Оксана РАДУШИНСЬКА
«День полив’яної казки»
Збірка казок за мотивами українських народних легенд та переказів

КАЗКА ПРО ВОВКА ТА ДІВЧИНУ

Трапилося таке лихо, що занадився до села вовчисько. Ніколи схожого клопоту людям не бувало, хоч і розрісся неподалік села старезний ліс із усілякою звіриною в глухих нетрищах. Вовки, звісно, також водилися – завивали холодними зимовими ночами під сонмищем дерев та хащ, нападали інколи на заблудлу худобину, але поміж хаток досі не забрідали.
А тут – дядько Юхим повертався якось глупої ночі із корчми додому, йому назустріч (просто посередині вулиці!) – здоровенний сіроманець… Стоїть, дивиться на гуляку жовтими очима, що так і світяться дикунською югою, ікла вискалює, гурчить!
Дядько спершу вкляк від переляку, протер кулаками очі (може примарилося від утоми?) – ні, не зникає вовк!.. Тоді опівнічник – де тільки сили взялися? – давай щодуху втікати додому, вже подумки із життям прощаючись, бо ж вовк – у два стрибка наздожене небораку і зжере його, нещасного, хіба кісточки повипльовує!
Тільки хижак не кинувся навздогін.
Юхим благополучно накивав п’ятами, а на ранок – давай сусідам про пригоду розказувати, неодмінно прибріхуючи про свою відвагу та прудкість.
Хтось повірив дядькові, хтось із нього посміявся…
А наступної ночі ще в одного чоловіка коні зі стайні повтікали, наполохані диким звіром, що підкрався до їх нічліжки. Собаки вовка зачули, здійняли гавкіт і довелося хижакові чкурнути в береги без ласої здобичі.
Ще хтось лементував зранку про роздерту курку чи перевернуті баняки на подвір’ї. Хтось божився, що бачив вовчу пащеку у вікні власної хати, коли сідав до столу вечеряти. Інші знаходили на городі в картоплинні його лігво, встелене обгризеними костомахами…
Словом, почали люди боятися звіра. Остерігалися, як споночіє, виходити з осель і наказували дітям у жодному разі не пустувати без нагляду поза межами обійсть.
Але найбільше дошкуляв вовк для одного чоловіка, що виховував сам трьох дочок. Двоє дівчат були в нього ще зовсім малими, а найстарша – вже дівчина на виданні. Роботяща та вродлива, неговірка, виконувала всю жіночу роботу в хаті та в городі, даючи справам лад і тримаючи хатинку, подвір’я та малолітніх сестер у порядку.
Гарна зросла дівчина. Хороша буде господиня та дружина для майбутнього чоловіка! Парубки засилали до неї сватів один за одним, але дівчина, соромливо ховаючи обличчя, просила батечка:
— Татусю, рідненький, не женіть мене з хати. Я ще сестричкам потрібна, щоби їх поняньчити. Я ще не надівувалася та бажаного серцю обранця не зустріла. Не віддавайте за нелюбого.
Батько дуже любив дочку і, хоч важко було йому утримувати трьох дітей, відмовляв сватам. Ті йшли без рушників, а сестри, повмощувавшись на лаві під вікном, виспівували вечорами на три голоси бабусині пісні про щасливу дівочу долю.
Так ото саме до їхнього обійстя занадився сіроманець.
Усю ніч мається навколо хати, м’якими лапами збиває з трави прохолодну росу, зітхає важко, мов людина.
Слухала старша дівчина ті сумні зітхання тай не втрималося серце – стало їй шкода вовка, набралась вона сміливості і навшпиньках вийшла на ґанок.
Темно навколо, зірки лупаті високо в небі висять, птахи у гіллі недалеких дерев виспівують, трави про щось у дрімоті перемовляються… Спокійно так, затишно.
Тут вовк, мов з-під землі, виріс! Дівчина спершу аж зойкнула від страху, але не втекла. Притислася спиною до стіни – ні жива, ні мертва стоїть – загибелі своєї чекає. А вовк підійшов близенько, тицьнувся холодним носом їй в долоню і пильно-пильно в очі подивився, аж серце дівчині заніміло.
