Ма-мин си-нок Юр-цьо до двад-ця-ти ро-ків і стеб-лин-ки не пе-ре-рвав. Доб-ре їв, пив, гу-ляв, хо-див по се-лу, як па-ва, а бать-ко з ранку до но-чі ро-бив та в ста-рій о-де-жи-ні хо-див. Ю-ра-си-ка в се-лі про-зи-ва-ли пес-тун-чи-ком, цу-ци-ком і як ко-му при-йшло на я-зик. Та бать-ко-ве тер-пі-ння у-вір-ва-ло-ся, і він ска-зав:
— До-сить я ро-бив на те-бе, за-бй-рай-ся з ха-ти, дар-мо-ї-де! І-ди ро-би-ти, як дру-гі люд-ські ді-ти.
Ма-ти пла-ка-ла, а-ле ні-чо-го не по-ма-га-ло. По-кла-ла сво-є-му со-ко-ли-ку в тор-бу со-ло-ни-ни, брин-зи, ме-ду, бі-ло-го хлі-ба та й ска-за-ла:
— І-ди, си-ноч-ку, та ро-зум май, тяж-ко-го не під-ні-май, ни-зень-ко спи-ну не зги-най, хо-ло-до-чок не ми-най.
В до-ро-зі ма-мин си-нок од-но ду-мав: як би то доб-ре жи-ти і ні-чо-го не ро-би-ти?
І-шов він, і-шов лі-сом та й ви-йшов на зе-ле-ну по-ля-ну, ба-чить —на пні дід з бі-ло-ю, як мо-ло-ко, бо-ро-до-ю.
— Що ви ро-би-те, ді-ду? — за-пи-тав Юр-цьо гор-до-ви-то.
— Я, хлоп-че, ні-ко-ли не ро-бив, не бу-ду ро-би-ти, а все доб-ре жив і бу-ду жи-ти.
— А як би й ме-ні не ро-би-ти та доб-ре жи-ти?
— Я то-бі до-по-мо-жу. Дам то-бі од-ну вів-цю. Ко-ли то-бі бу-де треба гро-шей, ска-жеш: «О-веч-ко, по-тря-си-ся». Во-на по-тря-сеть-ся, а з-під хвос-та по-сип-лють-ся гро-ші.
По-дя-ку-вав пес-тун-чик і пі-шов. Зай-шов у се-ло, по-вер-нув у корч-му і по-про-сив їс-ти — пи-ти. А як тре-ба бу-ло пла-ти-ти, сказав: «О-веч-ко, по-тря-си-ся». О-веч-ка по-тряс-ла-ся, і по-си-па-ли-ся гро-ші. Корч-мар хит-ро по-сміх-нув-ся, а ко-ли гість за-снув як у-би-тий, під-мі-нив вів-цю.
Пес-тун-чик про-бу-див-ся і по-гнав о-веч-ку до-до-му.
— Ну, як, син-ку, скіль-ки за-ро-бив гро-шей? — за-пи-тав бать-ко.
— Ме-ні не тре-ба ро-би-ти, я й так доб-ре бу-ду жи-ти. Ко-ли за-хо-чу — з ті-є-ї о-веч-ки гро-ші бу-дуть па-да-ти, — від-по-вів син і сказав: «О-веч-ко, по-тря-си-ся!» А-ле о-веч-ка й хвос-том не мах-ну-ла. Бать-ко взяв си-на, від-лу-пив доб-ре та й по-слав зно-ву ро-бо-ту шу-ка-ти.
Пі-шов він до ді-да і роз-ка-зав, що тра-пи-ло-ся з йо-го о-веч-ко-ю. Те-пер дід дав йо-му ма-лень-ку шка-тул-ку, я-кій тре-ба ска-за-ти: «Шка-тул-ко, від-крий-ся!» — і з не-ї по-сип-лють-ся гро-ші.
По-вер-нув Ю-рик у корч-му, і тут зно-ву так вий-шло, як з о-веч-ко-ю. До-ма як не про-сив, щоб шка-тул-ка від-кри-ла-ся, а гро-шей не-ма. Ма-ти пла-ка-ла, а бать-ко взяв ко-чер-гу та ви-гнав із ха-ти пес-тун-чи-ка.
Прий-шов він зно-ву до ді-да й по-чав жа-лі-ти-ся, на-рі-ка-ти. Дід по-гла-див бо-ро-ду і ка-же:
— Да-ю то-бі о-цей ма-лень-кий ба-ра-бан. Ко-ли то-бі тре-ба бу-де гро-шей, ска-жеш: «До тан-цю», а як бу-де до-ста — ска-жеш: «Із танцю».
