РЕЛІГІЇ.
Дитяча енциклопедія

КАТОЛИКИ Й ПРОТЕСТАНТИ

ВИЩІ ВІД КОРОЛІВ

Уже протягом перших століть існування християнської церкви в ній почали формуватися два релігійні центри. Коли в 330 р. столиця Римської імперії була перенесена в Константинополь, Італія виявилася західною окраїною держави, а «вічний Рим» перетворився на провінційне місто. Адже лише на дорогу від Константинополя до Рима треба було витрачати майже три місяці. Римові все частіше самому доводилося відбивати набіги варварів, які наступали з глибин поганської Європи.
Поступово головною фігурою в римській провінції стає єпископ Римський — Папа (від грецького — «батько»). Він вирішував не лише релігійні, а й політичні, економічні питання, бо виявилося, що, як мовиться, до Бога високо, а до імператора далеко. Остаточний поділ імперії в 395 р. на дві частини — Східну (Візантія) й Західну (Рим) — ще більше посилив папську владу на Заході. Церква зосередила в своїх руках поступово Навіть збір римських державних податків та роздачу платні. Римські імператори користувалися позичками з папської казни.
Зростанню авторитету пап сприяло те, що згідно з євангельськими переказами вони є наступниками апостола Петра, першого Римського єпископа, настановленого на чолі церкви самим Ісусом Христом.
У середині V ст. Західна Римська імперія занепала (476 р. було скинуто її останнього імператора). Але на цей час уже багато варварських племен прийняли християнство. І релігійна, єдина діюча реально, влада посилилася.
Почалася боротьба за верховенство в Церкві між Папою та Константинопольським патріархом. Позиції Папи особливо зміцнилися, коли король франків Хлодвіґ, прийнявши християнство, проголосив себе захисником Римської церкви. А ще через два з половиною століття король франків Піпін Короткий, коронований Папою, віддав церкві завойовані ним в Італії землі, утворивши на них окрему Папську державу.

НАМІСНИКИ ХРИСТА

Ми говоримо просто, що Папа Римський — глава католицької церкви. Але насправді його офіційний титул займає декілька рядків: Єпископ Рима, Намісник Ісуса Христа, Наступник Глави апостолів, Первосвященик (верховний Понтифік) Вселенської Церкви, Патріарх Заходу, Примас Італії, Архієпископ та митрополит Римської провінції, Монарх держави-міста Кожне з цих звань дає Папі особливі права й накладає на нього певні обов’язки. Як єпископ Рима він не лише бере участь в діяльності колегії єпископів, але й головує в ній. Папа скликає собори, висвячує кардиналів та єпископів, проголошує догмати. На його щотижневі проповіді по середах збираються тисячі паломників з усього світу. І нині потрапити на аудієнцію до Папи вважають за честь політики й громадські діячі з усіх країн світу, які навіть не сповідують католицизм.
А найменша у світі держава Ватикан, яка виникла на місці поховання апостола Петра, є резиденцією Папи. У ній розташовані й величний собор, й унікальна бібліотека, й надзвичайно багатий музей релігійного та світського мистецтва.
Керує справами Церкви Папа пожиттєво. Його обирає колегія кардиналів (конклав). Для того, щоб бути обраним, кандидат має набрати дві третини плюс один голос. Кардинали — радники Папи, які вирішують чимало релігійних та фінансових питань. Призначає їх, вибираючи з єпископів, сам Папа. Якщо раніше в конклаві більшість становили італійці, то тепер із-поміж 150 кардиналів — священнослужителі різних національностей. Та й сам теперішній Папа Іван Павло II за національністю поляк, родом з Кракова.

РІЗНІ ШЛЯХИ

Католицька церква, як і православна, спирається на Святе Письмо. Чимало святих, переважно давньохристиянських, у них спільні. Й основні свята — спільні, лише відзначаються за різними календарями, з проміжком у два тижні, оскільки католики дотримуються григоріанського календаря, а православні — юліанського. Спільний у них і культ Діви Марії (Мадонни).
І все ж кілька століть порізно, богословські суперечки, прагнення відрізнитися породили немало відмінностей у церковному житті двох гілок християнства.
Ще в середині XI ст., коли відбувався остаточний розкол християнської церкви, патріарх Константинопольський Михайло Керуларій говорив про «відхилення» західної церкви в теорії й практиці богослужіння. Обидві гілки церкви з різних приводів звинувачували одна одну в єресі. Отці православної церкви вважали, наприклад, величезною єрессю «латинян» привнесення в Символ віри одного-єдиного слова, котрого там раніше не було і котре надає текстові іншого змісту: нібито Дух Святий виходить не лише від Бога Отця, але й від Бога Сина.
Православна церква вважає вселенськими соборами лише сім перших, які відбувалися до розлому. А католики і всі наступні собори іменують вселенськими.
Католики вважають канонічними багато біблійних книг, котрі не визнаються в православній практиці.
Усе католицьке духовенство повинне дотримуватися обітниці безшлюбності (целібату). Цим священики відрізняються від мирян. І від православних священнослужителів.
До середини XX ст. католицьке богослужіння велося лише латинською мовою, мертвою і незрозумілою для більшості віруючих. Лише у другій половині минулого століття службу почали вести сучасними національними мовами.
Католицьке богослужіння супроводжується музикою. Під склепіннями соборів, костьолів звучить орган. Релігійну музику протягом століть творили знамениті композитори, такі як Бах, Моцарт, Бетховен. Православ’я визнає лише спів.
Буває, що католицький храм не може вмістити всіх віруючих, і тоді служба (меса) проводиться поза його стінами, під відкритим небом. Такі масові богослужіння зазви чай відбуваються під час візитів Папи до тієї чи іншої країни. Саме такі велелюдні відправи пройшли в Києві і Львові під час візиту Папи Івана Павла II в Україну влітку 2001 р.

