Іван ЛЕВЧЕНКО
КАЗКА ПРО ІВАНОВЕ ЩАСТЯ

І
Там, де з неба виснуть зорі,
Де тополі стали в ряд,
Жив був цар. І цар мав горе:
Старість мучила царя.
У руках не ті вже сили.
І очима цар ослаб.
Світ цареві став немилий.
Смерть з косою підійшла...
І було в царя три сини:
Федір – старший царський син,
Вже дорослий був хлопчина,
Трішки меншим був Василь,
А Іван – той наймолодший:
Тільки-тільки сіявсь вус...
А поглянуть: красень кожен,
Хоч вручай їм булаву...
Якось цар почув від когось:
Ніби сад такий десь є,
Як скуштуєш яблук з нього,
Молодим ізнов стаєш.
А в саду тім є криниця.
В ній жива вода струмить:
Лиш промиє хто очиці,
Від води прозріє вмить.
І покликав цар до себе
Всіх князів, бояр, вельмож...
"Молодильних яблук треба, –
Каже цар, – я став не гож...
Та води б іще з криниці,
Щоб побачить світ очам.
Хто знайти їх зголоситься,
Я тому півцарства дам!"
Що тут миттю почалося:
Страх – у кожного в очах!
Як з пропасниці всі гості
Затремтіли і мовчать.
Старші меншими прикрились,
Менші меншими – услід.
Лиш царевичі лишились
При царевому столі.
І сказав потому Федір:
"Царство роздавать не варт.
Я знайду усе для тебе,
Щоб ти, батьку, царював!
Привезу води і яблук.
Слово знаєш ти моє.
Щоб ти світ побачив, я би
Все віддав, що в мене є!"

ІІ
Федір коника сідлає,
Що з конюшні підвели.
Сам коня свого гнуздає,
Батога подать велить.
Цвьохнув ним – як стрельнув наче:
Дибки кінь і миттю в путь.
Дай Бог Федору удачі,
Щоб з обіцяним вернуть!
Чи то день, чи два він їхав,
А на третій кінь спинивсь.
Три дороги, як на лихо,
Простяглися перед ним:
Перепуття. Камінь-плита.
І слова на ній такі:
«Звернеш вліво – будеш вбитий.
Урятується лиш кінь.
А праворуч – кінь загине.
Ти залишишся живим.
А як прямо – неодмінно
З щастям стрінешся своїм!»
Прочитав той напис Федір
Та й поїхав напрямки:
Молодому хлопцю треба
З щастям стрітися таки.
Їде прямо – терем бачить.
Дах із золота блищить.
А навстріч, із казки наче,
Діва писана спішить.
Ту красу не описати:
Щічки, брівки, а вуста
Цілувати б, милувати,
Обнімати дивний стан…
І царевичу дівиця
Каже: «Довго кінь твій біг.
Прошу в терем – у світлицю.
Відпочинеш від доріг!»
«Радий був би відпочити, –
Федір дівчині в одвіт. –
Тільки мушу я спішити!»
«Квапитись робити слід, –
Діва Федорові мовить, –
Те, що любе-миле лиш».
А в очах – вогонь любові:
Тільки глянеш – і згориш!
Повела його до хати.
Їсти-пити подала.
А потому вклала спати.
Лиш заснув – вона взяла
Й ліжко вмить перевернула.
Федір гульк – і впав у льох.
І про Федора забули,
Мов його і не було…

ІІІ
Скільки часу пролетіло,
Те ніхто не пригада.
Цар нездужа. Біль у тілі.
І сивіє борода.
Де взять яблук молодильних?
Де жива вода струмить?
Повернув би міць і силу,
Повернув би зір умить…
На бенкет цар знову кличе
Всіх вельмож, князів, бояр…
«Гості славні і величні,
Знов до вас звертаюсь я.
Хто шукати зголоситься,
Де – того не знаю й сам…
Та за яблука й водицю,
Я тому півцарства дам!»
Наче в рот води набрали,
Гості знов собі мовчать.
Навіть браві генерали
Схожі стали на зайчат.
Тільки кліпають очима
Та ховаються за всіх.
Не дай Боже, із такими
На війну – ганьба і сміх!
І сказав Василь-царевич:
«Царство роздавать не варт!
Я усе зроблю, що треба,
Щоб ти, батьку, царював!
Привезу води і яблук.
Слово знаєш ти моє.
Щоб ти світ побачив, я би
І життя віддав своє!»