«Те-пер я вже не дам об-ду-ри-ти се-бе корч-ма-ре-ві, на-пе-ред гроші під-го-ту-ю», — по-ду-мав він.
Вий-шов із лі-су і ве-се-ло ска-зав: «До тан-цю». В ту хви-ли-ну з ба-ра-ба-на ви-йшло де-сять ле-гі-нів із ці-па-ми та по-ча-ли не-ро-бу мо-ло-ти-ти, ку-ди по-па-ло. Він ве-ре-щав, пла-кав, лед-ве по-тім ви-мо-вив: «Із тан-цю» — і ле-гі-ні про-па-ли, як під зем-лю.
Піс-ля цьо-го Ю-рик про-кли-нав ді-да всі-ма свя-ти-ми і не-чис-ти-ми.
— Не про-кли-най! І-ди і то-го шах-ра-я — корч-ма-ря по-хрес-ти, —по-чув він зна-йо-мий го-лос ді-да.
Не-ро-ба взяв ба-ра-бан і пі-шов у корч-му. На-їв-ся, на-пив-ся, крикнув: — «До тан-цю!» — і ле-гі-ні по-ча-ли хрес-ти-ти корч-ма-ря. Корчмар ре-ве, стог-не, а Ю-рик ка-же:
— Від-дай о-веч-ку і шка-тул-ку.
— Да-ю, да-ю, па-ноч-ку, лиш не бий-те.
— Доб-ре, — ве-се-ло ска-зав Ю-рик і до-дав: — «Із тан-цю!» — і ле-гі-ні зник-ли.
Від-дав корч-мар о-веч-ку і шка-тул-ку, і ма-мин си-нок, на-спі-ву-ю-чи, пі-шов до-до-му. Не встиг пе-ре-сту-пи-ти по-ріг, як по-хва-лив-ся:
— Аж те-пер я, ма-мо, бу-ду доб-ре жи-ти і ні-чо-го не ро-би-ти.
— Сла-ва бо-гу, Юр-цю, — ска-за-ла ма-ти, а бать-ко по-смі-яв-ся над си-ном.
— Не смій-ся, бо би-тий бу-деш, — при-гро-зив син, а по-тім ска-зав:
— О-веч-ко, по-тря-си-ся!
А о-веч-ка й ву-ха-ми не стри-же. Він роз-сер-див-ся і за-кри-чав:
— Шка-тул-ко, від-крий-ся! Шка-тул-ка сто-їть, як ка-мінь при до-ро-зі.
Бать-ко і сес-три по-ча-ли ре-го-та-ти, а ма-ти сльо-за-ми вми-ва-лась.
— Не ре-го-чіть, за-раз бу-де-те пла-ка-ти, — ска-зав син і про-мо-вив:
— Із бать-ком, із сес-тра-ми до тан-цю.
У-ві-йшло де-сять ле-гі-нів та да-вай пе-рі-щи-ти. А-ле не бать-ка, не сес-тер, а си-на і ма-тір.
Хто зна-є, як дов-го три-вав би цей та-нець, як-би в две-рях не з'я-вив-ся ді-дусь. Він мах-нув ру-Ко-ю, і ле-гі-ні по-сі-да-ли, кот-рий куди. Дід ска-зав:
— Не-ро-зум-на ма-ти, я-ка змал-ку не при-вча-є ді-тей пра-цю-ва-ти. Не-щас-ний той си-нок, що че-ка-є гро-шей від о-ве-чок і шка-ту-лок. Лиш той гро-ші бу-де ма-ти, я-кий лю-бить пра-цю-ва-ти. Як ти кажеш, ма-ти?
— Ой, ой, ой, і я так ка-жу, ді-ду-сю.
— А ти як ка-жеш, Ю-ро?
— Ох-ох-ох, і я так ка-жу, ді-ду-сю.
Дід по-тряс бо-ро-до-ю і зник, а за ним і ле-гі-ні, і о-веч-ка, і шка-тул-ка. За-ли-шив-ся тіль-ки ба-ра-бан.
Ю-ра тиж-день про-ле-жав, а на дру-гий — у-зяв-ся за ро-бо-ту. До-по-ма-гав бать-ко-ві в гос-по-дар-стві, хо-див ро-би-ти в ліс, пус-кав по річ-ці пло-ти з де-рев.
Ча-ро-дій-ний ба-ра-бан і до-ни-ні бе-ре-же чес-ний, пра-цьо-ви-тий Юр-ко. Я не-дав-но чув, як він за-кри-чав «До тан-цю», — і ба-чив, як де-сять ле-гі-нів ці-па-ми вчи-ли лю-би-ти пра-цю од-но-го мо-ло-до-го дар-мо-ї-да.