Івана Скоропадського, якого у 1708 році під примусом російського царя-сатрапа Петра було призначено гетьманом України. Хоча Скоропадський був людиною слабкої волі у похилому віці, проте вболівав за долю Батьківщини. Тож коли цар Петро остаточно знищив Україну як державу, перетворивши її на область Росії, серце старого гетьмана не витримало такого удару.
Після смерті Івана Скоропадського (І722 р.) цар Петро уже не дозволив вибрати нового гетьмана. За його наказом Україною мала правити Малоросійська колегія, більшу частину якої становили москалі. У цей час козацька старшина, виславши російському цареві письмове домагання на вибір нового гетьмана, передала наказне гетьманство чернігівському полковникові Павлові Полуботкові. Ставши тимчасовим наказним наслідником Скоропадського й очоливши управу Генеральної Військової Канцелярії, Полуботок з перших днів свого правління почав рішуче відстоювати права свого народу. Правдолюбивий, сміливої вдачі, він щиро любив свій рідний край і був готовий служити йому до -загину. Та силою зброї вже неможливо було чинити опір московській навалі. Тож за порадою Полуботка з усіх сторін України пішли до царя прохання повернути давній лад і вибрати гетьмана. Але чи можливо вблагати ворога словами або слізьми. На законне прохання про вибір гетьмана цар-сатрап відповів так: "Усім відомо, що від Богдана Хмельницького до Скоропадського всі гетьмани були зрадниками, від чого вельми потерпіла держава Російська". Й тоді чужинецька влада повністю закріпилася в Україні.

Прохання народу поновити його права дуже розлютили царя. Знаючи з доносів, що за цим стоїть Полуботок, сатрап наказав, щоб той приїхав до Петербурга.
Полуботок знав про лихі наміри царя, але не злякався і сміливо виголосив промову, в якій звинуватив його у нищенні вольностей України, у позбавленні українців права вибирати собі гетьмана і старшину. Наказний гетьман нагадав цареві про те, що український народ, беручи участь у всіх війнах, посилив і возвеличив Російське царство, яке до того було дуже мізерне, а за це замість подяки отримав зневагу і озлоблення, мусить платити данину, копати рови і канали, осушуючи непрохідні болота, і гинути на них від тяжкої праці, голоду, терпіти знущання московської старшини. Закінчуючи свою промову, Полуботок сказав цареві: "Кидати народи в рабство' й володіти рабами і невільниками - є діло азіатського тирана, а не християнського монарха".
Вкрай розлючений Петро звелів кинути Полуботка та всіх, що з ним приїхали, до в'язниці. На що Полуботок зі гідністю, і відвагою відповів:
- Боронячи Україну, я не боюся ні кайданів, ні тюрми. Краще мені найгіршою смертю померти, ніж дивитися, як загибають земляки мої.
У .в'язниці Полуботок тяжко захворів. Розповідають; ніби цар сам прийшов до нього, щоб гетьман простив йому різкі слова, але Полуботок не простив цареві, відповівши:
- За невинне страждання моє і моїх земляків будемо судитися у спільного й нелицемірного судді, Бога нашого. Незабаром станемо перед Ним і Він розсудить Петра з Павлом.
Полуботок, помер у Петербурзькій в'язниці. В короткому часі не стало царя Петра, - того, що розпинав сердешну Україну.
По смерті гетьмана поширилася чутка, та й тепер про це інколи згадують, що Павло Полуботок заховав скарб для нащадків. Чи так воно, чи це лише легенда, не важливо, хоч і цю загадку цікаво розв'язати. Та ми твердо переконані, що П. Полуботок заховав для нащадків інший скарб - духовний, і це набагато важливіше. Своїми ділами, боротьбою та подвигом під кінець життя він, як і Іван Мазепа, залишив нащадкам заповіт, що Україна в образі своїх кращих синів уміла боротися з поневолювачами, не шкодуючи ні свого життя, ні маєтків. Вони поклали у землю кожен своє зерно, зерно волі нашої, і воно, завдяки їм, проростало щоразу після після страшних лихоліть. Його топтали, нівечили, виривали, гидили, обпльовували, але знищити не змогли. Оте зерно й було справжнім скарбом гетьмана Павла Полуботка - справжнього гетьмана, хоча він не був визнаний у тому чині російським царем.
Ні нашим ворогам, ні їхнім царям-сатрапам ніколи не вдасться стерти з пам'яті народу імена вірних синів України!

За Валерієм Шевчуком
Л.Д.