Адель СКОВРОНЕК
"Їжачок пішов у ліс…"

Їжак начіпляв на сизі голки молодого сінця на кубельце і перших яблук — гостинець діткам. Місячний промінь упав на живий колючий клубочок, що ледь висотується із високої трави на стежину. «Хор! Хо-о-р» — уже чує він голоси їжачат і їжачихи й пильнує: ніч не стоїть! Оббігав увесь Зелений Дім — поля, городи, увінчаний густими запашними травами берег тихого сріблястого потічка. Їжачок поспішає. Та не встиг і трішечки одбігти, як раптом… якась химера тягне за лапки! Він туди, він сюди-и! Скрізь чіпке щось, колю-ю-че торкається його, їжакового носика! Очі у страху вели-и-кі! Спробуй-но, виплутайся. Смик-смик — не вирветься: «Ти ба, чиїсь довжелезні прохолодні вуси — і всі рухаються! Куди Їжак — туди й вони! «Оце халепа! Як я міг так необачно у неї вскочити?!»

Ніби чути якийсь дивний звук: хрускотить то збоку, то знизу. Те виразне «хрусь-хрусь» безкінечно повторюється: Їжак тікає, а воно щомиті біжить за ним… Бідолаха не знає, що його «хапають» за ноги цупкі тенета, їх порозчеплювали заповзятливі гарбузи, що бродять городинкою. Нарешті хрускіт стих: химерна вусата потвора відчепилася! «О-о-х! Ху-у-ухх!», — відсапується Їжак аж на суничній грядці: подихав принадливими, духмяними, замішаними на різнотрав’ї запахами… Поласував вологими слимачками: де-де, а влітку на суницях їх удосталь! «Хор-хор… Дітки, біжу-у!»

Аж оце зненацька як ударить його! Рвучко сіпнуло. Засмикало… Їжак рвонувся зо всієї сили — як ним ураз знавісніло шарпонуло! Люто обхопило зі всіх боків і тримає, мов хоче проковтнути… Од несподіванки тіло Їжачка здригнулося. Спіткнулось об тверду грудку: бо невидима грізна потвора то смика його, різко поколюючи, то тягне сіпом, дужо стискаючи. Їжак зіщулився, мовчить: злякався. Не ворухнеться. Лишень серце — бух! бух! бух! Звір, котрий так нахабно накинувся на нього, і собі затих. Неначе зачаївся та й нишком ковтає ніч…

У вранішніх сріблястих росах Їжак опритомнів. Ледь поворушився. Зволожив росинкою сухого ротика. Смикнувся в один бік — ані руш! Сіпнувся у другий — і ним так затрусило! Боляче стисло, уп’ялося, наче у кліщі взяло. Приском обсипало. Спробував виструнчити голочки, а вони лиш безладно й сплутано хитнулися, як неживі. Їжак часто і важко дихає: з його маленьких ніздрів ніби гаряче полум’я вилітає. Набрякла шкіра пашить пекучим щемом. Та він пручається: розпухлим носиком, знесиленими ніжками кволо відпихається від землі. Але… де-е там?! Найменший порух — і люта потвора, звіку-правіку невідома Їжаковому роду, вогнем випікає кожнісіньку клітинку! Заковує всеньке тіло у якісь пекучі лещата. Шкіра червоніється, тліє, мов жарина. Аж сизі голки ятряться! Дужче заплющує очі, і сотні свічок спалахують у них одразу! Їжак завмер, смутний, самотній. Не жде рятунку: одчай гнітить, судомить. Як-от десь поруч почувся шерхіт: неначе хтось скрадається? Шерех то стихає, то невиразно шарудить щось, немов чиїсь кроки. «От-от порятують?» — тремтливо-благально чекає Їжак. Минає мить і друга. Коли це навіжено, силоміць, як кліщами, схопило Їжака, відірвало од трави і… та-а-к люто й жорстоко пожбурило, аж земля під ним зойкнула! Різкий, гострий біль шалено пронизав Їжакові тіло. Змучене й знесилене, воно сіпнулось і знемоглося.

