НЕМА В СВІТІ, ЯК РОДИНА ...

Наша газета чималу увагу приділяє українській родині. Варто згадати, наприклад, що один із її спецвипусків у 1994 році “Наш родовід” був присвячений саме їй.

Народне розгалуження родичівства надзвичайно широке й розмаїте, що з лінгвістичної точки зору досить докладно з’ясовано в монографії Андрія Бурячка “Назви спорідненості й свояцтва в українській мові” (К., 1961). Давно пора розкрити педагогічний аспект цього фамілістичного феномена, що належить до вагомої виховної цінності традиційної української родини. Він консолідує родину, забезпечує єдність, наступність і спадкоємність поколінь. Вартість родинної солідарності та взаємопідтримки важко переоцінити, бо є, як кажуть, коли і з ким горе притамувати (“Свій, як не заплаче, то бодай скривиться”), і радість умножити.

Родинне коло у своїй виховній суті цінне тим, що вселяє в людині відчуття соціальної захищеності й домашнього затишку, життєвого оптимізму й впевненості в майбутньому. Це яскраво засвідчують українські народні афоризми типу:”Нема в світі, як родина, то вам скаже і дитина”. Безрідному співчувають, бо він:”Немов верста на шляху:без роду, без племені, без захисту”.”Ой я в чужім краю, я роду не маю, я роду не маю, марне пропадаю”,– журно мовиться в українській народній пісні “Ой вербо, вербо, чося вхиляєш”. То й цілком доречно, що сучасна педагогічна думка в Україні, як і колись, під опіку своєї дальшої наукової розробки бере виховання широкого аспекту – родинне, а не штучно звужене – сімейне. І це правильний напрямок. Йому належать добрі перспективи.

За прогнозами вчених, ХХІ століття принесе новий злет державотворчості, демократизації й гуманізації суспільства, базованих на розумі й порядності, здоровій екзистенції родини й автентичній педагогіці, з їх найтиповішими прикметами – відродженням і розквітом націй, національних держав, науки й культури, освітніх і виховних систем, гарантом прав людини, надійною охороною дитинства, батьківства й материнства, плідним міжнародним співробітництвом, високою духовністю й мораллю, свободою особистості й небувалим розмахом розумних ініціатив та розвитку творчих сил людини. Усі вищеназвані та інші процеси й тенденції новітнього часу в певній мірі стосуються й традиційної родини – золотого осередку суспільства, міць якого й стабільна домашня опіка над дітьми зумовлюють силу народу, нації, держави. Традиційна українська родина та, що склалася впродовж віків у середовищі українців і сягнула у своєму історичному розвиткові новітніх і прийдешніх перспектив. Коріння її сягає у глиб сивої давнини.

В обширній (у 4-х книгах) гіпотетичній праці з праісторії України “Оріяна” Іван Кузич-Березовський (гуцул з Нижнього Березова Косівського району) наводить цікаві відомості про зародження духовних основ родинних взаємин на терені нашої вітчизни 30 тисяч літ до Христа. Зокрема йдеться про знані вже тоді іграшки для дітей, культ жінки-жрекині домашнього вогнища й покровительки роду, пієтет до Бога. Назва Богині Землі “Ама” дала в сприйнятті через дитячий лепет дороге для нас усіх слово “Мама”, а Бог врожаю “Нана” – наше “неньо”, “неня”,”ненька”,”няня”. Жреці вчили, що хто неодружений, той проклятий Богом і не ввійде до раю. Тому нежонатих не було. Коли подружжя було бездітне, то брало на виховання дітей чужих, осиротілих, бо хто не мав дітей, той позбавлявся Божого благословення.

