Покровонько, Покровонько, покрий мою головоньку
(Свято Покрови)

Традиційно Покрова в Україні належала до великих свят. У багатьох селах на її честь будували і освячували храми, бо Покрова вважалася не лише релігійним, а й національним святом. На честь свята в Україні зведено немало сіл. Свідченням цього є Стара Покровка і Нова Покровка на Харківщині. Чимало населених пунктів носять подібні назви і в інших областях України.
Жінки вважали свято Покрови своїм. До цього дня закінчувалася важка виснажлива робота в полі, можна було відпочити. В народі часто казали: «Були жнива — лежала баба нежива, а прийшла Покрова — вже баба здорова».
Покрова породила чимало прислів'їв. Серед них такі:

• По Покрові, то й по теплові.
• Прийшла Покрова — сиди, чумаче, дома.
• Покрова гріє не теплом, а ціпом.
Чому так казали? Що таке ціп? Для чого він використовується ?

(Заходить парубок із ціпом).

— А ходи-но, парубче, розкажи, що за диковинку ти тримаєш?
— Я в руках тримаю ціп. У давнину ним молотили снопи жита, пшениці, проса, ячменю, вівса. В клуні на току (таке рівне чисте місце) клали снопи всередину колоссям, молотили ціпом, зерно висипалося, снопи без зерна скидали в стіжок для домашніх потреб, а зерно віяли і складали в засіки.
— А як же ціп гріє ?
— Як попоб'єш снопи ціпом, то й сорочка мокра від поту, жарко, ось так і нагрієшся!
— Дякую, парубче, за пояснення.

З особливим нетерпінням чекали Покрови дівчата, які сподівалися на сватів. Щоправда свататися можна було від Семена (14 вересня), а справляти весілля від Покрови до Пилипівських заговин (27 листопада). Від Покрови дівчата вивішували під стріхою пучки перцю чи калини, обмазували глиною стіни хат, щоб у такий спосіб оповістити — тут є дівка на виданні.

• Прийшла Пречиста, несе старостів нечиста, а прийшла Покрова — заревіла дівка, як корова.
• Покровонько, Покровонько, покрий мою головоньку хоч онучею, хоч ганчіркою, хай не мучуся дівкою.

У цих прислів'ях, що позначені тонким народним гумором, відбилися одвічні бажання вийти заміж, народити та виховати дітей — продовжувачів роду. Дівчина, котра була на порі, але не змогла обзавестися сім'єю, викликала суспільну зневагу. Тому дівчата зверталися до покровительки з різноманітними молитвами:

Свята Покровонько,
Покрий мою головоньку
Оце осінню.
Хоч і драною хустиною,
Аби з хорошою людиною.
Щоб із сторони,
Щоб свекорко, як батенько,
До мене були.
Свекрівонька, як матінка,
Мене прийняли.
Щоб діверки і зовиці,
Мов братики і сестриці,
До мене були.
Щоб ділечко поробила,
Чужій сім'ї догодила,
Всім мила була,
Не лаяна і не бита,
Нагодована і вкрита
Спатоньки лягла.

В народі існує безліч легенд про те, як Покрова обдаровує дівчат. Вона милостива до тих, хто слухався й шанував батьків, переймав неньчину науку до праці, охайності, підтримував духовну і фізичну чистоту. Але Покрова була непоступливою, якщо юнка зневажала моральні звичаї, нехтувала традиційними законами суспільного життя.

• Покрова накриває траву листям, землю — снігом, а дівчат шлюбним вінцем.
Саме від Покрови хлопці та дівчата збиралися на вечорниці, які продовжувалися до Великодня. Напередодні парубоцька громада обирала ватажка — березу.

(Сценка з драми М.Л. Кропивницького «Дай серцю волю — заведе в неволю»).

Дійові особи:
Омелько; Іван; Микита; Остап; Семен; Микола; Василь; Федько.

(Парубоцька громада зібралася на вулиці, щоб обібрати на зиму березу).

Омелько. Як собі хочете, панове товариство, а я не можу, оберіть кого другого собі, я й так за дві зими прийняв муки.

Остап. Велика мука. Може, ти ремсуватимеш на кого з нас? Може, тебе хто зобидив, так скажи.

(Вбігає Іван).

Іван. Ну що ж обібрали березу?

Семен. Та он Омелько кричить!

Іван. Я ж казав, що без мене ладу не буде! Хлопці, хто за Омелька, одізвись!

Остап. Я!

Дмитро. Я!

Микита. Я!

Семен. Я!

Іван. Бач, Омельку, усі тебе бажають, чого ж ти брикаєшся, мов той неук?

