Оксана РАДУШИНСЬКА
«День полив’яної казки»
Збірка казок за мотивами українських народних легенд та переказів

КАЗКА ПРО ПІЧ І ПЕРШУ ХЛІБИНУ

Було то у давні-давні часи. Такі давні, що світом тоді ще ходили чарівні звірі, а у небі літали птиці, котрі мову людську розуміли і відповісти нею могли. Ото в ті самі часи люди були не такі, як тепер.
Жили вони в маленьких хатинках, одягалися в просту одіж, важко працювали на полях. Ніби й не великий був у них достаток – та одне з одним, чим треба, ділилися. Тільки часто недужими були ті люди. А все тому, що хліба не мали. Так-так! Зерно вони вирощували на невеличких латках полів, та змолоти збіжжя, а потім – випекти з борошна буханець хліба не вміли. Сяк-так жували вони зерно, варили з нього кашу, а про краще навіть і не мріяли.
У ті часи оселився на околиці села – отам, де берег тепер загущавів старим верболозом – дивний чужий чоловік. Звів він хатинку, поставив високу огорожу – аби не всяке цікаве око зазирнути могло – і почав щось майструвати. День майструє, другий, п’ятий… Цікаво стало селянам, що ж він таке мудрує? Прийшли вони і запитують:
— Скажи, добрий чоловіче, що ти день і ніч майструєш?
— Жорна і піч. – відказує він.
— Жорна і піч? – здивовано загомоніли люди. – А що ж воно таке?
— Жорнами будемо перетирати зерно у пухке борошно, а в печі з того борошна випікатимемо хліб. – розтлумачує чоловік. – Смачний і рум’яний хліб всіх наповнить здоров’ям і дужою силою!
З нетерпінням почали люди чекати завершення справи. Гомоніли вони поміж собою про майбутні радощі і вже завчасно дякували дивному чоловікові.
Та почув оті розмови старий підсліпуватий ворон. Стріпнув крилами, блимнув більмуватим оком і прокаркав звістку для лютого Чорнобога з підземного царства.
Оскаженів лиходій, уявивши, що всі люди будуть випікати хлібці і славити за те Незнайомця. Вони ж тоді його – Чорнобога – аніскілечки не боятимуться, не шануватимуть! Гукнув Чорнобог двох драконів зі своєї обори тай наказав їм спопелити непослухів.
Тільки-но настала ніч, потвори прилетіли у село, підпалили вогненними язиками хату Незнайомця – ледве той встиг із полум’я вискочити!
Зажурилося село. Сумні ходять люди, нарікаючи на недобру долю та лихого Чорнобога. А Незнайомець побідкався трішки і знову взявся ставити свою хату. Ще кращою вийшла вона, ще вищий паркан звів чоловік навколо хатинки. Оселився там і знову почав щось майструвати.
Селяни вже і так, і сяк у щілини намагалися зазирнути, щоби підгледіти таємницю чужинця – нічого не видно.
Зійшлися вони разом і запитують;
— А що ти знову робиш там, чоловіче?
— Жорна і піч. – повідомляє він.
— Жорна і піч? – зраділи люди. – Отже, ми таки зможемо випікати хліб?
— Авжеж! – погодився Незнайомець. – Залишилося зовсім трішки зачекати.
Та старий ворон не дрімав. Почув радісні розмови у селі, каркнув зловісно і полетів у темний ліс до Чорнобога.
…Як же той лютував, як гримав! Знову люди хочуть його перехитрити і звільнитися від страху перед злодієм! Еге, зарано радієте!... Не бувати цьому!
Покликав Чорнобог із темного підземелля двох драконів, ще страшніших, аніж попередні, і звелів їм до попелища випалити хату Незнайомця, а йому – в жодному разі не дозволити врятуватися.
Прилетіли дракони опівночі до хати за високим парканом, підперли ззовні вхідні двері, тай підпалили стріху.
Горішня солома запалала жарким полум’ям і швидко кинулася на дерев’яні стіни. Чоловік метнувся до дверей, але вони – наглухо закриті – навіть на щілиночку не прочинилися.
Зробилось задушливо. Над головою люто тріщав вогонь, пожираючи балки на сволоку. Їдкий дим взявся ордою наповнювати хату, потайки підкрався до чоловіка і отруйною силою стиснув йому подих.
— Невже я загину, Боже, так і втіливши свій намір у життя, і люди назавжди лишаться без хліба? – замолився Незнайомець, задихаючись.
Почув Бог ту молитву і враз відіслав до чоловіка маленьку мишку.
Прошмигнула вона з підпілля в палаючу хату. А там – вже не продихнути від чаду! Чоловік знепритомнів біля закритих дверей і не дихає.
Оббігла мишка навколо нього, дмухнула в обличчя – і перетворився він враз на гарбузяче зерня, яке шкряботушка винесла в ротику з палаючої хати.
Невідомо скільки часу несла мишка те зернятко і куди занесла його. Тільки, коли чоловік прийшов до тями, – побачив поруч себе прекрасну жінку у вишиваному вбранні.