У публікаціях з україністики подибуємо ряд цікавих фамілістичних відомостей. Однак вони носять здебільшого спорадичний характер. Тому найближчим часом треба створити фундаментальні праці про історію традиційної української родини й родинного виховання від зародження й до сьогодення, що стане одним із могутніх факторів представлення перед цілим світом і нашим народом педагогічної пансофії України. Традиційне українське родинне виховання – це історично сформована, відшліфована через безперервне застосування впродовж багатьох віків у середовищі українців педагогічна система поглядів, ідеалів та засобів батьківсько-материнського й родичівсько-свояцького впливів на дітей та молодь, спрямованих на формування життєдіяльних особистостей, забезпечення розвитку духовної єдності, наступності, спадкоємності поколінь і безсмертя нації. Особлива його виховна цінність полягає в тому, що воно базується на грунті рідної мови й звичаєвої родинно-побутової культури, своїм змістом і духом підпорядковується самобутній природі української дитини, потребам забезпечення її належного тілесного, духовно-морального й інтелектуального розвитку, повністю відповідає прагненням й корінним інтересам батьків та народу в цілому, а також ідеалам української педагогіки у формуванні довершеної особистості українця.

Родинне виховання – пестування, плекання, вирощення дітей у родині батьками, родичами, опікунами та особами, які замінюють батьків. Головна його властивість, специфічна суть і цінність полягає в тому, що воно не належить до якихось виокремлених педагогічних явищ, а відбувається у контексті життя самої родини, в першу чергу на основі прикладу батьків, внутріродинних стосунків, трудових і опікунських взаємообов’язків і традиційної родинно-побутової культури.

Родинне виховання цінне тим, що воно родинне. Воно має свою особливість і свою власну неординарну виховну силу. Справжне виховання дітей те, що відбувається в родинному колі. Підміна батьківсько– материнської педагогіки педагогікою школи протиприродна. Протиставлення – шкідливе. “Зв’язування” – марне. Родинно-шкільно-громадське виховання має бути гармонійним із неодмінним збереженням своїх власних оригінальних виявів. Спроба замінити родину інтернатами й дитбудинками тривожна. Ще майже донедавна, впродовж семи десятиліть це робили й, впевнившись у своєму безсиллі, заволали: “Даєш сімейний дитбудинок!” То це аж 70 років треба було витрачати, аби переконатися у тому, що в народній педагогіці відомо давно – кожна дитина має виховуватись у сім’ї. То й круглу сирітку неодмінно старалися прилаштувати в ній. Дитячі притулки утримували лише для крайніх випадків прилаштування знедолених. У гущі народу живе виплекана його виховною мудрістю опікунська педагогіка й педагогіка сирітства. В нашій науці це важливе питання, як і психологія сироти, чомусь і досі залишилось поза увагою.

І вже повною нісенітницею є безглузді вигадки всяких “зозуль”, повій, джигунів і “трунарів” сім’ї про неминучість відмирання сім’ї в ході “сексуальної революції”, про “вільне статеве партнерство”, “скасування родини” тощо.

Тому виховні цінності традиційної української родини виводимо в першу чергу з пріоритетних її вартостей, місця, функцій, покликання й призначення у житті кожної людини, рідного народу, нації й держави (“Без сім’ї – нема щастя на Землі”, “З родини йде життя людини”).

Багатовіковим людським досвідом доведено, що, по-перше, рівень родинного виховання зумовлюється станом самої родини. По-друге, родинне виховання має національний характер. По-третє,оптимальне його здійснення відбувається у родині традиційній за умов державної самостійності народу. То й ціннісними, а разом із цим і пріоритетними для нас були, є і залишаються у наступному ХХІ столітті традиційна українська родина з українським родинним національним вихованням дітей та молоді новітнього вираження, адекватного сучасним і майбутнім потребам нашого суспільства.

Ми і наші потомки маємо бути вдячні національно свідомим традиційним українським родинам, народній педагогіці й родинознавствові за те, що в добу лихоліть і трагізму української бездержавності, всупереч насаджуваним офіційним догмам, ростили дітей і молодь у національному дусі українства, плекали любов до рідної української мови й культури, повагу до людей інших національностей, вчили бути українцями не тільки по крові, а й за переконаннями, невпинно дбали про те, аби зберегти Україну й українство від тотальної денаціоналізації.

Тому при визначенні виховних цінностей традиційної української родини на сьогодні й для наступного третього тисячоліття до уваги беремо:
– українську традиційну родину й супроводжуванні нею народну фамілістику, національну батьківсько-материнську педагогіку в їх історичному розвиткові;
– родинні виховні звичаї, традиції українського народу, нації у їх перспективних виявах;
– новаційні тенденції традиційного українського родинного виховання;
– зіставлення теорії і практики українського родинного виховання з родинними виховними системами високорозвинених зарубіжних країн і наукову оцінку вкладу українського народу в скарбницю світової родинної педагогіки;
– визначення приматів прогресу українського родинного виховання у контексті становлення й розвитку Української Держави.