Омелько (на Семена). Ось вам і береза: і розумний і дотепний!

Микита. Молодий ще дуже! Хоч і повно в його голові розуму, та глевкий ще його ум, нехай зачерствіє.

Омелько (чуха потилицю). Не хотілося би мені... Хто за мене, ставай праворуч!

(Парубки стають).

Дмитро. Слухайте, хлопці, я вам ще торік казав, щоб Соломію прогнати з нашої компанії, бо вона в городі зовсім ошаліла.

Іван. Мабуть, перевчилася на один бік.

Дмитро. Іноді таке неподобне сплеще, що й парубкові соромно слухати, не те що дівці.

Остап. Так, так, вона-таки любить скороминку.

Омелько. Та ну-бо, не перебивай!

Дмитро. Тепер же знов кажу вам, що як вона буде ходить на вечорниці, то я вам не товариш.

Омелько. А я так, братця, думаю, що Соломія й не так-то й винна. Але ж громада — великий чоловік. Ну, одкликайтесь, хто не хоче, щоб вона була в нашій компанії.

Іван. Я!

Семен. Я!

Микита. А я хочу, щоб вона ходила!

Омелько. Що ж, Микито, бачиш, тільки ти один за Соломію. Слухайте ж сюди, панове товариство! Не хотілося мені, дуже не хотілося бути за березу, ну та коли вже ваша воля, то мушу послужити. Будемо гуляти чесно, тихо та смирно, як слід чесному і поважному товариству, так як гуляли наші діди і батьки... Хазяйку на вечорницях поважати і шанувати, як матір, з дівчатами обходитись із повагою, та не забувати, братця, що чесна дівчина — то є краса і честь усього села.

Всі (разом). Так! Так!

Іван. Ну вже Омелько, що скаже, то неначе дратвою пристрочить.

Семен. Не піде з позикою за розумом.

(До громади підходять три парубки: Микола, Василь і Федько).

Микола (з повагою кланяючись). Шановне товариство, дозвольте і нам прийти на вечорниці.

Іван. Ти диви, Омельку, ще молоко на губах не обсохло, а й воно туди ж.

Омелько. Постій, Іване! А ви звичай знаєте? Що робити вмієте? Співаєте, граєте?

Микола. Та я трохи на гармонії вмію.

Дмитро. Еге ж, вміє. Це мій сусід. Заграй Миколо!

(Микола грає).

Омелько. Добре, приймаємо. Василю, що ти вмієш?

Василь. Я вам заспіваю.

(Співає — «Ой на горі та й женці жнуть»).

Федько. Може, я затанцюю?

Омелько. Ану давай, навприсядки! (Федько пробує, але за другим разом падає). Е,
голубе, рано ще тобі на вечорницях гуляти, прийдеш через рік.

(Бере Федька за комір і легенько відводить убік. Хлопець, похиливши голову, виходить).

Іван. Остапе, збігай-но за музиками та й дівчатам дай звістку.

Остап. Чому я знову за попихача? Є молодші

(показує на Василя і Миколу).

Омелько. Що ж, хлопці, ви наймолодші, то ж підіть покличте музик і дівчат до хати вдови Морозихи. Та не баріться! (Василь і Микола виходять). Тепер у складчину та покропимо вечорниці. Семене, ти будеш за міхоношу, наставляй бриля.
І парубоцька громада вирушаила до вдовиної хати. Ще не старій жіночці й самій хотілося бути на «людях», то вона залюбки погодилася, щоб молодь збиралася у неї на вечорниці. Грошей не брала, а от про паливо на зиму мусила натякнути: мовляв нехай хлопці забезпечать. Не заборгували і дівчата — домовилися по черзі прибирати світлицю.
І зажило, завирувало вечорницьке життя. Припо-равши домівки, дівчата з першими сутінками сходилися до вдови. Хто з мичкою, хто з веретеном, а молодиці брали з собою вишивання. Допоки збиралися хлопці, дівчата встигали і пісні поспівати
(«Чогось мені чудно», «Ой, я маю чорні брови»).

