Дмитро ЩЕРБИНА

ТАЄМНИЦІ

Хто з вас має таємниці?
Звірте, друзі, поділіться!
Я вже їх прибережу
І нікому не скажу!..
Тільки татові й матусі,
Та сестрі своїй Натусі,
Та бабусі з дідусем,
Та Галинці з Івасем…
Хто з вас має таємниці?
Ну-бо, друзі, поділіться!

ЛІСОВИЧОК-ДИВАЧОК

Жив собі лісовичок —
Незвичайний дивачок!
Солодив він каву сіллю,
А салат солив ваніллю.
Їздив ставом на коні,
Лісом плавав на човні.
Зранку бігав до криниці
Не по воду — по брусниці,
Спав опісля цілий день,
А вночі співав пісень.
Повня сяяла в віконце,
А йому здавалось: сонце.
Отакий був дивачок
Той чудний лісовичок!

БІГ КОТОК ЧЕРЕЗ МІСТОК

Біг коток через місток,
Задивився на пташок,
Що виспівували в небі
Голосистих пісеньок.

Раптом посеред містка
Дошка трапилась хистка,
І коток на ній не втримавсь:
Дав у річку сторчака.

— От тобі, роззяво, й спів! —
Він роздумував, як плив. —
Краще б рибки щебетали —
Я б під ноги хоч глядів.

ВІТЕР І ГРИБ

На гриба Вітрисько дмуха,
Хоче здути капелюха.
— Де тобі! — гука Маслюк. —
Може, я й не маю рук,
Та ні бурям, ні вітрам
Капелюха не віддам.

ЇЖАТЕЦЬ І ЇЖАК

Чапав лісом навпростець
Шпилькуватий їжатець.
І йдучи повз сокорину,
Дивовижну стрів тварину —
Як і він, у колючках,
Тільки схожу на реп’ях.
Зиркнув скоса, гордовито
І почав із звіра кпити:
«Не шпильки, а чистий сміх!
Хто це так тебе підстриг?
Був не раз я у бувальцях,
Не полічиш і на пальцях
Тих країв, де я гостив,
Та не бачив їжатців,
Що б далися навіть в свято
Всі шпильки собі обтяти».
І сказав на той докір
Їжатцеві дивний звір:
«Годі глузів! Схаменися!
І даремно не хвалися!
Може, ти і битий жак,
Та не втнув, що я їжак!»

* * *
Певен я: без нього, діти,
Годі навіть уявити
Поло, теніс і футбол,
Волейбол і баскетбол…
Він у тенісі маленький,
В баскетболі — величенький.
А який літун, стрибач!
Здогадалися?.. Це ж…
м’яч.

* * *
Хто ж то тьохкає й туркоче,
І щебече, і деркоче,
Квилить, фітькає й лящить,
І ґелґоче, й верещить,
І хававкає, й курличе,
Підпадьомкає й кигиче,
І скрекоче, і ячить,
Теркотить і цвірінчить,
І пугикає, і кряче,
І кує, і кудкудаче?..
Всі дорослі й дітлахи
Знають добре: то…
птахи.

ПЕРЕКЛАДИ З БІЛОРУСЬКОЇ

Ригор БОРОДУЛІН
ЕЛЕКТРОКОБРА

Ну й дивниця!
Хто в світлиці
Витер справно всі полиці?
Хто
З підлоги й килимів
Порох
Вигнати зумів?
Це чистьоха
Наша добра —
Беручка електрокобра.
У розетку ткни хвоста —
І засяє чистота.
Прокидається раненько,
Тільки займеться
На світ,
І шарує чепурненько,
Бруд усмоктує в живіт.
Як замажуся —
Й мене,
Обіцяла,
Проковтне!

ЖАРТ

Просто жах —
Горить криниця,
Величезне вогнище
Аж до неба пломениться,
Гуготить і стогне ще.
Пробі! Ґвалт!
Біда
Страшна.
Вигорить вода
До дна.
Як позбутися
Біди?
Лити в воду
Ще води?

НАТА МАМУ ЛЮБИТЬ НАДТО

Мама миє раму,
Всім накупить краму.
І маленька Ната
Має справ багато:
То шукає
маму,
То гукає
маму:
— Мамо,
де піжама?
— Мамо,
де панама?
— Мамо,
де програма?..
— Мамо…
— Мамо…
— Мамо…
Вранці встане Ната —
Шуму повна хата,
Повна шуму, гаму,
Бо маленька Ната
Надто
Любить маму!

РУДЕ ПОЛУМ’Я

Полум’я непокірливе,
Спритне
Пухке,
Довірливе
Шурхає,
Пирхає,
Ляскає.
Зловиш — обпалишся
Ласкою.
Онде яріє за гілкою.
Кличуть це полум’я
Біл-
    ко-
	 ю!
                  

ЛІКАРКА

— З мене б лікарка нівроку
Вийшла, — думаю собі. —
Гребінцю
Я без мороки
Зуби вирвала слабі.

ПЕРЕКЛАДИ З РОСІЙСЬКОЇ

Сергій МИХАЛКОВ
ХОМА

Стояла в провулку
Будинків юрма.
В одному з них мешкав
Упертий Хома.

