Оксана РАДУШИНСЬКА
«День полив’яної казки»
Збірка казок за мотивами українських народних легенд та переказів

КАЗКА ПРО БЛАКИТНУ НИТКУ

Ой, яких дівчат-красунечок виколихують неньки в хатах у нашому українському краї! Певно ж, разом із колисковими, сповивають матусі своїх донечок безмірною любов’ю та ласкою, випещують їх добротою, приживлюють розуміння власної гідності, честі та поваги до людей. Ото й зростають майбутні наречені, наче калинове суцвіття, паморочачи вродою білого личенька не одного заморського царя. До праці не ліниві, у розмові – стримані та чемні, бойові на вдачу, гострі на розум, шанобливі до старших і рівня з властителями земель та корон… Квітують вони – не переквітують, самим безцінним скарбом роду називаючись!
Немало пам’ятає наш народ переказів про відважних дівчат, котрі, поруч із чоловіками, йшли у бій проти ворога, захищаючи в часи недолі свою землю. Але не тільки силою чи відвагою прославилися вони…
…Плакало село, голосило, випроводжаючи найкращих дівчат до султанської неволі…
Заходилися нишпорити мирними землями ворожі кримчаки, грабуючи люд, руйнуючи лад, сіючи горе і смуток по собі. Налетять із широкого степу, мов смерч, закрешуть ятаганами, засвистять канчуками!..
Хтось замертво падає долу зі ворожою стрілою в серці…
Хтось над убитим голосить, долю нещасливу оплакуює…
Хтось дитя від погибелі порятувати намагається, закриваючи його власним тілом…
А потім позганяють нехристи докупи молодих дівчат і хлопців, пошмагають їх нагайками, позв’язують попарно рогачами тай поженуть у рабство в далекі краї. Юнаків на турецькі галери продадуть веслярами. Там і закінчать вони свій вік, заковані в ланцюги, вимучені втомою та побоями. А дівчат синьооких порозбирають чужинські багачі до своїх гаремів на глум, покору і муки…
…Плакало село, голосило, випроводжаючи найкращих дівчат до султанської неволі…
Опинилася серед дівчат-полонянок і малолітня Степка.
І навіщо її бусурмани поволокли за собою – дитя ж іще?
А вона швидкими оченятами довкіл оглядається, з-під лоба за чужинцями спостерігає, щось виважує і все підмовляє до чогось подруг своїх невільниць. От вже й тримаються її бранки, наче рятівниці своєї найпевнішої. Дарма, що Степка – мала та худюща. Така вже тендітна – здається, мов гілочка, зламатися може від необережного вітру. Тільки ні, не ламається! Стійко зносить цілоденні переходи від одного місця ночівлі до іншого і лихе ставлення та погейкування полонителів. Наїдається ложкою юшки та висипається, передрімавши на кулачкові. Ні, не ламається Степка і силою духу ще й інших дівчат запалює!
Довго триває шлях бранок. Немало ще їм належить пройти, поки дістануться Чорного моря, а звідтіля – потягнуться дівчачі дороги недолею, мов нитки заплутаної пряжі, у всі сторони.
Хтось плаче. Хтось – нарікає на недобре своє щастя. Хтось – змирився з бідою і збайдужіло сновигає за такими ж, як і сама, нещасними полонянками.
Тільки Степка ніяк не угомониться. Задумала дівчина втечу влаштувати і підібрала для того найбільш влучний час.
Тієї ночі місяць-молодик вперше вийшов на небесне пасовисько, оглядати свої безмежні володіння. Від того, що був він тоненьким та тьмяним, світла багато не розбризкав нічним краєм, посріблив лише краплинки роси, котрі всіяли трави й дерева, ніби щедрим намистом. Коли геть споночіло, пригасли і ватри, що біля них несли службу чатові. Не інакше, як сплять…
Всі…
Найсолодші передсвітанкові сни заколисали цілісінький світ лагідною мелодією сюрчання степових коників у траві. Розмірено посопують уві сні бранки, затиснуті поміж підводами і зв’язані попарно для більшої впевненості, що нікому з дівчат вночі не вдасться утекти. Зодягнені у білі сорочки, вкриті туманом, вони віддаля здаються схожими на озерце розлитого молока, зачарованого посеред степу.