ОБРЯДИ Й ТРАДИЦІЇ

І католицька і православна церкви визнають сім таїнств. Але обряди в них різні. Якщо православні священики під час хрещення тричі занурюють малятко у воду, то католицькі тричі обливають його голівку водою. Доросла людина, яка бажає прийняти хрещення, повинна пройти попередній «випробувальний термін», вивчити основи віри, а потім у храмі прилюдно відректися від сатани й зла.
На відміну від православного миропомазання, яке здійснюється одразу після хрещення дитяти, католицька конфірмація здійснюється над дітьми 7—12 років, щоб вони вже свідомо пройшли через таїнство обретіння благодатних дарів Святого Духа.
Немовлят у католицькій церкві не причащають, — це таїнство здійснюється над дитиною вже тоді, коли вона набуде бодай початкових уявлень про основи віри.
Хлібом і вином причащаються лише священики, а миряни — лише хлібом. До того ж, у таїнстві євхаристії католики використовують прісний хліб (облатки), у той час як православні — дріжджовий (проскури).
«Що Бог поєднав, того людина хай не роз’єднує»,— ця заповідь Христа особливо шанується католицькою церквою. Вона визнає нерозривними узи шлюбу. Католицька церква не допускає розлучень. Це породжує дуже багато житейських драм і трагедій. Зрештою, обряди й традиції з часом видозмінюються. За низки обставин і католицький шлюб може бути розірваний.
Надзвичайно суворо ставиться католицька церква до таїнства покаяння. У храмах обладнані спеціальні кабінки-сповідальні, перебуваючи в яких, людина, що сповідається, не бачить священика й сама за бажання залишається невпізнаною та виповідає свої біди й гріхи. Церква вчить, що грішник сповідається перед самим Богом, а священик — лише свідок. За порушення таємниці сповіді священик може бути відлучений від Церкви.
У часи середньовіччя таїнство покаяння було пов’язане з наданням індульгенцій — своєрідних грамот про відпущення гріхів, які свідчать про зняття із того, хто кається, провини за сподіяне. Священнослужителі й монахи продавали за гроші ці офіційно завірені свідчення очищення. Купівля індульгенцій начеб гарантувала людині чисту совість і вічне блаженство. Через численні зловживання, пов’язані з цією практикою, Папа врешті-решт змушений був заборонити таку торгівлю відпущеннями гріхів.

ЗА СВЯТУ ЗЕМЛЮ

Однією з яскравих і трагічних сторінок світової історії були хрестові походи, ініціатором яких стала католицька церква.
До середини XI ст. й пізніше, коли вже стався розкол християнства на дві гілки — західну, католицьку, й східну, православну, тисячі паломників з різних країн Європи вважали своїм обов’язком і вищим щастям відвідати святі місця Єрусалима, помолитися біля Гробу Господнього. Для християн-паломників, які відвідували Іудею, там був побудований великий дім із бібліотекою при ньому. Крім того, щорічно 15 вересня в Єрусалимі відкривався ярмарок, який збирав купців із усього світу.
Вторгнення на Святу Землю турків, підкорення Палестини мусульманами накликало на християн, які жили там, немало бід. Хроніки тих часів повідомляють, що всі релігійні церемонії були заборонені, більшість церков було сплюндровано, храм Гроба Господнього спустошено.
Неспокійно було і в самій Європі. Феодальні усобиці, селянські повстання потрясали Англію, Францію, Іспанію, Італію, Німеччину. Тільки якийсь «сильнодіючий» засіб міг надати суспільному життю імпульс для виходу з хаосу.
І тут з’явився монах Петро Пустельник. Довгі роки він жив в одному з віддалених і найсуворіших монастирів, котрий залишив заради того, щоб піти поклонитися святим місцям. Страждання палестинських християн, розруха й наруга, яких зазнали святині, зродили в ньому почуття відчаю. Петро вирушив до Італії. Він віз листи від патріарха Симона, який просив допомоги у Папи та європейських володарів.
Папа Урбан II виявив до прохань ченця співчуття й розуміння. Він благословив його зусилля на захист Єрусалима.
Сівши на мула, монах із непокритою головою, у простій грубій рясі, босий вирушив від міста до міста, з провінції в провінцію по європейських державах. Його красномовство, немудрящі, але страшні розповіді про біди й страждання єдиновірців вражали серця людей, запалювали свідомість.
Ось у цей добре підготовлений ґрунт і кинув Папа Урбан II заклик до народів послужити Богові. Сталося це на Клермонтському соборі в листопаді 1095 р. Багатотисячний натовп, який зібрався на площі, на заклик монаха Петра і Папи Урбана II до визволення Святої Землі від невірних відповіла одностайно: «Бог того хоче!»
Мало хто тоді надав значення виголошеним тим же Папою словам про те, що європейська земля неспроможна вже прогодувати своїх жителів. Але королі, князі й барони збагнули, які вигоди можуть критися в цій військово-колоніальній експедиції. А для багатьох тисяч простих людей бальзамом на душу були інші слова, сказані Папою: «Єрусалим — це пуп земель, земля найплодючіша, вона наче другий рай... Хто тут у горі й злиднях, той там буде радісний і багатий».
Войовничий ентузіазм охопив народи. Тим більше, що Церква брала на себе охорону майна тих, хто вступає в загони хрестоносців, і звільняла від усіх податків і боргів на час походу.
Всеохопне піднесення і прагнення відвідати святі місця й завоювати Схід зрушило з місць селян і рицарів, монахів і купців, навіть злодії і розбійники вступали в загони. Землевласники продавали за безцінь свої володіння, ремісники кидали свою справу. Єпископи день і ніч освячували зброю, прапори майбутніх воїнів.
Рицарі й барони, які вступали в загони, одягалися в плащі, на яких були нашиті червоні хрести. Від цього й пішла назва — хрестоносці.
Але не лише загони воїнів виступали на Схід. Слідом за ними зрушилися цілі сім’ї й гурти паломників зі своїм начинням, речами, часом із немовлятами на руках. Ішли під звуки труб і литаврів, зі співом гімнів та псалмів.

Рицарі, кличу вас на борню

Рицарі, кличу вас на борню,
Допомогти Єрусалиму!
Господь перед вами почав війну —
Образили його сарцини.
Вони розгромили святії місця,
Де подвиг вершив він пришестя, —
Хто не прийме святого хреста,
Той не знає страму і честі!

Приспів:
Хто з Людовиком піде,
Тому сам чорт не брат,
Душі блаженство він знайде,
Потрапить в райський сад!

За вас на хресті страждав Господь,
Гвіздками і списом пробитий,
За нього віддайте і кров, і плоть,
Йому в цій борні пособіте!
Маєтки, пора лиш прийшла лиха,
Людовік залишив численні.
Будьте як він, побійтесь гріха,
Спішіть помогти сюзерену!

Приспів

Призначив Господь в Землі Святій
Двобій між пеклом і небом.
Він вірних своїх скликає у стрій.
Васалам з’явитися треба.
Господь тепер вас усіх підняв
І кличе на допомогу.
За вас Він п’ять смертних ран прийняв,
Ви смерть прийміте за Нього.

