Адель СКОВРОНЕК
Пригоди принца Деді

Далеко-далеко, за лісами і горами, за морями-океанами прокидається Ранок. Миттю розплющує очі, зітхає: «Земля така-а вели-и-ка! Як у кожен її куточок скоресенько світло донести?» — «А сідай лишень у мої човни-и, — стріча Світанок морська хвиля. — Стрімко понесу тебе аж до найдальших берегів…» Подякував їй Ранок і вже рясно розсипає сонячні лелітки-блискітки: «Хлюп-хлюп, хлюп та й хлюп, — пливуть вони і пливуть, — шу-шу-шшу-ух! Шу-шушу-у…» — шепочуться. Виколисують ранкові мрії у човнах без весел. І йде по Землі Ранок: лісами і долами; через гори переступає; у байраки з сіреньким туманом спускається… Аж утрапив на лісову галявку. Зупинився, здивований: «Живий килим Конвалій! Наче якийсь чарівник розсипав їх теплої ночі? Мов оті перлини у смарагдовій траві… Хоча б не наступити!»
У білих дзвіночках Конвалії та оселився павучок Деді. Й не гадав, які дивовижні пригоди чекають на нього…

Дихнув Вітрець, схитнув Конвалію, струсив Росинку. А вона — «Дзі-інь-дзе-ень: день який — славний і теплий…» — чує павучок Деді і теж просинається. Радіє теплу, вітається зі Світанком. Миттєво спинається на задні лапки. Чіпляє до широкого листка Конвалії сріблясту нитку і, ніби на канатику, опускається долу. Бігає собі з-поміж травинок: випинає то одну ніжку, то другу. То всі вісім ніжок стуляє укупочку — на своєму білесенькому черевці — тішиться: «Я такий чарівний, як сама Царівна Лісу — Конвалія!..» І чепурить себе і кожну ніжку. І — пестить. А натрапляє на росинки — вмивається! Отаки-и-й павучок Де-е-ді! Прибраний у білюсінький фрак, ніби він увесь — із ніжного оксамиту Конвалії, на голівці має капелюшик, теж білюсінький! «Дякую, Природо-ненько, гарно маскуєш мене від усіляких ворогів. І самому тре бути обачним: у житті всяке трапляється», — не гаючись, Павучок тягне свою довгу-предовгу сріблясту нитку то знизу, то згори, то — по колу. І так мистецьки перебирає усіма ніжками, немов у кожній — живий комп’ютер з чіткою програмою. «Хтозна, скільки мільйонів літ створювали її мої прапрабабусеньки!.. Тепер я — талановитий майстер і професіонал на всі ла-апки!» — снує та й снує Деді, аж тільце його хитається, мов дзвіночок Конвалії. І виткав дивовижне кружальце — сріблисто-сірий гамачок. Почепив побіля своєї хатиночки, що ховається у білих квітах. Ще й сигнальну ниточку протягнув. Погойдується у гамачку, у блакитне небо позирає та наслухає; відпочиває. Як раптом…

Щось тоненько забриніло. Конвалію несподівано схитнуло, що Павучок ледь не випав у траву! «Наче ураган якийсь?..» — і Деді по сигнальній ниточці блискавкою мчить у хатинку! Та непроханий гість схопив білюсінькі Квіти й оселю Павучка і… зник. «Куди ж мене несуть? Споконвіку тут днювали мої бабусеньки й дідуні», — обхопив Деді голівоньку, склав іще шість ніжок на білому, як квіти Конвалії, черевці — зажурився. І тільки-но заснув у колисочці — дзвіночку Квітки, коли це якась сила вийняла його з неї й кудись, саменького, укинула… «Що-о це?! Наче в’язниця?.. Стіни холодні, округлі й слизькі, але… прозорі! Крізь них Деді угледів свої любі Конвалії — у карафці з водою. «Там — і хатинонька моя!» — зрадів Павучок і мерщій до неї!.. Заворушився, забігав, а химерне щільне плетиво вгорі не пускає — хоча б тонюньку ніжку просунути…

«Лишенько мені!.. Воно ж міцніше й товстіше за моє тендітне павутиннячко! Який же Павучище його сплів?! — і маленький Деді відчув усю гіркоту неволі. — Засохну з горя! У рідній хатинці вмивався росою з умивальничка на листочку; снідав запашним нектаром Квітів. А тут…» І він згадав Королеву-мамусю Арні: «Ти ж — Лицар своєї долі!.. Здобудь і волю! Але за неї треба боротись…» І Принц Деді, що, як дві краплі води, скидається на білу квітку Конвалії, починає діяти…

А тим часом рано-вранці Степанчик і Кася несуть склянку з Павучком до лісу, щоб випустити дрібнюсінького мандрівника на волю. Біжать вони і сперечаються: «Я перша помітила цю живу Конвалію! Її но-о-ги, о-о-чі…» — «Ет, ні-і! Це я вперше набачив його біленьку голівоньку та черевце, білюсіньке, як той дзвіночок Конвалії…» У лісі швиденько розв’язують марлю, а Павучка… нема-а! Ні серед зеленого листя, ні на споді склянки! Перевертають її — по-ро-о-жньо-о! «Як же він утік?!» — гадають. «Де ж ти, Павучуню, тепер? Хоча б не загинув», — жалкує за ним Кася.

«Яка-а дрібонька, а таки виборов собі волю! — каже Степанчик. — Десь-то воював наш звитяжний Лицар-павучок усеньку ніч!?»

А Деді, тільки-но випорпався із в’язниці, іще вночі перебіг до карафки із запашними, духмяними Конваліями; обняв білюсінький дзвіночок Квітки стомленими лапками. І — ди-и-хає і вдихає павучок Деді її чарівливі запахи! Тішиться і радіє: рідна оселя — наймиліша за увесь білий світ його хатинка! — жи-и-и-ва-а!.. Там і знайшли загадкового Павучка, у квітах Конвалії — у себе вдома! — украй здивовані Степанчик і Кася.

Знову біжать вони знайомою лісовою стежкою і весело щебечуть: «Любий Павучуню! Несемо тебе вже у твоїй хатинці — на рідну галявку Конвалій!.. Клянемося — ніколи не рвати квітів Царівни лісу — Конвалії! Бо тільки в її Цaрині живеш Ти, такий хоробрий звитяжець — незвичайний, білий павучок».