ІV
Василю коня виводять.
Загнуздав його. Усівсь.
«Розійдись!» – гукнув народу
І, як вихор, полетів.
Тільки й бачили, що їхав,
Зник з очей і мов пропав…
Знов у царстві любо й тихо.
Тільки цар все хворував.
А Василь тим часом їде
День і ніч – не зна куди:
Хоч дорогу б хто повідав
До тих яблук і води…
Пролягли аж три дороги –
Вліво, вправо і вперед.
Кінь втомився до знемоги.
Й Василя вже сон бере.
Раптом бачить – камінь-плита.
І слова на ній такі:
«Звернеш вліво – будеш вбитий.
Урятується лиш кінь.
А праворуч – кінь загине.
Ти залишишся живим.
А як прямо – неодмінно
З щастям стрінешся своїм!»
І Василь, здолавши втому,
Взяв і рушив напрямки.
Щастя хлопцю молодому
Стріти хочеться таки!
От і терем злотом сяє.
Квіти скрізь. І трави скрізь.
Красна діва вибігає
Гостю любому навстріч.
«Натомився, бачу, дуже, –
Каже діва Василю. –
Відпочинь, у мене, друже,
Миттю ліжко постелю».
«Та мені спішити треба! –
Хлопець дівчині в одвіт.
А від неї, наче щебіт:
«Квапитись робити слід,
Що тобі лиш любе-миле!»
За вуздечку узяла.
Йвана в терем запросила.
Їсти-пити принесла.
Скуштував Василь ту їжу
І натомлений заснув.
А дівиця круть-верть ліжко,
І Василь у льох майнув.
«Хто летить там?» – з льоху чути:
« Я Василь, а ти хто є?»
«А я Федір, брате любий,
Теж тут щастя стрів своє!..»
«От попалися ми, брате! –
Гірко вимовив Василь, –
В льосі мусим пропадати…»
Та й замовк: ні слів, ні сил.

ІV
От чи довго чи недовго,
А минув якийсь там час.
Знову кличе цар підмогу:
«Чи зголоситься хто з вас
Воду й яблука шукати,
Бо несила ночі й дні
Біль терпіти: ані спати,
Ані рухатись мені!
Я кажу вам – воєводам,
І боярам, і князям,
Жде сміливця нагорода:
Я йому півцарства дам!»
Знов найбільші за середніх,
А середні за малих
Поховались. А передні
Схожі стали на німих:
Ані пари з вуст, ні слова.
Підійшов тоді Іван
І при всіх цареві мовив
Серцем зважені слова:
«Батьку, за благословенням
Я прийшов – благословіть!
Бо одне бажання в мене,
Щоб додать вам сили жить.
Я знайду води і яблук.
Відшукаю і братів.
Щоб те справдилося, я би
Більш нічого не хотів!»
Затремтіли в батька руки.
З віч зірвалася сльоза.
«То мені найтяжча мука, –
Цар Іванові сказав, –
Без синів, без тебе, Йване,
Жити немічним, без сил.
А як ще й тебе не стане,
В кого помочі просить?
Але я у тебе вірю.
Просиш, я благословлю!».
«Батьку, знайте, я без міри
По-синівськи вас люблю!»
Обійняв Іван старого
І пішов збиратись в путь.
Та біда: коня для нього
До ладу не підберуть.
Лиш коневі гляне в очі,
Той від страху аж тремтить.
За загривок взяти хоче –
На коліна кінь умить.

V
І пішов Іван в дорогу
Пішки. Голову схилив.
Довго йшов, а чи не довго –
У путі жебрачку стрів.
І повідала бабуся,
Як царицею була,
Що вона – його матуся,
Й Федора, і Василя…
"Те давно було. Тоді ще,
Як були ви ще малі.
Цар відбув на бойовище
На чужинській десь землі.
Ворогів розбив. Потому
Повернувся. Та не сам:
Діву він привіз додому.
От де, господи, краса:
Стан високий, чорні брови,
На голівці – сотні кіс…
Збожеволів від любові
Цар – у нім вселився біс:
Вже жона йому не мила –
Вигнав з двору він мене.
А невдовзі і весілля
Справив з дівою бучне.
З вами няньчилися інші,
Доки ви не підросли.
Цар зістарівся, погіршав.
Сили вже не ті були.
А дівиця, як картинка,
Кров тобі із молоком…
І надумала чужинка
З двору щезнуть потайком.
Скарбу всякого набрала.
І коли бенкет гримів,
Діва кращих осідлала
На конюшні жеребців.
Як рвонула у дорогу –
Тільки курява знялась.
Де тепер вона, небога?
Чутка нібито була:
Зі скарбів звела хороми
І проїжджих стереже:
Перепуття те нікому
Не об’їхати уже.
Хочеш, ні – вона заманить
І в глибокий кине льох.
Ось чому твоїх немає
Рідних братиків обох".
Йван обняв жебрачку-маму.
Мовив: «Мамо, мушу йти!
Ще зустрінетесь з синами,
Тільки б тата нам спасти!
Та коня б ще відшукати
До ладу мені тепер.
Мушу квапитись, щоб тато
До повернення не вмер».
А жебрачка каже: «Сину,
Знаю, де узять коня.
Він такий, моя дитино,
Що і вітер обганя!
А стоїть той кінь у льосі.
Скутий в сотні ланцюгів.
Не об’їжджений і досі,
Бо ніхто те не зумів!
Я ношу коневі їсти,
Бачиш – з сіном в льох іду.
Як на нього вдасться сісти,
Кінь той буде до ладу!»
Повела до льоху сина.
На коня Іван злетів.
І рвонув той кінь щосили –
Вмить звільнивсь від ланцюгів!