Ось одна дівчина спершу піднімає голову, озирається довкола, а потому – піднімається над іншими. Так це ж Степка!
Швидко замигтіло лезо ножа в дівочих руках, розрізаючи мотузки, котрими запетльовані руки і ноги невільниць.
І звідкіль лише це дівча ножа доп’яло?
Але, хіба то важливо?
Хутчіш!
Хутчіше до втечі!..
Туманний нічний степ милосердно заховав у своєму безмежжі наполоханих утікачок, даруючи їм шанс на порятунок.
Вони бігли так тихо, наче то – легенький досвітній вітерець шепотів у бороді високої пригірклої трави.
Вони бігли так швидко, мовби то – материнські молитви подарували їм невагомі крила для втечі й отепер ті крила несли дівчат подалі від місця ночівлі та недоброї долі.
А яничари вгледіли втечу! Прокинуся хтось із вартових, піднявся сонно й неохоче, аби обійти табір дозором, тай – як розрепетується, як розкричиться:
- Втекли!!!
Посхоплювалися чужинці всі, як один. А в який бік бігти, де утікачок ловити? Покликали свого чарівника і просять, аби той підказав напрямок.
- Що ж тут підказувати? – дивується він. – Додому прямують, до матерів, до батьків.
А потім, перемовчавши, приклав вухо до землі, послухав її дихання, тай тицьнув рукою у напрямку, куди якусь годину тому чкурнули полонянки.
Осідлали яничари коней і – гайда навздогін.
А вже й сонечко сходити з-за обрію починає. Вибілюється світ від темряви нічної, добрішає. То там, то тут миготять недоспані сни, що розбігаються чимдуж у глухі ліси, у темні рови, дочікуватися завтрашньої ночі, аби знову приснитися людям. Негоже, щоби хтось удень їх бачив. Ну, хіба що – малі діти, або нероби. То біля перших кольорові сни постійно літують, забавляючи. А другим – тільки гидота всяка й присниться!
…А степ все світлішим стає, все виднішим. Все більше проглядається далечінь під променями раннього сонця. Онде, ген-ген на самісінькому обрії, видніється біла плямка. Так то ж полонянки!
Пришпорили переслідувачі коней, хльоскають їх батогами, аби не бігли – летіли навздогін непокірним бранкам.
- Ой, Степко, біда! – сполошилися дівчата. – Помітили нас яничари! Онде, як смерч, наближаються. Наздоженуть!..
Приклала Степка руку до чола дашком, аби краще видно було проти сонця. Дійсно, наздоганяють.
- Нічого, – каже, – ми їх обдурити зможемо…
Ось уже бачать переслідувачі перелякані дівочі обличчя!
Ось уже за мить затанцюють ворожі канчуки по спинах норовливих полонянок!
Ось уже регочуть вороги, усвідомлюючи свою велич і право губити чужі долі!
Як раптом – глип! А то й не дівчата зовсім, а біле-білесеньке ромашкове поле розкинулося попереду – на скільки очей вистачає. Ні сліду від утікачок, ні бодай натяку на те, що вони тут колись бували.
Покружляли яничари, покружляли на конях, проскакали ще трохи далі у степ, тай повернули ні з чим назад до табору.
Приїхали. Розповідають що і як відбулося, як вони здаля переплутали ромашкове поле з дівчатами у білих льолях. А чаклун на ту оповідь як крикне:
- Чи ж ви зовсім без розуму? Чи вам у побоїщі памороки відбило? То ж не ромашки ніякі були, а – утікачки! Перехитрили вони вас, телепнів! Гайда за ними!
Знову мчать чужинці степом на змилених від утоми конях!
Знову тільки вітер свище навздогін і високо-високо у небі завмер у польоті сокіл, видивляючись собі здобич.