Приспів

Із пісень хрестових походів

БІЛЯ ГРОБУ ГОСПОДНЬОГО

Офіційний початок походу хрестоносців було призначено на 15 серпня 1096 р. Але вже весною частина ополченців, не бажаючи чекати, зажадала, щоб Петро Пустельник вів їх на Схід. Петро, сівши на свого мула, очолив рух. Не дуже добре собі уявляючи, хто їхній ворог, хрестоносці влаштовували в при-рейнських містах єврейські погроми. Кілька загонів було знищено в Угорщині населенням, яке було налякане цим гамірним, некерованим озброєним натовпом, котрий грабував поселення, що траплялися по дорозі.
Лише невелика частина цього воїнства, добряче знесилена, дійшла до Константинополя, де передбачався загальний збір.
Але князі й головні частини хрестоносців у той час ще не вирушали. Аж 1099 р., здобувши дорогою кілька перемог над сарацинами, воїнство хрестоносців-франків досягло Єрусалима, який захищав єгипетський гарнізон із 40 тисяч військовиків. Важкою була облога, а потім дванадцятигодинний штурм фортеці. Але він завершився довгоочікуваною перемогою.
Винищення переможених мусульман тривало цілий тиждень. Було вбито понад 70 тисяч людей. Незліченні багатства дісталися переможцям.
Гріб Господній був визволений. У Палестині виникла католицька Єрусалимська держава. Правителем її був обраний юний Готфрід Бульйонський — герцог Лотаринський.
Він відмовився від корони та знаків королівського достойництва і взяв собі титул «Захисник Гробу Господнього».
Похід цей неабияк підніс авторитет папського престолу. Але тільки невелика частина хрестоносців, усього 300 рицарів і 2 тисячі солдатів, повернулася з походу на батьківщину.
А вже через півстоліття зібрався другий хрестовий похід.
Протягом майже двох століть тривали хрестові походи. Прийнято вважати, що їх було вісім. Але число це умовне, тому що потік паломників-емігрантів, озброєних законів тривав майже безперервно. Проте все Менше перемог удавалося здобути хрестоносцям. Більшість відвойованих великою кров’ю земель знову опинилася під владою мусульман. Султан Салах Еддін 1187 р. знову відвоював Єрусалим.

БИЙ СВОЇХ, ЩОБ ЧУЖІ БОЯЛИСЯ

І все ж один із походів, названий четвертим хрестовим, вирізняється своєю незвичайністю і навіть курйозністю. Навесні 1202 р. з Європи вирушило в дорогу французьке воїнство в ім’я спасіння християнського населення на Сході. У цей час у Константинополі був скинутий своїм братом імператор. Син потерпілого звернувся за допомогою до хрестоносців, пообіцявши чималу винагороду. І ті вирішили йти замість Єрусалима на штурм... Константинополя.
Щоб сплатити хрестоносцям борг, відновленому в правах імператорові довелося перелити в монети священний срібний посуд та оздоби ікон, обкласти населення новими податками. І народ збунтувався, підняв повстання.
Не одержавши обумовленої винагороди, хрестоносці знову обложили місто, а потім і взяли його з боєм. Переможці грабували і багатих, і бідних. Увірвавшись до храму святої Софії, вони розтрощили на дрібні шматочки запрестольний образ Божої Матері — величний твір мистецтва, перетворили на ґноття завісу вівтаря. «Христові воїни» грали в кості на мармурових дошках із зображеннями апостолів і пили вино з посуду, призначеного для церковної служби.
А потім вони обрали для себе нового імператора, Балдуїна графа Фландрського. Були розподілені й усі вищі посади при дворі. Патріарха було обрано з венеціанців, які також брали участь у цьому поході.
Так на уламках Візантійської імперії виникла нова держава — Латинська імперія. Лише в 1261 р. Михайло Палеолог визволив Константинополь і знову відновив Візантію. А православна церква так і не приєдналася до католицької.
У роки хрестових походів у Франції та Німеччині з’явилося дуже багато бездоглядних дітей. І ось у 1212—1213 рр. у чиїйсь хворій уяві виникла ідея, що Гріб Господній може бути визволений лише безгрішними дитячими руками. Тисячі хлопчиків і дівчаток вирушили на південний схід.
Це був жахливий похід. Більшість дітей загинула від голоду та хвороб. Малі «хрестоносці» з Німеччини добралися до Італії, з Франції — до Марселя, звідки благочестиві Купці взялися доправити юних «воїнів» до Африки на кораблях. Дорогою двоє суден із паломниками потонули під час шторму. Решту дітей «благодійники» висадили в Александрії, де й продали в рабство.
Двісті років кривавих випробувань завершилися лише збагаченням одних хрестоносців, знедоленням і загибеллю десятків тисяч інших... А Палестина так і залишилася під владою мусульман.

МАЛЬТІЙСЬКИЙ ОРДЕН

...Дивне, незвичне видовище могли побачити петербуржці в один із днів 1798 р. Від Воронцовського палацу до Зимового у дві шеренги були вишикувані гвардійці. Близько полудня цією «алеєю» проїхала кавалькада карет, де сиділи люди в незвичайному вбранні — чорних мантіях і капелюхах зі страусиним пір’ям. Це царські придворні прямували в Зимовий палац, де того дня Павло І отримував звання Великого магістра ордена святого Іоанна Єрусалимського.
Запрошені до тронної зали члени Сенату й Синоду з жахом спостерігали «святотатство» царя, який напнув на плечі чорну оксамитову мантію з великим білим хрестом, цілком відмінним за формою від православного. Цар надів на голову корону Великого магістра і дав присягу дотримуватися рицарських статутів. Православний володар ставав магістром католицького ордену.
Духовно-рицарський орден госпітальєрів святого Іоанна Єрусалимського, пізніше він почав іменуватися Мальтійським орденом, виник у часи хрестових походів. Фактично, це була армія, згуртована дисципліною, підпорядкована Папі й наділена ним особливими повноваженнями.
Орден цей — співтовариство монахів-рицарів — спочатку створювався для захисту Гроба Господнього й допомоги паломникам. Виріс орден на базі дому для прийняття паломників та госпіталю, де надавалися притулок і допомога хворим чи пораненим хрестоносцям.
Госпітальєри побудували багато таких лікарень не лише в Палестині та Сирії, але й у Константинополі, в багатьох європейських державах, містах.
Але, крім шпиталів, члени ордену споруджували замки й фортеці. Турботи про хворих і нещасних рицарі церкви передоручили «служилій братії» та священикам, а сам займалися переважно військовими справами, грабунками та захопленням земель. У XIII ст. в госпітальєрів (іоанітів) було вже 19 тисяч рицарських вотчин, маєтків, розкиданих по всій Західній Європі. Володів орден і незліченними багатствами.
Після остаточного вигнання з Єрусалима основні сили рицарів отаборилися на середземноморських островах. Цитаделлю іоанітів став острів Мальта, звідки вони продовжували боротьбу проти мусульман та піратів.
Із часом Мальтійський орден став популярним серед аристократів європейських країн. Але приймали в нього лише родовитих претендентів. Ритуальна одіж іоанітів — чорна мантія, яка походить із часів чернечого ордену. На лівому плечі великий білий хрест, вісім кінців якого символізують вісім блаженств, котрі чекають на праведника в потойбічному світі.
Орден існує й донині. Серед його членів чимало відомих громадських і державних діячів різних країн. Багато членів ордену традиційно займаються благодійністю та милосердною діяльністю.
...А історія з обранням Павла І Великим магістром ордену сталася, коли молодий генерал Бонапарт захопив Мальту і позбавив госпітальєрів пристановища. Російський цар надав притулок «бездомному» орденові.
Син Павла І Олександр І усе скасував і заявив, що цього ордену в Росії більше не існує.