Історична доля України повелася так, що перелом ХХ–ХХІ століть збігся з переломним етапом життя української родини й родинного виховання. Нагальність такого перебудовного кроку цілком очевидна. Тоталітарний імперський режим через застосування безкінечних репресій, геноциду, етноциду й лінгвоциду вчинив злочинний замах на традиційну українську родину. З метою її розвалу, денаціоналізації, обезличення вперто нав’язувались амальгами “соціалістичного шлюбу” й “соціалістичної сім’ї”, що трактувалась не інакше, як осередок комуністичного виховання людей, особливо молодого покоління (підкреслення наше. –М.С.–УРЕ, т. 13.–С. 174). Її автори, як бачимо, посягнули на святиню людства – на родину, а тому й зазнали абсолютного банкрутства. Все це потребує грунтовного наукового висвітлення. Але не для того, щоб “посмакувати” (й так зрозуміло, що воно гірке), а з тією метою, аби все це трагічне чи щось подібне ніколи вже більше не повторювалось. Адже родинні нещастя й біди, які переживаємо сьогодні, в значній мірі є її лихим наслідком.

Настав той вирішальний час, коли потрібно якнайрішучіше повернутися до виховних цінностей традиційної української родини з її здоровою екзистенцією, високим педагогічним статусом, звичаєвими родинними чеснотами, нормами народної моралі й християнської етики, непорушним авторитетом батька-матері, людей старшого покоління, подружньою вірністю, любов’ю до дітей і відданістю громадянському обов’язку їх виховання, материнському покликанню жінки, піклуванням про збереження і зміцнення та розвитку доброзичливих стосунків, забезпечуючи на взірцевому прикладі батьків духовно-моральну підготовку молоді до подружнього життя. Йдеться у першу чергу про відновлення й утвердження того особливого цінного й вічного, на чому завжди грунтується батьківсько-материнська педагогіка.

Такі наші міркування про виховні цінності традиційної української родини. Докладне їх висвітлення подаємо у книгах “Українська народна педагогіка”, “Українське родинознавство”, “Українська родинна педагогіка”, “Теорія і практика українського національного виховання” та ін.

Зрозуміло, що повне розкриття порушеної проблеми у всій її глибині й розмаїтті прийде ще через ряд наступних педагогічних досліджень. Серед них, найближчим часом, за нашим переконанням, мають стати з’ясування виховних цінностей:

– українського народного пестувального й повивального мистецтв;
– багатющого практичного досвіду “нянь з народу”, що може в значній мірі знадобитися в педагогічній підготовці хатніх вихователів дітей (гувернанток);
– феномена дитячої мови (ця надзвичайно важлива духовна ділянка у нашій педагогіці зовсім зігнорована);
– набутків українського родинознавства (фамілістики) й дитинознавства, які ще не розкриті в повному обсязі (дається взнаки незавершеність роботи над етнографією українського дитинства), родинного меценатства й офіри;
– традиційної української родини у її загальнонаціональному й регіональному (місцевому) виявах: специфічність рис родин сільських, селищних, селянських, робітничих, підприємчих, бізнесових, сімей студентських, родин різних етнографічних груп українців (бойківської, гуцульської, подільської, волинської, лемківської, поліської, слобожанської, наддніпрянської тощо);
– шляхетності й аристократизму українського національного й народного духу, інтелектуальної елітності знаменитих українських родів (Старицьких, Кропивницьких, Тарнавських, Косачів, Заклинських, Франків, Галаганів, Лисенків, Терещенків, Грушевських, Шухевичів, Кобилянських, Чайківських, Витвицьких та багатьох інших).

Мудрість народного родинознавства й традиційної батьківсько-материнської педагогіки в новітньому піднесенні й розвитку – надійний гарант безпомильного визначення цінностей родинного виховання на ХХІ століття.

Мирослав СТЕЛЬМАХОВИЧ,
академік АПН України.

"НАРОДОЗНАВСТВО" – всеукраїнський фольклорно-етнографічний часопис.