. Він цілий день пробігав, але так нічого й не знайшов, чим би підкріпитись. Другий день падав сніг, і в парку було порожньо. Мороз щипав і збиткувався з перехожих, та й ніхто ж на морозі не їсть, тож і Безпритулькові нічого не перепало за день. Він уже вмостився спати, щоб назавтра з самого ранку піти ближче до будинків у пошуках їжі. Та й лапки натомилися за день — песики ж не носять черевиків.
Безпритулько поринув у дрімоту, аж раптом відчув, що хтось сідає на лавицю. Він розплющив одне око й почав стежити за незнайомцем. На другий кінець лавки вмостився дідусь із довгою білою бородою і в тонкому, на перший погляд, жупані. На руках у нього були теплі вовняні рукавиці, а на голові шапка дивного крою — Безпритулько таких раніше не бачив.
«Оце ще мені халепа, — подумав пес, — зараз прожене мене звідси. В парку повно лавиць, треба ж було сісти саме на ту, на якій я вже вгрівся!».
Дідусь повернувся до нього, і Безпритулько побачив, що очі в старого добрі.
— Не переживай, я тебе не проганятиму, — сказав він уголос, звертаючись до песика.
Безпритулько здивовано підвів мордочку: «Дивина! Ти чуєш, що я думаю?»
— Так. Що в цьому дивного?
«Ну, я не часто з людьми розмовляю. Та в них звичка моїх відповідей не чути».
— А я чую твої відповіді, й навіть знаю, про що ти думаєш.
«Та невже?! Ану ж, про що я мрію?» Дідусь нічого не сказав. Натомість він поставив поперед себе мішок, якого Безпритулько раніше не помітив, і став щось зосереджено шукати всередині. За якусь мить Безпритулько вловив надзвичайні пахощі, які прокотилися від носа до самого кінчика хвоста, і хвостик аж мимоволі сам радісно смикнувся кілька разів. Так і є! Дідусь дістав з мішка три бутерброди: один — із шинкою, другий — з ковбаскою, і третій — з сиром.
— Тримай!
«Очам своїм не вірю! Це все мені?!»
— Ну а кому ж іще? Тобі, звісно.
Безпритулька довго припрошувати не довелось. Хоча бутерброди були чималенькі, але здалось, що бутерброд із сиром він ковтнув одним махом — пахощі були неймовірно дивовижні. Тоді взявся за бутерброд із ковбаскою — цим він уже довше смакував. Дійшла черга й до бутерброда з шинкою, але Безпритулько відчув, що наївся.
«Я хочу закопати його».
— Він твій, роби з ним як знаєш. «Я повернусь. Я миттю!»
Безпритулько зник у кущах, де в одному із заметів старанно заховав бутерброд із шинкою — про «чорний день». Ситий і задоволений, він повернувся до лавиці й свого дивного нічного гостя.
«Навіть не знаю, як тобі дякувати, — подумав песик і замахав хвостиком. — Я давно тут живу, але тебе жодного разу не бачив. Тобто не чув, — я більше запам’ятовую запахи. Як тебе звати? Я — Безпритулько.»
— А мене звати Миколай.
«Що ж ти сам тут робиш уночі? Надворі зима — холодно ж.»
— Я раз на рік, саме цієї ночі, розношу дітям подарунки — тобто, здійснюю їхні мрії. І не тільки дітям — усім чемним істотам на землі. Трохи втомився і вирішив сісти відпочити.
«То я чемний?»
— Звичайно. Ти добрий, хороший песик. Ходи до мене, я зроблю те, про що ти давно-давно вже мрієш.
Безпритулько підійшов до Миколая і вистрибнув йому на коліна. Дідусь почав гладити його й чухати за вушком. Песикові стало так тепло й приємно, що він не помітив, як спочатку задрімав, а тоді дрімота перейшла у теплий глибокий сон.
Безпритулька розбудило сонечко — воно лоскотало носика й очі. Він роззирнувся — нічного гостя не було. Натомість він побачив, що лежить на теплій вовняній підстилці, а відчуття голоду в нього не було.
«То це таки був не сон! Жаль, що Миколай приходить лише раз на рік...», — подумав песик.