Оксана РАДУШИНСЬКА
«День полив’яної казки»
Збірка казок за мотивами українських народних легенд та переказів

КАЗКА ПРО КОВАЛЯ І ГОНЧАРА

Люди у всіх поселеннях з давніх часів неабияк шанували ковалів та гончарів. Бо ж без плодів їхньої праці не обходилося життя в жодній господі. З кованим приладдям виходили в поле, працювали в обійсті, поралися на городі та в хаті. А без глиняних мисок, полумисків, горщиків, глеків та глечиків ніяка господиня свого побуту навіть уявити не могла.
Та й, кажуть, що гончар, виліплюючи долонями з глини миски чи глечики, пророчить гарну долю усім, хто буде користуватися його посудом у своїх хатах.
А ще люди вірили, що ковалі нечисту силу можуть здолати. Адже не кожному міцне залізо підкорюється і вигинається в дужих руках так, як потрібно майстру. Тож, за певних обставин, коваль може і для чорта роги накрутити, коли лихий шкодити почне!
Саме про таких майстрів розповідають люди одну історію.
Жила в невеликому містечку старенька мати з двома синами-леґенями. Залишилися хлопці ще малими без батька, котрий поліг на війні з ворогами, зростали роботящими та завзятими. Старший навчився гончарному ремеслу і згодом почав виробляти такий посуд, що слава про його дивні властивості покотилася далеко від рідного містечка. Вода у майстрових глеках не один день зберігалася прохолодною та свіжою, а молоко подовгу не скисало, було поживним і солодким. А ще казали: коли хтось хворий з майстрового посуду води нап’ється – за кілька днів обов’язково видужати має!
Та й до молодшого брата, до його кузні, тяглися підводи зі всіх кінців, з усіх усюд. Комусь потрібно коня підкувати, комусь воза підрихтувати, хтось рогача просить змайструвати, хтось – ворота, хтось – борону, а для когось і меч буланий знадобився, аби різноликих зайд ним зустрічати. Ні для кого вправний коваль не відмовить, всім зарадить. Ось тільки до розмови він не надто охочий. Лупає своїм молотом та знай – мовчить.
З раннього ранку до пізнього вечора чути голос молота в кузні на горбочку.
Від світання і до смерку крутиться гончарне колесо та пихтить жар у печі, де висихають череп’яні горшки і пузатяться поважні полумиски.
Та сталася біда в тому краї – навалою чорною насунуло вороже військо. Заскреготали мечі! Почали загарбники спалювати міста і села, вбивати людей.
Плач і стогін чується по хатах, де раніше мирно жилося родинам. Чад і дим від спалених осель заступає небо, а вороння кружляє над осиротілими дітьми, вбитими чоловіками і жінками та безутішними стариками.
Підступилися ворожі війська до того містечка, де жили брати-майстри.
Люди поховалися за високими мурами фортеці, котра надійно захищала їх від чужинських стріл. Містяни організували захист, виставили на чати вартових і впевнено відбивали ворожі напади, залишаючись практично неушкодженими.
Чим більш затято сунули чужинці на місто, тим лютіші терпіли поразки! Хвилею накочувалися вони на фортечні мури, а захисники граду зачаїлися у бійницях і надійно тримали оборону та змушували ворожу армію ні з чим відступати у степ.
Хіба можливо змиритися з ганьбою і поразкою для тих, хто звик криваво справляти свою перемогу вздовж всього завойовницького шляху? От і вигадали нападники спосіб вижити містян з-за фортечних стін. Назбирали у степу протухлої дохлятини тай повкидали її в невеличку річечку, що живила водами всі криниці у місті.
Не довелося довго чекати біди, котра, як відомо, сама ніколи не ходить. За кілька днів стала вода в колодязях такою, мов отрута. Нап’ються її люди – і починають хворіти, а потім – у муках помирати.
Зрозуміли городяни, що не довго їм лишилося захищатися від ворогів. Людині без води ніяк не можна прожити. День-другий, тай доведеться робити вибір: або від спраги сконати, або ж – відкрити перед ворогами масивні ворота і віддати на поталу свої обійстя і життя.
Зажурилися люди: сліз не втримати, відчаю не вгамувати!
А брати переглянулися, тай кажуть:
— Не впадайте у розпач, люди. Є спосіб врятуватися.
Приніс старший брат невеличке горнятко, котрим ніхто раніше не користувався. Таке воно маленьке, круглобоке, дивацькими візерунками-символами розмальоване.
— У кого, – питає гончар, – лишилося хоч трохи не отруєної води? Несіть сюди.
Принесла одна жінка не більше півкварти води – останньої, що була в хаті – і віддала для вдовиного первістка. Той без вагань перелив воду в горнятко, тай поставив його під порогом, накривши зверху шматком полотнини.
— Завтра, – каже, – буде для всіх вода. – Приходьте вдосвіта, тільки з моїм посудом.
А молодший брат мовчки пішов до кузні на горбочку і, як почав звучати зичним голосом його молот надвечір, так не втихав аж до наступного ранку. Вже мало з ніг падає коваль, а все ж не полишає роботи, не зупиняється навіть на хвильку, аби перепочити.
Ледве взялося на світ, зійшлися містяни з глечиками та полумисками до хати гончара. Чоловік дістав з-під порогу горнятко і почав наливати з нього воду в порожні ємності. Горнятко малесеньке, а ємності – великі, проте вода не закінчується, а хлюпається знову та знову!
Люди стішилися, що від спраги тепер не страждатимуть. Давай дітей та старих напувати, аби хоч для них, горьованих, вистачило.
— Вистачить для всіх, вистачить. – заспокоює гончар, вкотре наповнюючи порожні черепки. – Ця водиця не лише спрагу вгамує, але й сили додасть для майбутнього наступу.
Ледве встигли всі вволю напитися, як враз затих молот у кузні. Вийшов звідтіль коваль – увесь чорний від чаду, від утоми нелюдської змокрілий. А в руках несе оберемок могутніх кованих мечів.
— Ці мечі непереможні. – стримано пояснив він, оскільки, знаємо, від природи був неговірким.
Вирішили тоді містяни, що годі їм сидіти за мурами міста, коли за стінами – стоїть ворожа армія. Взяли чоловіки до рук ковані вдовиним сином мечі, помолилися Богу, тай – рушили на рать!
Довго тривала борня. Кілька разів сходилися супротивники у двобої і ніхто не міг здолати ворога. Численній силі завойовників не вдавалося перевершити завзяття і жагу до перемоги, що клекотала в серцях захисників рідного городища. Вистояли містяни до заходу сонця, а коли небесне колесо почало спускатися за обрій, на тому ж таки обрії показалися вершники, що поспішали на допомогу городянам, котрі терпіли облогу.
З подвоєною силою ринули захисники граду на ворожих вояків! Ті ще оборонялися якийсь час, а потім, збагнувши усю безвихідь, кинулися навтьоки!
Скільки вже було радості в містян після перемоги, скільки веселощів! Ніхто з них не загинув під час чужинського нападу, нікого навіть не покалічився. А найбільша слава дісталася двом братам-майстрам та їх старенькій матері. Виходить, що недаремно у нашім краї так шанують працю ковалів і гончарів!

Далі

До змісту Оксана РАДУШИНСЬКА «День полив’яної казки»