Хоч рідні, хоч друзі,
Хоч хто щось казав —
Ніколи
Він віри
Нічому не йняв.

Надворі сльота,
Скрізь калюжі самі.
«Ти взув би калоші», —
Всі радять Хомі.

«Неправда…» —
Одне упертюх той
Твердить
І впрост по воді
Без калош дріботить.

Мороз.
Дітвора надіва ковзани.
Закутались люди, бо мерзнуть вони.
Хому запевняють:
«Настала зима».
В трусах
Показався надворі Хома.

Іде зоопарком він з групою.
«Он,
Дивися, — йому повідають, —
То слон».
«Неправда, не вірю —
Хома відтина. —
Нітрохи не схожий той слон
На слона.

Наснився був сон
Хлопчакові такий:
Він в Африці враз опинився жаркій.
Там сонце яскраве
Безжально пече
І річка, що звуть її Конго,
Тече.

На берег школярство
Іде голосне.
Хому напучають
Усі як одне:

«Купатися зась:
Алігаторів тьма».
«Неправда то», —
Друзям перечить Хома.

Сорочка й труси
Вже лежать на піску.
Пірнає завзятець
У річку жаску.

Аж ось —
Алігатор до нього
Спішить.
«Рятуйся, сердешний,
Бо згинеш за мить!»

«Не треба науки, —
Хома їм одрік, —
Мені ж бо минув
Одинадцятий рік!»

Тим часом хижак
До хлопчини підплив
І пащу зубату свою
Розтулив;
Стирчить уже з неї
Сама голова.
До берега
Вітер доносить слова:
«Непра…
Я не ві…»
Алігатор наївсь,
Зітхнув
Та й у воду собі зануривсь.

Сорочка й труси
Ще лежать на піску.
Ніхто не пірнає
У річку жаску.

Прокинувшись вранці,
Знітився Хома,
Сорочку й труси
Зі стільця він прийма.

Хома спаленів,
Хома стуманів:
«Неправда,
Це все не наснилось мені!»

Як стрінете, діти,
Такого Хому,
То віршики ці
Прочитайте йому.

ЯК ДІД КОРОВУ ПРОДАВАВ
Російська народна казка

Якось дід корову привів на базар,
Та все не траплявся купець на товар.
Хоч хто про коровицю діда питав —
Усяк базарянин ганьбу їй давав.

— Продайте нам, діду, корову свою!
— Охоче! Я зранку тут з нею стою!

— Тож дорого правите ви найпевніш!
— Та де там! Бодай би вернути свій гріш!

— Чого корівчина така захуда?
— Хиріє, анахтема. Чиста біда!

— А скільки ж корова дає молока?
— На жаль, молока я не пив і ковтка…

Весь день на базарі стояв коровар,
Та все не траплявся купець на товар.
Аж зглянувся раптом якийсь парубчак:
— Не плужить у торзі вам, діду, ніяк!
Нехай уже я за корову візьмусь,
Ачей і продам худібчину комусь.

Коли це багач підійшов з капшуком,
От-от і він торгу доб’є з юнаком:

— Продай-но корову!
— То гроші плати!
Худобини кращої годі знайти!

— Та ну? Щось корова занадто марна?!
— Не сита, хоч дуже молочна вона.

— А скільки ж корова дає молока?
— Не здоїш до вечора — стерпне рука.

Поглянув тут дід на корову свою:
— Навіщо ж я, Манько, тебе продаю?
Корови своєї повік не продам —
Таку худібчину держатиму сам.

Олексій ДМИТРІЄВ
ЖУРЛИВА КОНЯЧКА

Якось на майдані, де юрмились люди,
Де гамір і сміх розливалися всюди,
Конячку я вгледів самотню: вона
З букетом фіалок стояла сумна.

Вклонившись, шепнув я їй: «Вибачте, пані,
Чом тужно вам так на веселім майдані?
Таж свято тепер, а в святковій красі
Забути годиться про жалощі всі!»

Конячка, журливо зітхнувши, сказала:
«Сьогодні майданом я вперше гуляла.
А в будні я дрова вожу поза ним,
До ночі петляючи шляхом кружним.

Набридло щодня мені з примусу жити —
Купила пальто я розкішне і квіти,
Візок у провулку покинула й от
Спочити прийшла на майдан від турбот.

О, як же салют я побачити хочу!
Але вже помалу береться до ночі…
На жаль, не злітають у небо вогні,
Додому пора повертатись мені.

І знову я буду весь час працювати,
І вдруге прийду на майдан аж у свято,
А що, як салюту й тоді не діжду?..
Тепер зрозуміли мою ви біду?»

У відповідь я тільки змовчав безсило.
Що врадиш, як лихо сердегу посіло?..
Хотів був піти вже собі я. Аж тут
Спахнув над майданом яскравий салют.

Неначе за злигодні всі в нагороду —
Такого салюту не бачив я зроду.
Щаслива конячка і вся дітвора
Захоплено разом кричали: «Ура!».

Хтось, може, почувши, лукаво всміхнеться.
Ця казка для тих, кому кепсько ведеться,
Для того, хто тягне візок свій щомить, —
Нехай хоч у казці йому пощастить!