Оксана РАДУШИНСЬКА
«День полив’яної казки»
Збірка казок за мотивами українських народних легенд та переказів

КАЗКА ПРО КАМ’ЯНИЙ ПЕРЕХІД

Народилися в одному селі два брати-богатирі. Такі вони були дужі від самого малолітства, що пелюшки тріскалися від найменшого поруху ручки чи ніжки немовляти, а звичайні дитячі цяцьки – розсипалися на щепки! Візьме, бувало, один брат до рук ложку, а ложка трісь – тай надвоє переломилася! Шкіритися другий брат з недолугості першого, обережно бере пальцями свою ложку, аби і його не спіткала така ж доля. Гордий своєю вправністю, починає сьорбати юшку. Тільки на щось задивиться чи замислиться, необережно стукне ложкою об миску, аж та вмить – надвоє!
Бідна мати вже й не знає, як бути з такими дітьми? До чого не доторкнуться – все шкереберть! Тільки одна утіха: робітники з її синочків – дай Боже! Потрібно ліс ламати – вони ламають граючись, ще й наввипередки одне перед одним! Застрягнуть зимою в заметах чиїсь сани – хлопчиська завдадуть їх поперед себе тай разом із конякою і їздовим винесуть!
А що вже на бешкети усілякі їх підмовляють – то й не переповісти всього! Захотілося якось парубкам провчити грізного батька, котрий свою доньку-відданицю на вечорниці не відпускає – гайда до братів-богатирів.
— Зніміть, – кажуть дорослі хлопці до братів, – пів стріхи з хати отого пана-господаря і перенесіть її на город! А потім ще й воза закиньте на дах! Нехай крехтить, знімаючи, і таким гоноровим більше не буде!..
Брати раді молодикам догодити!
Парубки сміються зі своєї витівки, бачачи, як репетує господар, а потім матері з батьком ніде очей подіти від сорому за своїх синів. Вони ж, хоч і виросли до десяти неповних літ зростом у здоровенних дядьків та до сили дужої, але розум надбали поки що дитячий. Та то й не дивина – вони ж і є діти, хоча справжні велетні!
А ось у лихих людей розум гострий, мов жало в змії, на всякі недобрі справи винахідливий, будь-кого здатен підманути на негідну справу.
Підійшов якось до братів чужий чоловік, немісцевий, обмацав їх поглядом, тай як плесне в долоні!
— Хлопці мої дорогенькі! – вигукнув він. – Це ж скільки я вас шукав, скільки доріг стоптав, аби знайти! А ви осьдечки живете собі спокійненько і ні про що навіть не здогадуєтеся!..
Брати здивовано переглянулися і в один голос:
— А що?..
— Як то «що», соколики мої? – не вгаває незнайомець. – То ж ви одні-єдині світ порятувати можете!
Ще більше отетеріли брати, почувши таке. Хоча й втокмачували їм батько-мати, аби нікому чужому не вірили та не піддавалися на усілякі вмовляння, але ж таке про себе почути – голова обертом піде! Як на такі відвертості не зважати?
— То що?.. – видали вони разом.
— Чи знаєте ви, мої добрі, що прямісінько отут, під кручею, страшний змій живе, який не сьогодні – завтра з нори своєї підземної вилізе і все живе навколо пожере? – таємниче стишивши голос, запитав чужинець.
— Ні. – замотали головами брати, аж світ у них перед очима закрутився.
— А чи не злякаєтеся у двобій з ним вступити? – відверто запитав чоловік.
— Нам мама заборонили битися з людьми. – опам’ятався один із братів.
— І тато казали, що візьме хворостину і по спині відшмагає, коли тільки ослухаємося їх. – пригадав другий брат.
— Так то ж із людьми битись вам не дозволено, а не зі змієм-людожером! – стояв на своєму дядько. – Він же усіх зі світу білого зведе, нікому порятуватися не дозволить!
— І мамі?
— І татові? – сполошилися брати.
— Аякже! Ні-ко-му!
— Тоді згодні. – прогундосили брати. – Тоді не злякаємося.
— От і добре! – задоволено потер долоні незнайомець. – Тепер залазьте в яр, впирайтеся руками: один у цю кручу, а другий – в протилежну і щосили розпихайте їх у різні боки!
— А навіщо? – поцікавилися брати, все ж виконуючи настанови незнайомця.
— Щоби дістатися до змієвого лігва. – пояснив він. – Розсунете землю тай уб’єте його там мов черв’яка!
— А-а. – просилили брати, розуміючи.
Вперлися вони кулаками у височезні кручі, ставши один до одного спиною, вдихнули повні груди повітря, напружилися і – давай пхати землю! Пхнуть, пхнуть, а вона не піддається. Пхнуть, пхнуть – і все без результату. Нічого не відбувається.
— Дужче, дужче пхайте! – керує незнайомець, виглядаючи з-за кручі. – Не зупиняйтеся, бо тоді змій і вас зжере!