— Чому ж ти сумний такий? – не втримала вона зворушеного запитання.
А вовк на те людською мовою:
— Бо кохання мене зі світу зживає. Не дихається мені без тебе, дівчино, не спиться і не живеться!
— Але ж ти – вовк… – розгубилася юнка.
— Я не простий вовк. – одвітив він. – Я вовчий царевич. Удень перекидаюся в людину, але не можу полишити межі старого лісу. Прокляття спокутую… Колись давно зачарував наше поселення лютий чародій за те, що мій прадід не пустив його на нічліг. Ображений, закляв чародій, щоби лише темної ночі ми до людей навідувалися, та й то – у вовчих подобах. От я тепер тільки у вовчій шкірі та після заходу сонця вільний ходити де хочу. То й приходжу до тебе… Ти мене не бійся, я ніякої шкоди я тобі не заподію. Тільки бачитиму час від часу та оберігатиму.
Відтоді, ледве наставала ніч і батька та сестер зморював сон, почала дівчина потайки із хати втікати до свого зачарованого охоронця. Він розповідав юнці про вовчі володіння, про обов’язки тримати у шорах лісову звірину, про старого духа, котрий стежить за споконвічними давніми традиціями пралісу і забороняє їх порушувати, про одноплемінників-вовків, що вдень перетворюються на людей і живуть звичайним життям у своїх хатах, зведених у непролазній гущавині лісу.
Розмовляли всю ніч, але, тільки обрій починав багрянитися на сході, – вовк утікав до лісового зачарованого селища. Дівчина тоді – поверталася до батьківської хати і потайки від очей вкладалася спати.
Минуло зовсім небагато часу. Золота осінь вбрала дерева у святкові убранства, зарясніла дрібними колючими дощиками і озвалася переливами весільних музик. Надійшла пора сватань та одружень сільської молоді.
Одного дня до вбогої хатинки чоловіка постукали свати від самого князенка.
— Татусю, рідненький, не женіть мене з хати. – звично зашепотіла дівчина. – Я ще сестричкам потрібна, щоби поняньчити. Я ще не надівувалася. Не віддавайте за нелюбого.
— Князівною будеш, красунечко. – встряв у розмову хитрий сват, почувши дівочі благання. – Запала ти в серце молодому князю, не образить він тебе. Давай згоду – не пошкодуєш, у розкошах купатимешся!
— А й справді, доню. – мовив батько. – Ти ж бачиш як ми бідуємо: від світанку до смерканку працюємо, а ледве на скибку хліба вистачає. Коли ще така нагода трапиться – в люди вибитися, не злидарювати, перебиваючись з води на окріп? Тай сестричок твоїх молодших ставити на ноги потрібно, якось у житті влаштувати…
— Не любий він мені, таточку… – наповнилися слізьми дівочі очі.
— Люди не дурні, давно підмітили: звикнеш – то й полюбиш. – стояв на своєму батько. – Коли ще до тебе князенко посватається?.. Я даю свою батьківську згоду на одруження!
Розплакалася гірко дівчина. Тільки нічого не вдієш: батькова воля – закон. Піднесла вона сватам вишиті рушники та хліб-сіль. А сама – світу білого за слізьми не бачить, слова вимовити від болю сердечного не може!
Ледве споночіло – чує під вікном вовчі кроки.
— Що ж ти наробила? Навіщо згоду дала? – з докором питає він.
А дівчина мовчить, лише рясні сльози з лиця втирає, що біжать та біжать без зупину. І боляче їй на серці від важкого рішення. І долі своєї недоброї шкода.
— Не побачимося ми більше! Не жити мені тепер! Прощавай! – гукнув вовк тай майнув через невисокий перелаз у сльотаву темряву ночі.
Як не гукала його дівчина, скільки не бігла селом – не обізвався вовчий царевич.
А вдосвіта загомоніли люди, що мисливці вовка упіймали. Того самого, котрий ляк на всю округу ще з літа наводив. Потяглися селяни зі своїх подвір’їв на околицю, аби здобич побачити і розправу за пережитий страх над сіроманцем учинити.