БІДНІ РИЦАРІ ХРИСТА

Братами по зброї й суперниками госпітальєрів упродовж багатьох років були члени ордену тамплієрів, який виник також у роки хрестових походів. Другий за давністю створення католицький військово-чернечий орден пустив коріння в Єрусалимі, на місці колишнього храму царя Соломона, через те тамплієрів називають рицарями храму, або храмовниками.
Члени його, монахи й рицарі, повинні були захищати дороги, якими паломники йшли до Єрусалима.
Товариство «бідних рицарів Христа», — так вони себе називали, оскільки члени ордену давали обітницю бідності, не дбали про свою зовнішність, одяг, не мали права відвідувати видовища, їм заборонялося грати в кості, співати, всуєсловити і навіть сміятися, — було між тим згуртованим, дисциплінованим військовим з’єднанням. Тут над усе шанувалися мужність і вміння підкорятися.
Але бідні брати не вважали для себе негожим під час походів добувати багаті трофеї. Не гребували вони й оббирати каравани арабських купців, брати викуп за родовитих заручників. Кожен, хто вступав до лав ордену, зобов’язаний був віддавати на «загальне благо» своє майно. А серед кандидатів було немало людей далеко не бідних. До XII ст. орден нагромадив величезні багатства. У різних країнах Європи тамплієрам належали землі й замки. Повернувшись після падіння Єрусалима до Франції, тамплієри стали, по суті, багатими лихварями й банкірами, давали гроші в борг монархам. Саме тамплієри запровадили в обіг банківські чеки, якими й донині користуються фінансисти.
їхнє багатство зіграло з храмовниками жорстокий жарт. Народ ремствував, бачачи розкошування пихатих рицарів. Дивувалося й духовенство: в ім’я чого й для чого воїнство отаборилося у Франції й дедалі більше впадає в єресь. Обурювалися аристократи, які заплуталися в боргах.
Французький король Філіп IV Красивий також перебував у борговій кабалі в тамплієрів. Усвідомлюючи могутність храмовників, він написав листа Великому магістрові з проханням зробити його, короля, почесним членом ордену, але глава тамплієрів увічливо відмовив йому. І тоді Філіп вирішив знищити непокірних. Сфабрикувавши звинувачення в блюзнірстві проти «рицарів церкви», він таємно підготував судилище. Король розіслав секретні депеші в усі куточки своєї держави, застерігши, що печатка на посланні повинна бути зламана точно в призначений день і годину. Вранці 13 жовтня 1307 р. багато хто з рицарів-храмовників був заарештований, а вся їхня нерухомість конфіскована.
Під тортурами інквізиції керівники ордену зізналися у віровідступництві, ідолопоклонстві та інших гріхах. Незважаючи на протести Папи, 64 тамплієрів було спалено. Під тиском Філіпа Папа видав буллу, якою орден храмовників розпускався. Було заборонено носити орденську одіж і називатися тамплієрами.
...І все ж королю Франції не вдалося захопити документи й скарби ордену. Перед арештом Великий магістр Жак де Мале спалив чимало цінних паперів. А скарби, кажуть, були вивезені з Парижа, повантажені на 18 галер, які відпливли в невідомому напрямі. Досі шукачі скарбів мріють про багатства тамплієрів. А король Франції, який віроломно погромив своїх кредиторів, згідно з пророцтвом де Мале невдовзі загинув від нещасного випадку на полюванні.

ЗЛИДЕННІ ПРОПОВІДНИКИ

Крім рицарських войовничих орденів, значне місце в житті католицької церкви посідають чернечі ордени, готові в тяжку хвилину стати щитом і караючим мечем римсько-католицького віровчення.
Орден домініканців народився як знаряддя боротьби з жахливою єрессю, яка загрожувала розточити єдність церкви.
Учення катарів (грецькою мовою «чистити») заперечувало християнські таїнства, вшанування хреста, ікон, не визнавало ні догм, ні самої церкви. Єретики говорили про існування у світі двох божеств: доброго Бога, котрий відає лише духовним, і злого Сатани, під владою якого весь матеріальний світ. Вони твердили, що і влада, і держава, і церковна ієрархія — породження диявола.
Катарів називали ще альбігойцями, за назвою міста Альбі, яке стало центром руху.
Життя катарів, які заперечували розкіш і багатства, було до душі простому людові. Але й багатьом феодалам, налаштованим антиклерикально, тобто проти католицьких священиків, подобалися проповіді альбігойців. Серед тих, хто їм співчував, виявилося чимало рицарів-тамплієрів.
Із-поміж монахів, вірних католицькій церкві, відзначався войовничістю богослов і філософ, настоятель одного з монастирів Доменіко де Гусман, майбутній святий Домінік. У 1205 р. він на прохання Папи пройшов із проповідями по «заражених» єрессю місцях з метою повернути паству в лоно Церкви.
Але один, навіть дуже діяльний і мудрий, пастор не міг багато зробити. Через десять років Домінік заснував у м. Тулузі — осерді єресі — товариство домініканців, мандрівних жебракуючих монахів-проповідників. Вони прагнули проповіддю перебороти релігійне невігластво народу. А для повернутих у лоно католицької церкви організували на півдні Франції монастир.
У той же час в Італії виник ще один орден мандрівних проповідників, створений юнаком Франческо з м. Ассізі. Був він звичайним хлопцем, і лише в 24 роки звернувся до Бога, залишив дім, рідних і почав ремонтувати церкви. Але невдовзі він збагнув, що «лагодити» треба не будівлі, а людей, які загрузли в безвір’ї й жорстокості. Ті, хто до нього приєднався, і творили орден францисканців. Франциск Ассізський — один із найулюбленіших і найбільш шанованих католицьких святих. Милосердний, напрочуд добрий і людяний, він однаково вболівав за людей, тварин, природу. Не випадково сьогодні його вважають покровителем екологічних рухів. За сприяння Франциска з’явився і перший чернечий жіночий орден — Кларіс. Засновником його стала учениця Франциска молода прекрасна Клара, згодом також канонізована Церквою.
Приклад цих двох чернечих орденів різко змінив обличчя Церкви. Монахи, які жили раніше усамітнено, за мурами монастирів, пішли зі своїми ідеями та проповідями «в люди». Активно розвивалося богослов’я — із середовища монахів-проповідників вийшло чимало вчителів богослов’я. Тут, в орденах, виховалося багато священиків, єпископів, кардиналів.
Але не лише своїми проповідями увійшли в історію домініканці й францисканці, їхня фанатична відданість вірі була використана Церквою у справі, яка залишила на імені монахів-проповідників лиховісний і страшний відблиск.
Зрозумівши, що лише проповідями мандрівних монахів перемогти єресь неможливо, католицькі ієрархи створили інквізицію, покликану карати, знищувати фізично всіх інакомислячих. І передали її до рук найбільш відданого загону ревнителів католицизму — орденові домініканців, котрі отримали прізвисько «пси господні». Серед інквізиторів були й францисканці.