Згодом поскрипували дверима парубки й всідалися на довгій лаві. Кмітливі юнацькі очі крадькували за дівчатами: хотілося побачити свою обраницю в роботі. Згадувалось материне: «Придивляйся не на личко, а на руки. Личко одцвіте з літами, а вміння залишиться на все життя». Та сільські дівчата не ликом шиті: кожна старалася в роботі. Тільки чи надовго? Той жарту підкине, той призупинить веретено, — роботі вважай кінець. А тут співак знайдеться мастакуватий. І вже дзвенить, аж гасничок тухне, гуртівна мелодія («Зеленая ліщинонька», «В кінці гребні шумлять верби», «Тихо над річкою»).
Нарешті біля воріт озивалася дрібним перебором гармонь, гукав лункий бубон. Оселя нараз пожвавлювалася: музики йдуть! Хвацько сокоріли сінешні двері, гупотіли долівкою хлопчачі хромові чоботи. «Чи раді нам, чи мо' йти на сусідні села?» — крізь прочинені двері просувалася смушева шапка. «Та заходьте, — окликували гуртом дівчата, — холоду не напускайте!». Гармонія враз розтягувалася на всі лади, і музика всідався біля столу. Поруч і бубяр. Миттю розсовувалися по закутках ослінчики й крісла, дівчата поспіхом упаковували рукоділля, і за хвилину-другу долівка аж гула від польки на два боки. Меткі дівчата — танці тільки-но починалися — встигали приспівувати:

Ой мій милий умер, умер
Та в комору дуду запер,
А я пішла борошно брати
Та й почала в дуду грати.

Один за одним змінюються танці: полька, краков'як, гопак, ойра, метелиця. Де ті й сили беруться! Здається після таких запальних танців вже небагато знайдеться охочих. Та ні ж: лишень заголосніє жива озвука, як дівчата знову оживають. Не раз бувало, що між гармоністом та вправною танцюристкою спалахували суперечки, хто кого перевершить. Здебільшого першим пасував музика: «Фу, — казав, оправдуючись, — пітно в хаті, пальці ковзаються по клавішах».

У великій пошані на вечорницях були пісні. Тужливі й веселі, жартівні та розлогі, давні й нові, за довгу зиму колективний репертуар поповнювався новими мелодіями. Хоч на вечорницях не . було спеціальних керівників, але кожен знав свої можливості, свій голос і, як правило, всідався так, щоб не псувати мелозвук. Хто ж фальшивив, таких одразу виправляли, підказували. Досить було комусь заспівати будь-яку пісню, як підхоплював гурт («Кучерява Катерина», «Ой ти гарний Семене»).

Традиційні вечорниці формували не тільки багату пісенну культуру, професійну вишуканість, регіональну своєрідність, але й передавали її у спадок, розвивали, зберігаючи живі традиції народного мелосу. Ще можна сказати й про оповідний жанр — прислів'я, приказки, легенди, казки тощо.

На особливу увагу заслуговує унікальний обряд посвячення в парубоцтво. Нині віковий ценз на молодіжних дозвіллях практично не існує. Тим часом традиційний звичай вечорниць чітко регламентував вікову вседозволеність. Підліткам забороняли відвідувати юначі розваги. Коли ж, як казали в народі, хлопець «дозрів», він мусив «скласти іспит».

Вечорниці, досвітки, посвітки. Сьогодні про них ми можемо дізнатися лише з оповідок літніх людей, вичитати згадки у художній літературі, побачити стилізовані виступи фольклорно-етнографічних колективів. У природному середовищі вони були значно цікавіші, ніж ми уявляємо. Багатовіковий досвід одібрав із молодіжних розваг найкраще, варте особливої уваги, за допомогою якого виховувалися високогуманні риси юного покоління. На вечорницях зазвичай не лихословили, намагалися поводитися чемно, бо всі були «на виду». Не могло бути мови і про пиятику, і про розбишацтво. Таких швидко приборкували або ж вилучали з товариства. В цілому майже всі дотримувалися давніх звичаїв.

Вечорниці мали ще одну цінну рису. Всі, чи майже всі, хлопці й дівчата не сторонньо споглядали, а були безпосередніми учасниками і творцями гуртових дійств. Будемо відверті: зникли вечорниці й помітно відчувся брак пісні, здеморалізувалися окремі обряди, звичаї, і хоч сучасне дозвілля набуло найрізноманітніших виявів, ми втратили найосновніше — живе спілкування. Наша молодь перетворилася на стороннього спостерігача й байдужого споживача нерідко чужої нам культури. Обірвався золотий ланцюжок традицій. Нині вже нема кому ні представляти їх, ні відстоювати. Воістину справедливі й сьогодні слова давнього філософа: «Зростаємо матеріально — зубожіємо духовно».
Так нехай же не німіють вечорами сільські вулиці, хай лунає сміх, жарти; а село оживе багатоголосою піснею:

Кину кужіль на полицю,
Сама піду на вулицю.
Нехай миші кужіль трублять,
Нехай мене хлопці люблять.

П'ятикоп Н.Г.,
вчитель-методист української мови та літератури
смт. Есхар, Харківської обл.