VІ
Мчить Іван. Летить, як вихор.
Повід навіть відпустив.
Десь під вечір він доїхав
До врізнобіч трьох шляхів.
Перепуття. Камінь-плита.
Напис із кількох рядків:
«Звернеш вліво – будеш вбитий.
Урятується лиш кінь.
А праворуч – кінь загине.
Ти залишишся живим.
А як прямо – неодмінно
З щастям стрінешся своїм!»
Прочитав Іван. Міркує:
«Що таке те щастя є?
Жив-здоров я – не бідую.
От і щастя в цім моє?
Маю коника хуткого.
А як втрачу де його –
Не добуду я нічого
Й не спасу отця свого!
Доки кінь мій піді мною –
Доти й щастя при мені!»
Вліво взяв він. І стрілою
На баскім помчав коні.
Вже позаду луки й гори.
Йван до гриви припада.
Сіло сонечко за море.
Місяць з неба погляда
І сріблить шляхи коневі:
Видно, наче серед дня.
Зирк – хатинка. Біля неї
Зупинив Іван коня.
Диво дивне та хатинка:
Верх – на курячій нозі.
І одне віконце тільки.
Йван хатинку попросив:
«Стань-но передом до мене,
І до лісу задом стань!»
«Хто там хату крутить-верне?» –
З хати голос доліта.
Йван тоді зайшов у хату,
Де сидить стара Яга,
Геть худюща вся, патлата,
Й кістяна стирчить нога.
«Тьху ти – дух людський у гості!
Вже не чула стільки літ!»
Аж заходиться від злості
В ступі баба при мітлі.
«Не люб’язні ви, бабусе!–
Каже Йван Язі на те. –
Думав: їжі тут діждуся.
Й відпочить мені дасте!»
«Це самітність клята, хлопче,
Час мене так озлобив!
А насправді дуже хочу
У нагоді стать тобі!
Бачу, чемний ти, юначе,
І сміливець – хоч куди!
Та хотіла б знать, одначе,
З чим навідався сюди?»
«Ну, це інша вже розмова, –
Каже Йван. – Царевич я.
Дав своєму батьку слово,
Що знайду в чужих краях
Я йому води живої
Й молодильних яблук теж.
Батька старість непокоїть.
Дуже хворий цар-отець!»
«Що скажу: нема на світі
Справи важчої, ніж ця.
Та пораджу, як зробити,
Щоб ти зміг спасти отця.
Ті скарби у Синьоочки,
Богатирки, що мені
Є племінницею, хлопче.
На своєму ти коні
Не дістанешся до неї.
Дам тобі коня свого.
До сестриці до моєї
Він домчить тебе бігом.
А сестриця дасть пораду,
Що належить ще зробить.
Ти лягай, Іване, спати.
Бо вже все на світі спить!»

VІІ
Тільки блиснув промінь ранком –
День новий благословивсь,
На ногах уже Іванко
І старій Язі вклонивсь.
Красно дякував бабусі
За нічліг і за коня.
І помчав. Лиш свист у вусі:
Кінь вітри переганя.
«Стій, мій коню! Рукавицю
Щойно десь я загубив».
Кінь на те: «Пробач, за мить цю
Двісті верст я пролетів!»
І не зчувсь Іван, як вечір
Зорі висіяв над ним.
Знов хатинка. В ній хтось крекче:
«Хто це там коня спинив?
Тьху ти – дух людський я чую!
І немов сестриці ж кінь?..
Щось ніяк не зметикую –
Хто ж у гості це такий?»
Тут Іван заходить в хату.
А у ній Яга сидить –
Тільки старша набагато...
«З чим навідавсь ти сюди?» –
Запитала у Іванка.
«Я царевич, – мовить він. –
На нічліг прошусь до ранку.
Вам сестриця шле привіт.
На її коні примчав я.
Маю в світі віднайти
Синьоочку величаву
Й татусеві помогти.
Є вода жива у неї.
Диво-яблука в саду..."
"Важче справи від твоєї
Я навряд чи де знайду, –
Каже Йванкові бабуся. –
Не здолаєш ти її!"
"А без цього не вернуся
Я у батьківські краї.
Ви навчіть мене, бабуню,
Як племінницю знайти.
Уклонюсь до ніг красуні –
Тільки б татку помогти!" –
Так Іван Язі промовив.
І розчулив тим її:
"Чую, хлопче, щире слово.
Добрі наміри твої.
Дам свого коня тобі я,
Їдь до старшої сестри:
Та порадити зуміє.
А тепер – спочинь з доріг!"