— Хто ти? Як тебе звати? – здивувався він.
— Берегиня. – відповіла жінка.
— Виходить, що ти вберегла мене від смерті. – здогадався чоловік. – Отже, тепер нам доля – разом прямувати життям.
Чоловік та Берегиня побралися і вже за рік у них народилося двійко хлопчиків-богатирів. Жила родина щасливо, радіючи кожному новому дню, допомагаючи одне одному та добра наживаючи.
Оскільки більмуватий ворон не знав про мишачу хитрість, то був упевненим у його смерті Незнайомця. Відтак і Чорнобог заспокоївся, бо ж небезпідставно вважав, що занапастив упертого чоловіка. І все було б добре, тільки літа минали – а люди так і не навчилися випікати із зерна життєдайний хліб і ставали рік від року геть охлялими та хворобливими.
І ось, років за двадцять після страшної пожежі, на окраїні села знову оселилася прийшла звідкільсь родина. Чоловік із дружиною та двоє синів-красенів швидко звели хатку-мазанку і обнесли її високим парканом. Удень та вночі кипіла за тим парканом таємна робота, але ніхто не вийшов до людей, щоби пояснити їм: що ж там коїться?
Варто сказати, що багато сельчан вже й забулися про той давнішній випадок. Дорослі постаріли та від віку не могли згадати про Незнайомця, а ті, котрі тепер були молодими й дужими – тоді ще в колисках гойдалися. Але один старий дідок щось собі пригадав і пошепки почав розповідати людям про отой здогад. Зговорилися тоді люди обороняти обійстя Незнайомця від біди.
А її довго чекати не довелося. Старий ворон, котрий – люди кажуть – живе на білому світі аж триста років, вгледів щось чи запідозрив, тай знову майнув прямісінько до Чорнобога:
— Кар! Кар! Вони вкотре проти тебе постати хочуть! Кар! – розрепетувався він. – Хліб випікатимуть! Силу набуватимуть! Тебе зневажатимуть!.. Кар!
Як гримне тоді Чорнобог, я грюкне! Усе підземне царство затряслося від переляку й завмерло – анічичирк!
— Як то: «мене зневажати»? – ошелешено заверещав він сам до себе (бо ж більше не було до кого – всі навкруг забилися від ляку в щілини та нори). – Як то: «силу набувати»?.. Не буде цього! Анумо, зніміть із цепів двох драконів прелютих, тай – до мене їх!
Ледве настала ніч – небо над селом затягнули чорні хмари. Така взялася темрява – хоч око виколупай! Принишкло все живе навколо, мов очікувало чогось страшного і небаченого досі.
Рівно опівночі до хати незнайомця прилетіли велетенські дракони: очі світяться, з пащек полум’я бризкає, кігтисті лапи землю ровами роздирають! Ой, біда прийшла! Ой, лихо!..
Та, тільки вони намислили підпалити солом’яну стріху, як звідки не візьмись – два багатиря з кованими булавами! Стали силаки поперед нечистю, зброєю розмахують – гадів летючих потойбічних до батьківської хати не підпускають, кроку не відступлять! А ногами від навали нелюдської вже аж по щиколотки в землю вгрузли! От-от заженуть їх дракони живцем під землю і виконають волю Чорнобога!
Аж тут почав сільський люд з усіх кінців до побоїща збігатися. З рогачами, палюгами, сокирами, камінцями… Усе село кинулося на допомогу братам-воїнам. Оточили вони драконів щільним кільцем, відлупцювали нечисть на чому світ стоїть, запрягли тих драконів у рало і – давай ними поле орати від обрію до обрію – вже користь буде!
Аж тут півень прокукурікав, розбудивши заспане сонце, котре почало поволі видряпуватися на пруг і здивовано оглядати сколошкане село.
Відкрилися двері хатинки-мазанки і вийшов звідтіля Незнайомець з паляницею рум’яного пахучого хліба. Почав відламувати по скибці, всім роздаючи життєдайного печива. Люди смакували хліб, аж цмакали і не забували дякувати чоловікові.
З того часу переказали селяни одне одному таємницю печі, жорен і хліба. Швидко розійшлася ця вість по світі, швидко всі навчилися випікати хліб, що дужу силу всякому дарує і від голоду береже.
А про Чорнобога спершу ще чули. То там, то тут з’являвся він поміж людей, лякаючи їх і в підземне царство обіцяючи затягти. Тільки без своїх драконів Чорнобог вже мало кого міг залякати. Проганяли його люди від обійсть грудками, хворостинами та кулаками, аж поки не загнали в глуху, темну гущавину лісу, де вони удвох зі старим вороном назавжди загубилися.

Далі

До змісту Оксана РАДУШИНСЬКА «День полив’яної казки»