- Ой, Степко, біда! – зойкнула котрась із дівчат. – Наздоганяють нас полонителі! Пропали наші бідні доленьки!..
Озирнулася Степка – таки наздоганяють. Завагалася дівчина на мить, а тоді – чиркнула гострим ножем по своїй товстезній косі, що мало не до землі розкошувала і пестилася від самого народження. Так вся коса в кулакові й опинилася.
- Ой, навіщо ж ти, Степко, красу свою дівочу понищила? – заголосили дівчата.
- Коса відросте, аби живими лишилися. – відказала вона, ледве стримуючи сльози жалю.
Тай кинула з розмаху відрізану косу назустріч переслідувачам. Тієї ж миті розсипалася коса дрібними золотистими волосинками і з кожної – виріс розкішний квітучий сонях. Та такий високий, що вище яничара на коні – круглоголовий, жовтолистий, наче сонце, здоровенний!
Заблудилися нехристи у соняшниковому полі, позачіплювалися вудила за тверде зелене бадилля, спотикаються поміж ними коні, фиркають, норовлять повернути назад.
А дівчата тим часом без перепочинку і без утоми все далі утікають.
Зовсім мало їм лишилося просторіння здолати.
Ще трішечки – і рідний край зустріне обіймами та захистом.
Тільки ж і переслідувачі розуміють, що втрачають назавжди бранок, а відтак – і дорогий товар на продаж на невільницькому ринку. Як же їм повертатися з походу, відпустивши полонянок з-під самого носа, дозволивши якійсь дівулі обвести круг пальця досвідчених воїнів? Це ж від ганьби ніде буде очей подіти!
Лють та вражена гординя додають чужинцям сили для погоні. От-от настигнуть вони дівчат у шаленій гонитві!
А на обрії вже чепурні біленькі хатки виросли у сповитку вишневих кучерявих садів. І люди там живуть української віри!
Ще трішечки до порятунку!
Ще небагато лишилося!
Тільки коні вже хроплять за спинами втомлених від утечі дівчат і цокіт кінських копит наздоганяє їх із безжальною швидкістю.
Загейкали яничари, розуміючи свою перевагу! Пришпорили коней, передчуваючи швидке й тріумфальне завершення важкої погоні, ще й нагайками їй підхльостують.
Не втекти тепер дівчатам!
Не врятуватися!
Ой, лишенько!..
Смикнула Степка з вишиваної сорочки блакитну нитку, розторочила клапоть вишитого узору, тай кинула ту нитку навідліг від себе, не озираючись.
Ледве торкнулася нитка землі за ногами утікачок, як враз – розіллялася на тому місці повноводна глибока річка! На скільки видно – біжить вона з одного боку в другий, плескається в береги, така розкішна, наче протікала тут від правіку і ніколи ніяких перепон не стрічала.
Переслідувачі на ходу не вспіли повернути коней. Розігнавшись, так і повлітали у течію! Хтось пішов на дно, не вибравшись на берег, хтось – доплив до рятівної тверді, ще інші – зуміли зупинити коней біля самісінького краю води.
Дівчата тим часом добігли до села тай попадали на руки тамтешньому люду, благаючи про допомогу. Поспіхом розповіли утікачки про ті біди, що випало їм пережити, про страждання, переживання і приниження, які довелося знести. Люди, киваючи скрушно головами та втираючи сльози співчуття, порозбирали дівчат по хатах, почали відпоювати їх молоком із медом і відігрівати надійним захистом осель з вишитими рушниками біля ікон.
А в тому селі саме стояла козацька сотня, що йшла у степ на бій з чужинськими загарбниками. Ледве почули козаки дівчачі оповіді – повскакували у сідла, здійняли свої гострі шаблюки до бою тай – ринули на кримчаків!
Посікли одних дрібно на березі річки, інші – дали дьору світ за очі, аби ніколи більше не повертатися та ще й десятому переказати, щоби не ходили!
А річка відтоді так і протікає в тім краї, нагадуючи всім про відважність дівчат і про сміливу й винахідливу Степку.

До змісту Оксана РАДУШИНСЬКА «День полив’яної казки»