VІІІ
Встав Іванко на світанні.
Попрощався, й на коня.
Кінь стрілою мчить Івана.
Сонця промінь доганя!
"Стій, мій коню! Рукавицю
Щойно й другу я зронив"
Кінь на те: "Пробач, за мить цю
Триста верст я пролетів!"
Знову вечір. Знов хатина.
І Яга така стара,
Що як сніг – її сивини.
Ні зубів, ні брів – мара!
Їй Іван вклонився чемно.
Привітався. Посміхнувсь.
"Звідки вершник чужеземний –
Я ніяк не зметикну?" –
Каже Йванові старенька.
"Я царевич. Звусь Іван.
А прибув я здалеченька.
На нічліг прошусь до вас!"
"Бач, нічліг не взять з собою...
А потрібен всім нічліг...
Що ж подіяти з тобою –
Відпочинь з важких доріг!"
Принесла і їсти й пити.
Розпитала, що і як?
Перед тим, як постелити,
Промовляє гостю так:
"Я живу давно на світі.
Різних бачила людей.
А таких, як ти, привітних
Не стрічала ще ніде.
Ти за батька вболіваєш:
Дуже це приємно чуть.
Добре серце, хлопче, маєш.
Та важку обрав ти путь.
Синьоочка – сильна, вправна.
Варту має теж міцну –
Тридцять лицарів незламних.
І звела навкруг стіну
На три сажні, як не вище.
І завтовшки – сажень десь!
Дам коня. І дам батіг ще.
З ними ти не пропадеш.
Синьоочка – справжня фея.
Чим здолати – думай сам.
Як дістатися до неї,
Я тобі пораду дам.
Ти опівночі домчати
Мусиш, Йване, в царство те.
Варта стане засинати –
Ти пильненько все простеж!
Вдар коня тоді щосили –
І опинитесь в саду.
Не забудь, мій гостю милий,
Анічого не забудь:
Яблук зірвеш тільки трійко.
Тільки глек наллєш води.
Не затримуйсь там ніскільки
І у терем не ходи!
На коня сідай, Іванку,
Вдар щосили – й мчи хутчій!"
... Йван не став чекати ранку.
Уклонивсь Язі старій.
І подякував сердечно
За усе, що він почув.
Сам надів коню вуздечку.
І у даль нічну майнув.

ІХ
Б’ють в обличчя вітрюгани.
Не спинить нічим коня.
Кінь, як куля, під Іваном:
Все, й найвидше, обганя!
Ліс, чи поле, чи болото –
Стрибунцем переліта.
І хвостом він повноводні
Ріки миттю заміта...
Встиг опівночі домчати
До високої стіни.
Варта лицарів – на чатах.
Мить якась – і сплять вони:
Не чекали ж ні на кого.
На чужинця – й поготів.
Вдарив Йван коня – прожогом
Той стіну перелетів.
Зліз Іван з коня – й до саду.
Бачить яблуньку – й туди.
Срібне листя з гілки пада...
Що не плід – то золотий!
Трійко яблучок зірвав він.
І набрав у глек води.
Час іти. Та біс лукавий
Мов шепоче: "Не ходи!
Подивися – терем поруч.
Синьоочка спить у нім!"
Все Іван забув на горе
І пішов до діви в дім.
Синьоочка й справді спала.
Поруч подруги при ній.
Ну, поглянув? Йвану мало:
Йде до неї, як вві сні...
Діви личко зір милує.
Що то – юні є літа:
Нахилився і цілує
Синьоочку у вуста.
Посміхнулась Синьоочка –
Сон солодкий сниться їй.
Хто ж проснутися захоче
О порі щасливій тій?!
Душу діви сон хвилює:
Хто ж цілує ніжно так?
І в цю мить Йван голос чує –
Від коня той доліта:
"Не послухався, Іване!
Не здолать мені стіни!"
"Ах ти ж, гицелю поганий,
Ти дурниці припини!"
Підбіга Іван до нього,
І пішов свистіть батіг!
Кінь розсердився й прожогом
Вверх злетів. Уже, як міг:
Та підківкою одною
Зачепив ледь-ледь стіну.
Заспівали струни-дзвони.
Кожен в теремі проснувсь.
Синьоочка всіх збирає:
"Обікрали, – каже, – нас!"
І погоню споряджає:
Наздогнати Йвана враз!
А Іван жене щодуху,
Б’є у відчаї коня.
Нашорошує кінь вуха –
Синьоочка доганя!