Сонце уже височенько підбилося. Округлилось. Позолотилося. Аж у боки взялося! Зиркнуло у молоду зелень трави. І раптом — гульк! — та й упало блискітками на Їжака… Спіймало і Славків погляд: «Їжа-чо-о-к…» Він підтримує брунатно-сизого Клубочка, а мама ллє тоненькою цівочкою молоко, яке несли з села. Маленький Їжачків ротик ледь розтулився. «Живи-и-й», — радіє Славко. Розглядає мордочку, вушка, голочки… А де ж лапки! Й-ой… Невже на Їжакові капка-а-н?! — зойк рветься із грудей пташкою і, як лезом, черкає по серцю: — «Невже-е?!.. Яка ж бо підлість! Боженьку! Наче ті п’явки, впилися, в’їлися у його тіло тугі, мов дріт, капронові нитки! Зцурковане, воно набрякло й оніміло…» Очі заплющені, лиш на повіках сіріють висохлі блискітки. Мовчить Їжак.

Голоднючий комариний рій із верболозу так люто — що аж-аж-аж!, — випікає Славкові ноги, руки, шию. Але вартує кожна мить! Болить, ой! як боли-и-ть йому Їжакова біда! «Аби ти ви-и-жив!..» — шепоче звіряткові. Розрізає капкана — і мерщій до будиночка, у сосновий бір! Побіч, там, за Лісом, жебонить свою вічну казку Десна. Зманює Славка. Але… ворухнувся Їжак. Тихо посувається долівкою. Торкнувшись його носика, Славко скрикнув: «У Їжака жа-а-р!». І вже летить з ним у «Лісовий лазарет», що визирає з-поміж величного бурштину струнких сосон, де верхів’я їхньої смарагдової глиці зливається із синню небес. Лікар уже оглядає «пацієнта», а Славко готує із цілющих трав «купіль», опускає звірятко у миску. Їжак зрадів! Розгорнувся і жваво веслує ніжками! Укутав Їжака вовняною ковдрою, з кумедними слониками. І як тільки обсох — змастив ліками ранки: на спинці, животику, за вушками…

Блакитний серпанок опускається на Ліс, хатинку. Гуркотить далека гроза. Сон спеленав і Славка. Ось він блука у тінистому бору! Чує, як про щось шепоче Праліс: дихає листячко Клена, Береста, В’яза, Дуба… «От якби мову Природи знати», — замріявся вві сні Славко і не знайде стежини до хати… Поміж верхівками дерев гостроносим човником похитується місяць: Космічний Пастух кличе до отар зірок Славка. Даленіє Чумацький Шлях. Зірки палахкотять, розгоряються, Славко ніби пливе з-посеред них. Аж отутеньки — і Їжак, і Їжачиха, й малі Їжаченята чимчикують до нього! «Славно ж як, що ми тебе врятували!» — каже Їжакові і вже бреде з ними Пралісом, понад Десною…

Ранісінько до Їжака кинулась Славкова мама: «Горенько ж мені яке!.. Хо-ло-о-дний. Десь-то глибоко роз’їла зранене тільце зелена мушва…» — кольнула у серце думка. Довго сиділа з ним у бору. Її тяжку задуму сполохала червонюща, як перестиглий помідор, молодиця: виганяла худобину на пашу з росою: «Ще й не сіріє, а ви не інак, чи не з третіми півнями тут?» — «Та ось учора… скаліченого, у траві знайшли, то…» — і недоказала. «То ми, з сусідами, на цих Їжаків спеціальні капкани порозставляли! Дак цілі ж грядки полуниць виїдають! Ага-а-ааа… І цей —попа-а-вся! З тої люті, що є сили, як пошпурю ним у траву! На сонце… достобіса!» — «Тож не їжаки-и.., а слимаки-и об’їдають суниці…» — ніби озвався до неї Їжак живим голосом Природи.

Не чу-у-є!..

«Потво-о-ра ти, Зло-о-дійка, Біси-и-ця у людській подобі!» — прошепотів Вітрець у соснах. Зітхнув Праліс. І Славкова мама. Її внутрішній зір змалював ту червонясту, злютовану твар, жалюгідну поставу і руку, що несамовито, ніби каменюкою, жбурляє безпомічним Їжачком... І в серці так горенить: ятрять душу і шовкова травиця, яку ніс Їжак для кубельця діткам, і те яблучко, що золотою жариною скотилось з його сизих голочок, разом із ранковою на нім росинкою, яка бриніла Їжаковою сльозою — волала: «Жи-и-ти!»

Поховала під сосною. А Славку сказала: «Їжачок пішов у ліс…»