СТРАШНЕ РОЗСЛІДУВАННЯ

Звучання звичайного слова «розслідування» латинською мовою здатне викликати жах — інквізиція. Створена була інквізиція для боротьби з єрессю в першій чверті XIII ст., але корені її ведуть глибоко в історію. Ще найвидатніший християнський теолог, шанований католицькою церквою і нині, блаженний Августин, який жив у IV—V ст., обґрунтував необхідність застосування до єретиків сили, аж до фізичного знищення. Августин вважав, що покарання єресі не зло, а «акт любові», «сильні ліки». Ледь не з перших років християнства ними намагалися «лікувати» віровідступників — тих, хто помилявся, виступав проти церковних догматів.
Але суд єпископів, який існував до інквізиції, здався Папі Григорію IX надто милосердним, і він віддав цю справу в руки ченців. Інквізиції Папа дозволив застосовувати на допитах тортури.
Офіційною метою інквізиції було повсюдне встановлення єдиної святої католицької віри. Але була ще одна, прихована — збагачення Церкви. Засудження єретиків означало конфіскацію їхнього майна на користь Церкви, а частина його виділялася й тим, хто викривав і виказував єретика, тобто донощикам. Придушені страхом люди розуміли: якщо першим не здати сусіда, то сусід здасть вас. Доноси писалися на знайомих, родичів, навіть дітьми на батьків і батьками на власних дітей. Суди буквально тонули в морі доносів.
Тисячі невинних людей потрапляли в катівні інквізиції. На волю звідти виходили одиниці. Але й вони залишалися під пильним повсякденним наглядом інквізиції. їм присуджувалося носити покаянну одіж з хрестом із жовтої тканини, нашитим на видному місці, биття батогами, здійснення різних прощ, а нерідко їх знову повертали до в’язниць на довічне ув’язнення.
Підозрюваний повинен був сам спростувати звинувачення, довести свою благонадійність і невинуватість. Диба, колесо, катування водою, «іспанські чоботи» — такі були знаряддя допиту. А перед тим звинувачуваного «усовіщали», змушували дати розписку, що не інквізиція, а він сам буде винен, якщо під час допиту буде поранений, покалічений або навіть убитий, бо не хотів признаватися у злочині. Ті, хто «зізнався», повинні були Прилюдно виголосити відречення. А потім їх «відпускали», найчастіше в руки світського Правосуддя, яке все одно виносило звинувачувальний вирок, найчастіше смертний, через спалення на вогні.
Але був ще й інший вид страти — гарота, прикріплений до стовпа залізний напильник із гвинтом, що слугував для задушення людини. У вогонь потім кидали вже мертвого єретика.
Тих, що виявляли затятість у своїй єресі були засуджені до спалення, приводили на страту — аутодафе — одягнутими у товсті хламиди й пірамідальні ковпаки з паперу, розмальовані чортами, драконами та язиками полум’я. Так їх хотіли виставити посміховищем й пугалом для натовпу. Для простого люду автодафе стало звичайною розвагою, святковим видовищем. Ніхто не думав, що й Сам може стати наступною жертвою.
Але й учинивши розправу над єретиком, Церква не залишала у спокої його сім’ю. Часто дитина разом із батьками опинялася у в’язниці й поділяла їхню долю.
Особливо Лютувала інквізиція в Іспанії та Португалії. Ім’я тамтешнього верховного інквізитора Торквемади, який був не лише організатором терору, але і його теоретиком, стало на віки символом жорстокості й фанатизму.

СВЯТА «ЧАКЛУНКА»

Увесь світ знає цю дівчину під іменем Орлеанської діви. Вона героїня й рятівниця Франції, посмертно канонізована як свята, хоча 30 травня 1431 р. її, дев’ятнадцятирічну Жанну д’Арк, було живцем спалено на площі в Руані за рішенням трибуналу інквізиції.
Юна неписьменна пастушка Жанна із села Домремі з’явилася перед претендентом на французький престол Карлом лихої для Франції години. Тривала так звана Столітня війна між Англією та Францією. Англійці та їхні союзники бургундці захопили майже всю країну, за винятком Орлеана... І раптом невідома дівчина заявляє, що на неї покладено Богом високу місію визволення Франції.
Карл доволі довго сумнівався, але врешті-решт віддав у її руки 10-тисячне військо. Воїни під проводом Жанни ущент розгромили англійців, які обложили Орлеан. А потім визволили Реймс, де був коронований Карл.
Не щодня, а щогодини зростала в народі слава Орлеанської діви, яка звершила чудо, котре вдихнуло у французів нові сили, Але в одній із битв під Парижем Жанну захопили в полон бургундці. Вони готові були віддати її за щедрий викуп, але Карл VII і не думав визволяти свою рятівницю. 10 тисяч ліврів за полонену заплатили... англійці. Вони віддали дівчину до рук паризької інквізиції.
П’ять місяців тривав суд над Жанною. її звинувачували у всіх смертних гріхах. Носила чоловічий одяг — значить, чаклунка. Говорить, що чула голоси, які повідомляли про її високе призначення, — значить, спілкувалася з дияволом. Намагалася втекти з в’язниці — отже, визнавала, що винна. До неї підсилали провокаторів, які викликали її на відверту розмову. У її камері постійно перебувало троє англійських солдатів.
її не катували, але катуваннями були постійні допити, які принижували її гідність. Історія зберегла протоколи цього судилища. Дивовижні самовладання й мудрість, із якими неписьменна селянка відповідала на підступні запитання-пастки своїх високовчених катів.
— Чи вважаєш ти, що на тобі лежить Божа благодать? — звучить запитання інквізитора.
— Якщо на мені нема благодаті, то хай пошле мені її Бог, якщо ж є, то хай не позбавить він мене цієї благодаті, — відповідала Жанна.
— Чому на коронації в Реймсі несли твій прапор, а не прапори інших полководців?
— Цей прапор поділяв тяготи боротьби, він мав право поділити і славу!..
Інквізиторам удалося було заплутати дівчину, і Жанна поступилася під тиском умовлянь і погроз, поставила хрестика замість підпису під зреченням. Але живою народна героїня, якій співчували прості люди, не потрібна була королю Карлу й священикам. До того ж, повернувшись до в’язниці, Жанна сказала, що готова носити жіночий одяг, «але в усьому іншому я залишаюся такою ж, як і раніше», чим і підписала собі смертний вирок.
Для вогнища на Руанському майдані дров не пошкодували. Жанну привезли в паперовому ковпаку, на якому було написано: «Єретичка, рецидивістка, віровідступниця, ідолопоклонниця». її прив’язали на вершині вогнища, над колом мечів і списів. Вогонь палав довго.

А 1920 р. Папа Бенедикт XV канонізував Жанну д’Арк як святу. Вона — єдина жертва інквізиції, удостоєна цієї честі.

РЕАБІЛІТАЦІЯ ГАЛІЛЕО ГАЛІЛЕЯ?