Х
Ні, не встигла. Долітає
До Яги Іван за мить.
І мерщій коня міняє.
І на нім у даль летить.
Синьоочка теж у хату:
Тільки стала на поріг:
"Що за звір побіг у хащу?"
"Та ніякий звір не біг!
Ти, зайди, моя красуне,
Хоч на хвилечку у дім:.
Знала б ти, як жити сумно,
Як однісінька у нім!
Я корівку подоїла –
Молочка тобі наллю,
Йди, моя дитинко мила,
Як же я тебе люблю!"
Чи пила, чи ні – цілує
Синьоочка ту Ягу.
І в дорогу. Вухом чує
Дзвін підківок на бігу.
То Іван вже долітає
В ліс до іншої Яги.
Ледь коня змінить встигає,
Й починаються біги.
Синьоочка знов про звіра:
Чи не біг у цих краях?
А Яга цілує щиро:
"Здрастуй, дівчинко моя!
Про якого звіра мова –
Тут ніхто не пробігав.
Ой, яка ж ти пречудова,
Золота і дорога!
Ти зайди, доцюню, в хату.
Покуштуй моїх млинців.
Встигнеш звіра відшукати,
Де не йшов і де б не брів!"
Синьоочка відкусила
Для годиться півмлинця.
І в дорогу полетіла
Доганяти молодця.

ХІ
А Іван уже навідавсь
До найменшої Яги.
Поміняв коня та й їде.
Зирк – не кінчились біги:
Доганяє Синьоочка!
І дванадцять дів при ній.
Упіймати Йвана хочуть
І розправитись мерщій:
"Що ж ти, злодію, накоїв,
Яблук вкрав, з криниці пив,
Втік із саду. Й за собою
Ти криниці не прикрив...
За таку твою провину
Маєш вмерти і умреш!" –
Синьоочка списом в спину
Йвану цілить. Діви теж.
І тоді Іван промовив:
"Що ж ви всі – на одного?
Я помірятись готовий
Сам на сам: щоб – хто кого?
Синьоочка, кажуть всюди,
Сильний воїн – хоч куди!
Може статись: брешуть люди?
Ти в двобої доведи!"
"Що ж, – сказала Синьоочка, –
Справедливий це підхід!"
...Зранку билися до ночі,
Сам на сам бійці лихі.
І мечі вже пощербили.
Зламані списи лежать.
Синьоочка повна сили –
Аж поблискує кинджал!
Тільки що це із Іваном –
Він спіткнувсь і впав умить...
Діва свій кинджал булатний
В груди ладна вже встромить.
А навпроти Йвана очі.
Нахилилася над ним.
І цілунком Синьоочку
Вмить Іван зігрів палким!
І вона згадала сон свій:
Стало солодко ураз,
Мов зійшло на небі сонце.
То – кохать прийшла пора.
Цілувала-милувала
Йвана діва чарівна,
Наче в келих наливала
Чудодійного вина.
І вуста цвіли медові.
І в очах зоря цвіла.
Ой, три ніченьки чудові
Синьоочка провела.
І три дні, як мить злетіли.
Розставатись час настав.
Посмутніло личко біле.
Тільки мовили вуста:
"Їдь, Іване, їдь, коханий.
І мені додому час.
Та одне прошу, Іване,
Будь обачним повсякчас.
Хто б не стрів тебе в дорозі,
Ні на кого не зважай.
Цим ти шляхом їхав досі,
То й ніде не завертай!
Через три приїду рочки
Я до тебе. Прощавай!"
Йван поїхав. Синьоочка
Повернула в рідний край.