Знову зібралися богатирі з силами і ще більш затято, ніж досі, почали розводити кручі. От вже тріснула земля посередині яру і почала потроху розсуватися, зіяючи проваллям.
— Давайте, давайте, бо змій вже прокинувся й збирається нападати! – підхльостує їх лиходій.
Щосили пхають брати кручі. Кожен – у свій бік. Так вже вкладаються у справу, так вже стараються! Не сваритимуть їх тепер тато з мамою, дізнавшись, що синочки всіх людей від страшної загибелі врятували! Нарешті богатирі не дурничку якусь утнуть, а вірну та потрібну справу!
Так вони собі мислили, стараючись з усіх сил, аж поки не озирнувся один з братів, аби подивитися, чи не дістануться вони вже бува до змієвого лігва? А позаду… лишенько!!! Провалля зіяє страшною пусткою і звідкись з-під землі вода, клекочучи, все прибуває й прибуває! І така та прірва між братами широка та глибока, що не перейти її, не перебратися!
Тут вже люди почали збігатися до яру, мов відчули щось неладне. Клекіт води, яка невпинно наповнювала провалля, чувся на кілька верст!
— Що ви наробили, дурнуваті? – закричали сельчани на братів. – Навіщо землю розіпхнули? Чи ж сили нема куди діти?
— Ми від змія вас рятували… – непевно одвітили хлопчаки.
— Від якого змія, пустоголові? Звідкіль тут змієві узятися? – обурилися люди.
— Нам дядько сказав… Онде самі спитайте… Та де ж він?..
А незнайомця вже й духу нема! Нашкодив від дурнички, на потребу вдачі своєї поганої, підговорив хлопців на негідне діло і – щез, наче й не було його ніколи!
— Як же нам тепер бути?.. – зажурилися люди.
— Півсела на одному березі лишилося, пів – на другому…
— Чекай, поки перекинемо сякий-такий міст через це водяне провалля, поки зможемо ним перейти…Ген-ген, скільки часу мине!
Зрозуміли брати якого знов накоїли лиха. Тепер ніхто і ніколи не назве їх інакше, аніж дурниками, котрим нема куди діти силу. Посідали хлопці – кожен на своєму березі – і давай рюмсати. Люди голосять на кручі, винуватці – схлипують під кручею.
— Це твоя вина! – гукнув один брат і спересердя жбурнув у бік другого каменюку.
— Що? – збагровів другий брат – А хто мені підтакував? – полетів камінь в другий бік.
Схопилися брати на ноги тай давай спересердя жбурляти камінцями! Грудомахи не долітають з одного берега на другий – отаке широчезне провалля! – а лише булькають у воду і безслідно зникають десь на дні.
Годину так триває. Другу. Третю.
Розпашілися брати від суперечки та від утоми. Кожен норовить докинути камінець, аби в такий спосіб довести свою правоту. Але навіть їх дужої сили для цього замало!
Коли раптом черговий камінь не гулькнув у водну глибінь, а, вдарившись у щось під самою поверхнею води, так і лишився лежати, ледь-ледь зануреним в нове озеро на місці провалля.
Що воно таке? А то брати вже стільки камінців накидали у воду, що брили, падаючи одна на одну, утворили підводну гору, котра піднялася до самої поверхні озера.
Отямилися тоді брати. Мов розвиднилось їм – які ниці емоції керують рідними людьми, як вкотре осоромилися на очах у всього села...
Подивилися зніяковіло на односельців. Ті – зверху вниз: хто засуджуючи, хто – із жалем споглядають на братів з обох круч і щось-там перемовляються, киваючи скрушно головами.
Переглянулися тоді хлопці поміж собою багатозначно, тай з подвоєною силою почали жбурляти у воду камінці. Тільки тепер вони вже не один в одного цілили, а навмисне накидали їх якнайбільше, аби утворити кам’яний перехід над проваллям, заповненим водою.
І справді, минула ще якась година-дуга, і брати вже рушили тим насипом назустріч один одному.
Так незвично і цікаво: камінці під ногами ворушаться, втрамбовуються, трохи розсуваються. Але брати ніскілечки не бояться і сміливо йдуть вперед!
— Прости мені, братику! – промовив один брат.
— Прости мені, братику! – луною повторив другий.
Пробачили вони образу і радісно обнялися, стискаючи один одного так міцно, що мало кістки не хрускали!
— Не журіться люди! – звернулися хлопці до згорьованих селян. – Ми з братом цієї шкоди наробили, ми її виправимо! Будемо вас переносити з цього берега на той, аж поки не встановиться надійна дамба.
Так і домовилися. Люди перестали сердитися на братів, а вони самі зареклися ще хоч колись ображатися один на одного.
…Але батькова різочка все ж… хльостала!

Далі

До змісту Оксана РАДУШИНСЬКА «День полив’яної казки»