Польському докторові церковного права й астрономові-любителю Ніколаю Копернику Пощастило. Лапи інквізиції не дотягнулися до нього. Через кілька днів після опублікування 1543 р. головної праці його життя, книги «Про обертання небесних сфер», він помер власною смертю. Його праця з математичною точністю заперечувала птоломеївське уявлення про Землю як центр Усесвіту. За Коперником, нерухоме Сонце, а Земля разом із усіма планетами обертається навколо нього. Лише через півстоліття книга потрапила до рук католицьких цензорів і була внесена до списку заборонених. А сталося це після того, як немолодий уже італійський математик і викладач Галілео Галілей, ознайомившись із теорією Коперника, став пропагандистом і продовжувачем його справи. Галілей розумів, що його відкриття, котрі підтверджують висновки польського попередника про обертання Землі довкола власної осі, підривають основи панівного світогляду. Розуміли це й Папа та інквізитори.
Але авторитет Галілея був такий великий, що спочатку церковники запропонували йому та його учням компроміс: учений видає свою теорію за гіпотезу, не протиставляє її біблійній версії побудови світу, а інквізиція поки що не чіпатиме його. Однак Галілей відкинув цю пропозицію, заявивши, що наука не служниця богослов’я і господинею науки є лише об’єктивна істина.
Інквізиції було наказано покарати непокірливого. На нього було заведено справу. Учений не здавався. Вдавшись до езопової мови (образного мовлення), він опублікував «Діалоги про дві найголовніші системи світу — Птолемеївську та Коперника», де захисника церковної теорії світобудови змалював людиною недалекою, нездатною сприймати нічого нового й прогресивного. Всі у ній упізнали самого Папу.
Папська інквізиція наказала Галілею негайно з’явитися до Рима і там розпочала допити вченого. Після третього допиту його заарештували. На таємному засіданні інквізиторів було вирішено піддати сімдесятирічну людину «суворому допитові з випробуванням», тобто катуванню. Катам удалося змусити Галілея підписати зречення від «коперниківської єресі», вирвати у нього заяву про те, що вчення Птолемея «вірне й безсумнівне». Це зречення й вирок були розіслані по всьому християнському світові, щоб скомпрометувати добре ім’я вченого. Галілея оголосили «в’язнем інквізиції» до кінця життя, заборонивши йому зустрічатися з людьми, читати й писати без контролю інквізиторів. Рідний син був приставлений наглядати за осліплим батьком.
У спогадах одного з учнів Галілео Галілея, який був свідком принизливого судилища, записано, що після зречення Галілей сказав: «А все-таки вона крутиться...»
А в листопаді 1979 р. у Ватикані відбулося засідання Папської академії, присвячене сторіччю А. Ейнштейна. У промові Папи Івана Павла II прозвучали сенсаційні слова про те, що Галілей був незаслужено засуджений церквою... При цьому, щоправда, забули згадати про іншого мученика науки — Джордано Бруно.

ЛЮДИНА ПЛАНЕТИ ЗЕМЛЯ

Юний монах Джордано Бруно, який п’ятнадцятилітнім вступив до ордену домініканців у Неаполі, не надто переймався проблемами релігії. Його більше вабила наука.
Він довго й старанно студіював заборонені Церквою книги. А в 28 років залишив монастир і втік із Італії. Тривалий час Бруно жив у Швейцарії, Франції, Англії, Німеччині, спілкувався з провідними письменниками-гуманістами, викладав філософію. Його праці заперечували середньовічні уявлення про світобудову, закладали фундамент наукової картини світу. Сам Джордано Бруно називав своє вчення «новою філософією».
Бруно знав, що нишпорки інквізиції невідступно стежать за ним. І все ж він прийняв пропозицію венеційського патриція стати його вчителем. Цей патрицій-учень і видав Джордано Бруно інквізиції, написав детальний донос про погляди й справи свого вчителя. Бруно заарештували. Інквізиція зажадала його до себе для прискіпливого розслідування. Закутого в кайдани вченого ув’язнили в темниці. Лише через чотири роки розпочалися допити. Так кати хотіли зломити його волю.
Для церковників, котрі розуміли, яке місце в європейській науці посідає їхній в’язень, важливіше над усе було навіть не фізичне усунення єретика, а його моральне падіння — відречення від власних ідей, підкорення церковним догматам.
Інквізитори допитали сотні людей, які спілкувалися з ученим. Але це була марна праця, адже підсудний на допитах не приховував своїх поглядів, говорячи:
— Я заявляю, що існують нескінченні світила, подібні до Місяця, планет та зірок. Я вважаю, що всі ці тіла суть світи без числа, які утворюють безкінечну сукупність у безкінечному просторі, що зветься безкінечним Усесвітом... А цей світ, тобто Земна куля, мав початок і може мати кінець, подібно до інших світил...
Інквізитори катували Джордано Бруно, але так і не домоглися зречення. Коли трибунал оголосив вирок філософові, він сказав:
— Мабуть, ви з більшим страхом виголошуєте цей вирок, ніж я вислуховую його.
Бруно відлучили від церкви, адже він усе ще вважався монахом, і піддали прокляттю. На римський майдан Квітів єретика привезли з кляпом у роті. До стовпа в центрі вогнища його прив’язали залізним ланцюгом і мокрою мотузкою, котра, висихаючи від жару,
боляче врізалася в тіло. Останні слова Джордано Бруно були:
— Я помираю мучеником добровільно.
На місці страти Джордано Бруно нащадки спорудили йому пам’ятник. Церква ж записала його праці в найганебнішу пам’ятку того часу — «Індекс заборонених книг».

ЗАБОРОНЕНІ КНИГИ

«Цим застерігається, що слова: бог кохання, божество, рай, поклонятися, блаженний та інші — повинні сприйматися згідно з поетичним слововживанням, а не в якомусь розумінні, котре могло б у чому б то не було образити найчистіше вчення католицької релігії». Такі примітки в епоху Відродження в Італії часто вміщувалися у книгах і слугували авторові громовідводом від цензури інквізиції. Інквізиція суворо переслідувала не лише вільнодумство, а й крамольну літературу. Упродовж століть, особливо після початку книгодрукування, католицькі ієрархи намагалися тримати під наглядом усю друковану продукцію. Заборонялося будь-що видавати без попереднього схвалення спеціально уповноваженими інквізиторами.
Перший «Індекс» — список заборонених книжок — був складений римською інквізицією під наглядом Папи Павла IV, котрий до обрання Папою сам перебував на посаді Верховного інквізитора. Цензори періодично перевіряли книжкові крамниці й навіть приватні бібліотеки. Вилучені ними книжки урочисто спалювались на публічних аутодафе.
Уже в ХХст., 1917 р., Папою був схвалений канонічний кодекс — верховний закон католицької церкви, — за невиконання якого загрожувало відлучення від Церкви. Згідно з однією із його статей, кожен, хто читає заборонену книжку, вчиняє серйозний гріх, навіть якщо прочитає лише один абзац. Таку книжку треба негайно знищити.
Особливо небезпечні ті крамольні літературні твори, які позначені науковою чи літературною досконалістю. Якщо автор після заборони його твору не покаявся і не засудив своїх помилок, він автоматично вважався відлученим від Церкви.
Хто ж ці крамольні автори? В останньому випуску «Індексу» 1948 р. нараховується близько чотирьох тисяч творів багатьох авторів. Серед них О. Бальзак, Вольтер, Д. Дідро, Б. Спіноза, Р. Декарт, Ж. Санд, Д. Юм та ін. Були заборонені окремі твори Ф. Бекона, Г. Гейне, В. Гюго, О. Конта, А. Міцкевича, М. Монтеня, Стендаля, Г. Флобера та багатьох інших.
Уже після Другої світової війни до «Індексу» занесені твори таких усесвітньо відомих авторів, як А. Моравіа та Ж. П. Сартр. Цей «Індекс заборонених книг» був скасований лише в 1966 р.
Однак най дивовижніше, що під заборону підпадали не лише книги зі знаменитого «Індексу». Під негласною забороною перебувала... Біблія. Довгі століття католицька церква рішуче боролася з намаганнями мирян вільно читати Святе Письмо. На це мали право лише священики. Боротьба за це право рішуче змінила історію Європи.