Обірвалося серце в грудях у дівчини, коли молодша сестричка таку звістку до хати принесла. Саме поралася юнка зі сніданком біля печі. Впустила миску, зойкнула і, не тямлячи себе, кинулася вона на поле!
Там людей вже, як комах: старі й малі посходилися. А вовк її – онде зв’язаний у стерні лежить. Могутні лапи мотузками стягнуті, у зубах – кілок, морда також вірьовкою зав’язана, голова вся закривавлена, а до живота мисливець вила приставив – от-от черево споре!..
— Не вбивайте! – не впізнала юнка свого зляканого голосу. – Не вбивайте… Не вовк це – людина. Я кохаю його!
Тай накинула вовку на голову свою квітчасту хустину.
Натовп ахнув і розступився.
І раптом сталося диво: вовчі лапи перетворилися на руки і ноги, сіра шкура – на ладний одяг поверх дужого молодечого тіла.
Мисливці глипнули один на одного, із острахом перерізали мотузки, що зв’язували бранця й чимдуж відскочили подалі.
Чекають, що воно буде?..
Підвівся молодий красень у розкішному царському вбрані – такий статний, такий благоліпний, що й не передати! Тільки русяве кучеряве волосся на потилиці кров’ю забагрянилося – то сліди розправи над вовком.
Молодик ступив до дівчини і в ноги їй поклонився.
— Спасибі тобі, – каже, – рятівнице, що життя мені зберегла, що від закляття прадавнього порятувала. Бо ж відтоді, як покохає дівчина всім серцем зачаклованого вовка, – перестає діяти прокляття і врятовується увесь його рід від біди. Чи підеш тепер мені за дружину?
Не ймуть люди віри такій дивовижі: щоби вовк людиною став, та ще й царського роду, та ще й таким красенем!
А дівчина навіть не здивувалася. Серцем стозрячим вона свого коханого завжди тільки таким бачила, хоч і покривало його зовні вовче хутро.
Підійшла довірливо до царевича і хустку свою у нього з рук взяла на знак згоди на шлюб.
Уже надвечір того ж дня відіграли весілля.
Потому повіз наречений свою молоду дружину до далекого лісового селища. Гірко їй було розлучатися з батьком та сестричками, але попереду чекало щасливе заміжнє життя з вірним обранцем.
Самотньо тягнулася опівнічна дорога з невеликим весільним поїздом*. Високо виростав обабіч старий ліс, здіймаючись угору безлистими осінніми деревами-велетами і зеленолапими соснами. Небо кошлатилося хмарами та постійно норовило розплакатися дрібним прохолодним дощиком. Вітер гудів щось таємне у верхівках дубів і грабів.
Нарешті якоїсь миті поміж стовбурми дерев ще здалеку почали виднітися яскраві вогні вовчого селища. Ніхто в ньому не лягав спати, адже всі дочікувалися прибуття молодої царівни. Широкі столи з усілякими наїдками стояли просто неба. Сотні запалених свічок не давали запанувати темряві, а щасливі людські голоси – тиші. А які розкішні в тім поселенні возвеличувалися оселі – справжні тереми!
До самого ранку святкували в селищі одруження царевича та порятунок усіх людей від прокляття.
А потім зажили вони радісно та щасливо. Ніхто із селян не перекидався більше у вовків, ніхто не ховався від випадкового людського ока, остерігаючись нападу. Минулася біда назавжди!
І тільки молода дружина часто сумувала за своїми сестрами та батечком, тужила без них і крадькома витирала сльози. Щоби не засмучувати кохану, царевич запросив рідних погостювати. Сподобалися їм гостини в лісовому селищі, тай вирішили вони залишитися там назавжди. Тим більше, що клопотів у татуся додалося: новонародженого царенка – свого першого внука – бавити. Великі пригоди випали на долю продовжувача роду, великі випробування і славні перемоги!..
Але то – вже зовсім інша історія.

* «весільним поїздом» в українців називалася підвода, в якій їхали молоді і везли придане нареченої.

Далі

До змісту Оксана РАДУШИНСЬКА «День полив’яної казки»