ХІІ
От чи їхав чи не їхав –
Перепуття з трьох доріг.
Знову напис, як на лихо,
Що на камінь карбом ліг.
Повернув коня до плити.
Знов читає Йван рядки:
«Звернеш вліво – будеш вбитий.
Урятується лиш кінь.
А праворуч – кінь загине.
Ти залишишся живим.
А як прямо – неодмінно
З щастям стрінешся своїм!»
От Іван собі й міркує:
"Вліво я звернув і що ж?
Яблук і води добув я.
Сам живий. І кінь також.
Напис, бачу, неправдивий.
Застороги ці пусті.
Тільки дуже мені дивно,
Де ж поділися брати?
Чи на щастя спокусились,
Чи їх коні полягли?
Може, вже й самі в могилі,
Хоч ліворуч і не йшли!
А поїду їх шукати –
Може, слід знайду який?"
І коня став повертати,
Щоб поїхать напрямки.

ХІІІ
З неба сонце красне сяє.
Соловейко – "Тьох"! та "Тьох!"
Ніжним співом серце крає.
І відлунює – "Ох!", "Ох!"...
Справжній рай навкруг, їй-право:
Зелен ліс. І пшениці.
Як на скрипці, в травах грають
Прудконогі стрибунці...
Все снує. Усе у русі.
Звуків дивний передзвін.
Йван щасливо посміхнувся,
Бо таки щасливий він.
Є у нього Синьоочка.
Батьку є чим помогти.
Лиш одне дізнатись хоче:
Де поділися брати?
Бачить терем – дивний палац.
Заіржав Іванів кінь.
І до нього обізвались
Звідти коники прудкі.
То братів іржали коні.
Враз Іван їх упізнав:
І вуздечки, і попони,
І попруги, як одна...
Йван на ґанок, грюк – у двері:
З вікон вилетіло скло!
Захитався диво-терем
Від Іванових долонь.
Звідти діва вибігає
І припрошує зайти:
"Я давно тебе чекаю –
Натомився, бачу, ти.
Приготую їсти швидко.
В ліжко укладу сама".
Сів Іван. Під стіл наїдки
Викидає крадькома.
І напій туди ж зливає:
Бозна, трунок, може, там?!
В ліжко діву ту штовхає
Й ліжко вмить переверта.
Полетіла в льох дівиця.
Та й замовкла в нім навік.
"Чи хто є живий? Озвіться!"
"Ми тут!" – з ями чути крик.
"Хто ви?" "Братику Іване,
Федір я!", "А я Василь!"
Витяг їх він – невпізнанних,
Почорнілих і без сил.
Вмив живою їх водою –
Стали кращі, ніж були.
"Нумо, браття, час додому!".
І – в дорогу відбули.
Сонце сяє у блакиті.
Не змовка пташиний спів.
Коні мчать – гримлять копита,
Іскри крешуть із підків.

ХІV
Перепуття знов – три шляхи.
Хоче Йван перепочить,
Бо не спав же бідолаха
Ні удень, ані вночі...
"Ви коня мого пильнуйте! –
Каже браттям. – І заждіть!"
Тільки очі встиг зімкнути,
Провалився в сон умить!
А брати принишкли й мовлять
Один одному: "Вважай:
Не дотримали ми слова.
Хто ж нас буде поважать?
Не змогли води живої,
Ані яблук роздобуть!.
Йван ходитиме в героях.
Гуси пасти нас пошлють!"
Змовкли. Знов загомоніли.
Каже Федір: "Зробим так:
В прірву скинем сонне тіло.
І додому вдвох – гайда!"
Із-за пазухи в Івана
Вийняв яблука Василь.
Федір глек узяв старанно.
Вдвох жбурнули, скільки сил,
Йвана в урвище глибоке.
Відпустили в степ коня.
А самі мерщій навтьоки –
Тільки вітер доганя.