ЄЗУЇТИ

«Мета виправдовує засоби». Це гасло — один із головних принципів ордену єзуїтів, який виник на хвилі боротьби католицької церкви з протестантами. Творець ордену — збіднілий іспанський ідальго Ігнатій Лойола, котрий усе своє життя боровся проти розбещеності, маловір’я, аморальності. Молодий проповідник кілька разів потрапляв до рук інквізиції, але щоразу йому вдавалося довести свою відданість Церкві.
М’якому, скромному й лагідному на перший погляд Лойолі вдалося врешті-решт згуртувати довкола себе «бойову дружину», як він сам її називав. Лойола увійшов у довір’я до Папи, і той видав буллу, в якій дозволив організацію «Товариство Ісуса», яка увійшла в історію як орден єзуїтів. Спочатку передбачалося, що в товаристві не повинно бути більше 60 членів. Мета ордену — служити Господові й підкорятися Папі Римському.
Ігнатій Лойола, котрий так і не навчився читати й писати латиною, тим не менше, зрозумів, що виховувати відданість Церкві треба з юного віку, що виховання і навчання повинні зосереджуватися в одних руках. Певно ж, у руках ордену. Відтоді чимало поколінь молоді отримало освіту й вишкіл у початкових, середніх і вищих навчальних закладах єзуїтів, де навчання було безкоштовним.
Лойола створив зразкову внутрішню організацію ордену із суворою ієрархією. Від членів ордену вимагалося «дивитися на старшого, як на самого Ісуса Христа. Підкорятися старшому, як палиця, котра кориться кожному порухові...»
Які ж межі послуху були в єзуїтів? Засновники старих орденів говорили: «Аж до смерті». Лойола пішов далі: «Аж до гріха, смертного гріха, якщо накаже старший».
Ніщо не могло зупинити єзуїта, який прагне до мети. У нього в хід іде улещування, підкуп, шантаж, інтриги, шпигунство. До речі, шпигунство віталося і серед братії — всередині ордену. Лицемірство й аморальність єзуїтів увійшли до прислів’їв.
Про обмеження — шістдесят членів ордену — невдовзі було забуто. Через кілька десятиріч єзуїтів та їх прибічників налічувалося уже декілька тисяч. Зовнішньо вони не вирізнялися з-поміж інших священнослужителів: чорна сутана, плащ, крислатий капелюх. Про те, як повинен виглядати єзуїт, також потурбувався Лойола: «Голова трохи нахилена вперед, очі опущені настільки, щоб не дивитися на співбесідника, а скоса стежити за ним... зберігати незворушність, але при цьому зовнішній вигляд мати більше лагідний і задоволений, ніж печальний, не роззявляти рота й не підбирати губи, ходити по змозі завжди поважно».
Лагідні й поважні єзуїти століттями вершили долі багатьох людей, визначали політику при дворах багатьох володарів, усували невгодних.
У французького короля Людовіка XIV духівником був єзуїт. В Австро-Угорщині король Фердінанд відкрив німецьку єзуїтську колегію для підготовки священиків. Поляка Сигізмунда III називали, не криючись, «королем єзуїтів». При ньому латина стала повсякденною мовою аристократії, а польська література й мова зазнали дискримінації.
В Україні в XVI—XVII ст. єзуїтські школи, або колегії, які створювалися одна за одною, мали слугувати справі покатоличення чи принаймні схиляння до унії вищих верств українства. У першій чверті XVII ст. виникли єзуїтські колегії в Луцьку, Барі, Перемишлі, в багатьох місцях у Білорусі, в 1620 р. — у Києві, 1624 — в Острозі, а далі й на Лівобережжі. Як зазначає М. Костомаров, «єзуїти з незвичайним мистецтвом уміли підпорядковувати своєму впливові юнацтво». Батьки охоче віддавали дітей в науку до єзуїтів, оскільки вони, як на ті часи, давали доволі високоякісну європейську освіту, часто безкоштовно навчали незаможних, використовуючи всі можливості, щоб досягти головної мети — відвернути вихованців від батьківської віри, прищепити презирство до свого народу, його духовності.
Не раз намагалися єзуїти вплинути і на долю Росії. Саме членові єзуїтського ордену оповів утеклий монах Григорій Отреп’єв свою історію і заявив про наміри оголосити себе претендентом на московський престол. Єзуїти одразу виступили прихильниками зазіхань самозванця, домоглися від короля військової підтримки Лжедмитрія. Не вийшло...
Пізніше Петро І спеціальним указом змусив єзуїтів припинити свою діяльність і залишити Росію. Через століття Олександр І двічі видавав подібні укази Сенату про вигнання ордену з Росії. Теж не вийшло...
Сьогодні єзуїти багато в чому змінили свої цілі й методи. Орден продовжує таємну діяльність, у багатьох країнах існують єзуїтські школи — колегіуми. Але хто ті, проти кого покликані були єзуїти боротися напочатку?

ІЗ ІСКРИ — ПОЛУМ’Я

Ідея реформації, перебудови католицької церкви виникла в XVI ст. не сама по собі. Змінювався світ, зароджувалися й розвивалися капіталістичні відносини, рух проти феодалів виливався в бунти, селянські війни.
Світлі голови того часу, такі як Еразм Роттердамський, Ульріх фон Гуттен та їхні однодумці, у своїх памфлетах, сатиричних поемах, виступах висміювали закостенілу систему католицизму, знущалися над недолугим і чванливим духовенством. Тепер те, що іще недавно слугувало приводом лише для богословської суперечки, ставало запаленим ґнотом, який міг спричинити вибух у суспільстві.
Ян Гус, чеський священик і богослов, вимагаючи зрівняння всіх християн перед Богом, скасування привілейованого становища духовенства, вважаючи блюзнірською практику індульгенції — відпущення гріхів за гроші, висловлював не лише власні уявлення про Церкву. Це стало зрозуміло, коли все місто Прага стало на захист відлученого папською буллою від церкви бунтівника. Навіть коли в місті перестали працювати всі храми, співвітчизники не видали церковникам Яна Гуса.
Лише через два роки шляхом обману добралася до нього інквізиція. Яна Гуса було спалено на вогнищі. Але цей вогонь не зміг випалити ідеї вільнодумства. Він лише підігрів прагнення до визволення. Розгорнувся потужний народний рух, відомий в історії під назвою «гуситські війни», які тривали понад два десятиліття.
У католицькій церкві назрівали зміни.

