Бу-ли со-бі ли-сич-ка та жу-ра-вель. О-то й зу-стрі-ли-ся я-кось у
лі-сі. Та та-кі ста-ли при-я-те-лі! Кли-че ли-сич-ка жу-рав-ля до се-бе в гос-ті:
— При-ходь, — ка-же, — жу-рав-ли-ку, при-ходь, ле-бе-ди-ку! Я для те-бе — як для се-бе...
От при-хо-дить жу-ра-вель на лас-ка-ві за-про-си-ни. А ли-сич-ка на-ва-ри-ла каш-ки з мо-ло-ком, роз-ма-за-ла по та-ріл-ці та й при-про-шу-є:
— При-го-щай-ся, жу-рав-ли-ку, при-го-щай-ся, ле-бе-ди-ку! Жу-ра-вель до каш-ки — сту-кав, сту-кав дзьо-бом по та-ріл-ці — ні-
чо-го не вхо-пив.
А ли-сич-ка як у-зя-ла-ся до стра-ви — лизь та лизь гар-нень-ко я-зи-ком, по-ки са-ма всю ка-шу чис-то ви-ли-за-ла.
Ви-ли-за-ла, та до жу-рав-ли-ка:
— Ви-бач, жу-рав-ли-ку, — що ма-ла, тим те-бе й при-го-ща-ла, а біль-ше не-ма-є ні-чо-го.
— То спа-си-бі ж, — мо-вить жу-ра-вель.
— При-ходь же, ли-сич-ко, те-пер ти до ме-не в гос-ті.
— А при-йду, жу-рав-ли-ку, при-йду, ле-бе-ди-ку! На то-му й ро-зі-йшли-ся.
От у-же ли-сич-ка йде до жу-рав-ля на гос-ти-ну. А жу-ра-вель на-ва-рив та-ко-ї смач-но-ї стра-ви: у-зяв і м'я-са, й кар-то-пель-ки, й бу-ряч-ків — у-сьо-го — у-сьо-го, по-кри-шив дріб-нень-ко, склав у глечик з дов-го-ю та вузь-ко-ю ший-ко-ю та й ка-же:
— При-го-щай-ся, лю-ба при-я-тель-ко, не со-ром-ся! От ли-сич-ка до гле-чи-ка — го-ло-ва не вла-зить!
Во-на сю-ди, во-на ту-ди, во-на й бо-ком, і лап-ко-ю, і нав-сто-яч-ки, і нав-си-дяч-ки, і за-зи-ра-ла, і ню-ха-ла... Ні-чо-го не вді-є!
А жу-ра-вель не гу-ля-є: все дзьо-бом у гле-чик. По-ма-лень-ку — по-ма-лень-ку — та й по-їв, що на-ва-рив.
А то-ді й ка-же:
— О-це ж, — мо-вить, — ви-ба-чай, ли-су-ню, що мав, то тим і при-го-щав. Та вже біль-ше ні-чо-го не ма-ю на гос-ти-ну.
Ох і роз-гні-ва-лась же ли-сич-ка! Так роз-сер-ди-лась, що й по-дя-ку-вать за-бу-ла, як го-дить-ся, чем-ним був-ши.
Так — то їй жу-рав-ле-ва гос-ти-на до сма-ку при-па-ла! Та від то-го ча-су й не при-я-те-лю-є з жу-рав-ля-ми.