ХV
Ой, летів Іван три ночі
І три дні у прірву ту.
Як стулив з утоми очі,
Так і спав він на льоту...
На узмор’ї впав – отямивсь,
Бачить – море й ліс довкіл.
Дощ періщить до нестями.
У гнізді пищать пташки.
Зняв Іван каптана з себе
І малих пташат накрив.
Сам сховався. Гульк – із неба
Птах до діток прилетів.
Величезний Гриф могутній
Сів, питає пташенят:
"Як негоду перебути
Вам вдалося цього дня?
Вже й не думав, що застану
Вас живими у гнізді".
А пташки: "Це нас каптаном
Вкрив був хлопець молодий!"
Бачить Гриф – Іван під дубом.
Каже птах: "Виходь – не бійсь!
Врятував ти діток любих!
Дуже вдячний я тобі!
Звідкіля ти в нашім краї?
Як потрапив ти сюди?"
"В прірву, – Йван відповідає, –
Рідні кинули брати.
Вкрали яблука і воду,
Що для тата я добув..."
"А за те, що ти негоду
Допоміг нам перебуть,
Каже Гриф, – проси, що хочеш:
Срібла-золота, скарбів!"
Йван на те: "У край свій отчий
Повернутись я б хотів!"
"Що ж – збираймося в дорогу!
Та готуймося, як слід:
Треба м’яса чан. До нього
Чан води на весь політ".
Вполював притьмом у лісі
Йван гусей – на повен чан.
І води набрав. Підвісив
Все до крил. І всівсь Іван.
Полетіли. Гриф долає
Неокраю синю даль.
Та все дзьоба повертає
До Івана : "М’яса дай!"
М’ясо з’їв, водиці просить.
Рідний край уже ось-ось.
Поверта Гриф дзьоба-носа –
В чані й кістки не знайшлось...
Що робити? Йван кинджалом
Відріза від литки шмат.
Та на лихо – Грифу мало:
Знову дзьоба підійма,
Повертає до Івана,
Просить м’яса – Йван відтяв
Другу литку. Наостанок
Шмат з грудей йому подав.
Так до царства й долетіли.
І сказав Івану птах:
"Скільки я на світі білім
Вже прожив, а смачно так
Ще не їв ніде й ніколи.
А в кінці, мов мед ти дав!"
Став блідий Іван від болю
І три рани показав.
Відригнув Гриф три шматки ті.
Притулили їх до ран.
Приросли до тіла миттю –
Знову жив-здоров Іван.
Попрощався він із птахом.
Гриф майнув у височінь
І за мить став, як мураха,
В піднебессі летючи...

ХVІ
А Іван іде в столицю,
Одягнувшись, як жебрак:
Побувать скрізь, роздивиться
І дізнатись, що і як?
Люди Йвану розказали,
Що у царстві супокій:
Очі царські зрячі стали
Завдяки воді живій.
Цар від яблука зцілився –
Дужий став і молодий.
Вже й царицю придивився,
Щоб женитися на ній.
Старший син і середульший
Пошановані тепер.
Цар чекав Івана дуже.
Та, напевне, той помер...
Словом, що з ним невідомо!
Цар і ждати перестав...
Не пішов Іван додому –
Між голоти жити став.
У шинках і дні, і ночі
Аж три роки він провів.
... А тимчасом Синьоочка
Народила двох синів.
І зросли вони на диво –
Просто два богатирі.
Синьоочка спорядила
Якось військо на зорі.
У похід синів забрала.
І пішла в Іванів край.
Там шатро прилаштувала.
Й килими біля шатра.
Шле цареві у столицю
Депутацію свою.
"Як не хочеш, – каже, – биться,
Волю виконай мою:
Хай царевич старший прийде
До шатра мого мерщій.
А як ні – то я приїду.
І тоді настане бій,
Від якого ні себе ти,
Ані царство не спасеш.
Сподіваюся – кебету
Маєш, царю. Зваж усе!"
Цар злякався. Каже сину:
"Треба, Федоре, іти!
Бо як царство все загине,
З ним загинем я і ти!
А без царства царювати
Ні тобі, ані мені!
Спробуй миром все владнити
І вернутись на коні!"
До шатра приїхав Федір.
Спішивсь. Став на килими.
Двох хлоп’ят з ціпками вгледів.
Ті до матері в ту ж мить:
"Мамо, хто це? Може, тато?"
"Ні, сини, це дядько ваш!"
"Як його нам привітати?"
"А ціпками, щоб аж-аж!"
Так його відлупцювали –
Ледве Федір втік від них...
... Синьоочка знов прислала
До царя гінців своїх .
А у них наказ цариці –
Ті слова, як кулі, б’ють:
"Як не хочеш, царю, биться,
Волю виконай мою:
Хай середній син твій прийде
До шатра мого мерщій.
А як ні – то я приїду.
І тоді настане бій,
Від якого ні себе ти,
Ані царство не спасеш.
Сподіваюся – кебету
Маєш, царю. Зваж усе!"
Каже цар: "Василю-сину,
Мусиш ти тепер іти!
Бо як царство все загине,
З ним загинем я і ти!
А без царства царювати
Ні тобі, ані мені!
Спробуй миром все владнати
І вернутись на коні!"
До шатра Василь прямує.
Спішивсь. Став на килими.
А ті хлопці, що вартують,
У шатро до мами вмить:
"Мамо, хто це? Може, тато?"
"Ні, сини, це дядько ваш!"
"Як його нам привітати?"
"Теж ціпками, щоб аж-аж!"
Василя відлупцювали –
Ледве-ледве втік від них...
... Синьоочка знов прислала
До царя гінців своїх .
Наказала йти шукати
Сина Йвана, а як ні –
То царю не врятуватись:
Неодмінно буть війні!