МОНАХ-РЕФОРМАТОР

Події, які потрясли католицький світ, почалися, здавалося б, із незначної дрібниці. Для завершення грандіозного храму святого Петра в Римі потрібні були гроші. Папа Лев X наказав збільшити продаж індульгенцій, якими відпускалися гріхи тим, хто купував їх. У 1517 р. до німецького міста Віттенберґа приїхав один із продавців таких грамот, монах-домініканець.
Професор богослов’я, також монах, але августинець Мартін Лютер, який мешкав тут, на знак протесту вивісив на дверях місцевої церкви список із 95 тез, які, на його думку, заперечували можливість відпущення гріхів таким простим і зручним для Рима способом. Усіх, хто не погоджувався із його твердженнями, він запрошував на диспут.
Вчинок Лютера викликав величезне обурення в Римі. Папа зажадав відступника на судову розправу. Високопоставлені прибічники Лютера допомогли йому сховатися. Так він вступив у протиборство з католицькою церквою.
Порвавши з римсько-католицькими ієрархами, він очолив новий рух, який привернув до нього багатьох людей. Не миттєво, не враз сформулював Лютер своє вчення.
Він вважав джерелом християнського віровчення лише Святе Письмо. Культ святих, шанування ікон, сама церква як містичний організм, на думку Лютера, відволікали від головного у вірі.
У відповідь на пропозицію зректися своїх переконань Лютер сказав: «На цьому я стою, інакше — не можу». Папа відлучив Лютера від Церкви, а імператор Священної Римської імперії оголоси» його поза законом. Але було пізно. У Європі наростав рух протесту проти консерватизму Риму, збагачення верхівки церковних ієрархів, надмірної пишноти храмів. Найпотужнішим напрямом протестантства був рух, очолюваний Лютером. Він став родоначальником лютеранської церкви, незалежної від папського престолу.
Лютеранська церква — це спільнота віруючих, де кожен, без посередництва духовенства, може безпосередньо звертатися до Бога. Отримання благодаті не залежить від церкви — священики лише здійснюють богослужіння й проголошують проповіді. І навіть праведне життя не забезпечує людині спасіння. Більше того, намагання власними силами здобути, завоювати милість Божу, з точки зору лютеран, гріховне. Спасіння приходить лише через безумовну віру й очікування волі Господньої. Хто повірив — той врятований.
У лютеранській церкві богослужіння проводяться не латинською, а національними мовами. Із таїнств визнаються лише хрещення й причащання. У лютеран нема ченців і монастирів. Вони не вшановують Богородицю і святих. Кожен має право в міру свого розуміння тлумачити Святе Письмо. Лише Біблія — джерело Божественного Одкровення. Мартіну Лютеру належить перший переклад Біблії на німецьку мову, і цей переклад утвердив норми цієї мови, які зберігаються й дотепер. Лютер був дійсно надзвичайно працездатним. Зібрання його праць, що містить коментарі до Біблії та інші філософські твори й трактати, нараховує більше десятка томів по тисячу сторінок кожен.
Лютеранство значно поширилося не лише в Німеччині, але й у Скандинавських країнах, Прибалтиці, разом з емігрантами з Європи перекочувало до Америки. У цих країнах лютеранство успішно конкурує з католицизмом.
Рух за реформування Церкви, початок якому поклав Мартін Лютер, отримав назву Реформації, а Церква, що утворилася внаслідок Реформації, називалася протестантською.

ВІРА ТА ОБОВ’ЯЗОК

Але не лише Лютер у Німеччині став уособленням протестантизму. Одним із найвидатніших діячів Реформації був Жан Кальвін. Француз за походженням, високоосвічена для свого часу людина, знавець права й мистецтва, чудовий оратор і полеміст, він, сприйнявши учення Лютера, змушений був утікати з Франції. Оселившись у Женеві, він невдовзі здобув там непорушний авторитет. Популярності самого Кальвіна та його поглядів сприяло видання книги «Настанови з християнської віри», де він виклав систему лютеранського вчення. Ця праця відіграла значну роль у Реформації.
Недруги Кальвіна говорили, що квітучу, веселу Женеву він перетворив на суворий монастир, де сам був невблаганним ігуменом. Але чомусь це вимогливе ставлення Кальвша до духовного життя не обтяжувало людей. Так, обов’язковим для кожного стало читання Біблії, відвідання недільних богослужінь. Але в співанні псалмів, недільному читанні Біблії у колі сім’ї люди знаходили своєрідну привабливість і живлюще джерело.
Кальвін вважав, що доля людини визначена Богом, і ніякі людські зусилля не здатні змінити Божу волю — ні вірою, ні «добрими ділами», визначеними духовенством.
Воля Бога визначає все, що відбувається на світі. І віра дається людині назавжди.
Істинно віруючий не може змінитися. Цей дар віри Кальвін розглядав слідом за апостолом Павлом як дар Божий. Ті, хто не здобув його, залишаються невіруючими, обділеними Божою милістю.
Людина, згідно з Кальвіном, не повинна метою життя ставити багатство. Але її обов’язок — реалізувати свої можливості й таланти на ділі, в роботі. Повсякденна праця є формою служіння Богові. І побічним свідченням обраності слугують успіхи у справі, якій ти присвятив життя. Неробство, бездіяльність, марнотратство, споживацтво — це, згідно з Кальвіном, гріх.
Кальвіністська церква справді суворо стежила за релігійною й моральною поведінкою людей. Цей духовний аскетизм і крайня нетерпимість породили багато недругів і політичних супротивників у Кальвіна та його послідовників. Але все одно кальвінізм проникав із країни в країну. У Франції його прибічники називали себе гугенотами, а в Англії — пуританами. Під прапором кальвінізму здійснювалися перші буржуазні революції — в Нідерландах та в Англії. І сьогодні в ряді країн чимало прихильників кальвінізму — реформаторів, пресвітеріан, християн, які не визнають римської католицької церкви.

* * *

Різноманітні протестантські громади, які не погоджуються з догматами, ритуалами католицької церкви, продовжували виникати й після Лютера та Кальвіна. Це баптисти й квакери, методисти та євангелісти, адвентисти й п’ятидесятники. Вони, ведуть місіонерську, просвітницьку діяльність у багатьох країнах світу.

Далі

До змісту Релігії. Дитяча енциклопедія