ХVІІ
Бачить цар, що це не жарти.
Кличе цар синів своїх.
Йвана йти велить шукати
Чи між мертвих, чи живих.
Ті від слів тих заніміли,
В ноги кинулись сини.
І зізнались, як згубили
Брата в урвищі вони.
Він же яблука і воду
Сам добув. І спас братів.
Цар заплакав принародно.
І під варту взяв синів.
А під варту – це за ґрати,
Де ні волі, ані сну...
Наказав їх пильнувати
І на три ключі замкнув.
... А тимчасом Синьоочку
Йван прийшов відвідать сам.
Знов запитують синочки:
"Мамо, що робити нам?
Там якийсь прийшов п’яниця
І голота з ним якась!"
Аж засяяла цариця
І назустріч підвелась:
"У шатро заводьте гостя.
Це – ваш таточко, сини.
Постраждати довелося
Татусеві без вини!"
І сини за руки білі
Батька радо узяли.
Хлібом-сіллю пригостили
І до мами підвели.
Синьоочка вмила Йвана.
В шати царські зодягла.
А голоті наостанок
По чарчині піднесла.
Гості радо частувались
І додому розійшлись.
А потому ніч настала.
Спати всі, спочить лягли.
Тільки Йван і Синьоочка
Не змовкають ні на мить,
Бо не бачились три рочки:
Є про що поговорить.

ХVІІІ
Підійшов, нарешті, ранок.
Світ ожив, як із імли.
Синьоочка із Іваном
До жебрачки вдвох прийшли.
Як зраділа їм матуся,
Наче вишня розцвіла.
Йван щасливо усміхнувся.
І з матусею – в палац.
Що було – не розказати:
Цар нечувано зрадів.
Молодильних яблук дати
Він негайно повелів.
З’їла яблуко жебрачка –
Стала юна, як колись,
Цар аж скрикнув, як побачив...
І за гріх свій повинивсь.
Усміхнулась юна діва –
Все пробачила сповна.
Бо вона тепер щаслива.
І цариця знов вона.
Йван братів велів покликать.
Цар дозволив привести.
Що то честь для чоловіка –
Не впізнав Іван братів:
Стали згорблені, ввібрали
В шиї голови свої...
З двору їх обох прогнали.
Не простили злочин їх.
Кажуть, бачили їх десть там.
І усім вони чужі.
Так бува з людьми без честі,
Хто погруз в болоті лжі.

ХІХ
А в царя – бенкет. Застілля.
Не злічить було гостей.
Святкували два весілля:
І батьків, і їх дітей –
Себто Йвана й Синьоочки.
Танці й співи – тижнів два.
Тут, як кажуть, що захочеш:
Чи танцюй, а чи співай!
Веселилися щасливі.
Бо щасливими були.
А в садах – весняне диво:
Вишні й яблуні цвіли.
Цар царицю обнімає.
Пригортає внуків цар.
Молодий, а внуків має.
Отакий от государ!
Відгули свята й весілля.
Стали жити-поживать:
Святкувати у неділю,
А у будні – працювать.
Попрощавсь Іван з батьками.
І з тих давніх вже давен
Він за горами-морями
З Синьоочкою живе.
В царстві тім, де сад казковий.
Де жива вода струмить.
І де силу загадкову
Кожне яблучко таїть.
Отаке в Івана щастя:
Діти, жінка люба, дім...
Дай вам Боже, як у казці,
З щастям стрітися своїм!

ХХ
Все, здається, я повідав,
Тут би оповіді й край,
Тільки правди ніде діти –
Пам’ять, дітоньки, стара...
Цар з’їв яблуко одне лиш,
І одне цариці дав.
Але хто ж тоді, ой леле,
Третє яблучко дістав?
Треба ж так оце, їй-богу:
Я про нього і забув!
А воно якраз для того,
Хто цю казочку почув.
Як зістаришся ти дуже –
Пролетять роки-літа,
Ти тоді в те царство, друже,
Неодмінно завітай!
Царство теє недалечко:
Перейти лиш через ліс,
Потім буде поле гречки,
Далі стежечка навкіс,
Через річечку місточок,
І, будь ласка, – царство-рай...
Словом, друже, як захочеш,
Віднайдеш його ураз.
Уклонись царю, цариці.
Й теє яблучко прохай.
А тепер стуляй очиці
І хутенько засинай!
Хай у сон цієї ночі
Прийде казка чарівна.
Глянь-но: з неба Синьоочка
Сипле зорі до вікна...
Спи, дитинко, пізній вечір!
Відпочити час настав.
Для слухняної малечі
Я цю казку розказав.

7-12 березня 2009 року, місто Київ.