Леся Храплива-Щур
ІВАН ФРАНКО Й ДІТИ

Щоб могти виховувати правильно дитину, треба в першу чергу пізнати її. Звичайно найпростіша дорога до цього пізнання – це пильне, щоденне спостерігання дітей, за яких відповідає чи то вчитель, чи батьки, ну й роблення продуманих, належних висновків із цих спостережень. Але виховник, який поважно бажає впливати на формування особовости дітей, безумовно шукатиме теж інші належні джерела пізнання: у теоретиків дитячої психології та засобів виховання, а в неменшій теж мірі і в творах красного письменства. Бо письменник глядить на весь світ, людей, в тому й на процес формування людини – з особливою увагою та зацікавленням і силою свого таланту, вміє бачити і в дітвори особливо ясно те, що не звернуло б на себе уваги пересічної людини.

Це число „Рідношкільника” присвячене пам'яті стоп'ятдесятиліття народження нашого великого „другого після Шевченка” народнього пророка, Івана Франка. Ото ж годиться в ньому кинути погляд на предмет особливого вчительського зацікавлення: на те, як саме в і н, Іван Франко, бачив дітей та їхні проблеми, пов'язані із їх окремою психікою, з їх труднощами всебічного розвитку.

Із описів очевидців відомо, як запопадливо займався Іван Франко своїми власними четверма дітьми, зокрема ж коли його дружина, важко хвора, не могла опікуватися ними якслід. Він умів їх навіть купати, чесати, одягати, так вміло, як і казати їм казки, читати книжечки, взагалі чувати над їхнім умовим та духовним розвитом .

До речі, немалу частину літературної спадщини Франка займають саме твори призначені дітям, як цикл байок „Коли ще звірі говорили”, у тому й безсмертний "Лис Микита". До речі, цей твір цікавий і по-свойому зрозумілий дітям, хоч для дорослих – це недвозначна їдка сатира на галицьке „доросле” громадянство. Відомі добре теж Франкові переспіви орієнтальних казок, як „Коваль Бассім”, „Алі Баба і сорок розбійників”, „Абу-Казимові капці”, безсмеpтний „Дон Кіхот” еспанського Сервантса та інші.

Окреме й поважне місце у твочості Великого Каменяра для і про дітей, займає збірка автобіографічних оповідань „Малий Мирон”. У цих оповіданнях дитина-читач може відкрити теж неодне власне переживання, а і вдумчивий дорослий, головно виховник, може знайти там цілу енциклопедію несподіваних відкрить-знахідок із переживань дитини. Ось „малий Мирон” вміє „логічно” думати, і зовсім правильними „експериментальними" методами відкриває, що людина чує вухами голоси домашньої птиці, „а пальцями... шум”. Це тоді, коли закрити вуха пальцями!... Логіка тут прозора, недостає тільки досвіду, на який можна б оперти запримічене...

Небуденно-несподівані і завваги „малого Мирона” на зразок: „А чому Мати Божа дивиться на нас з ікони, а капусти з нами не їсть? ” Але є й куди більше: ось оповідання „Мій перший гріх” – безцінна психологічна студія пробудження сумління в дитини, а з тим і першого

усвідомлення різниці між добром і злом. Мирон вперше бездушно вбиває невинну пташку, а щойно опісля з усією силою дитячої вразливости, відчуває, яким-то страшним був його злочин.
Великий гуманіст, Іван Франко, створив і зворушливий образ дитини, жидика – сироти, який за свою цікавість до книжки попав у „дорослу” тюрму. Там він і загинув від пострілу тюремного сторожа, бо зачитаний у книжку, забув про заборону в'язням – не наближатися до вікна. А вікно ж було одиноким досить ясним місцем у келії, де можна було читати.(„До світла”) .

Зрештою Іван Франко, уже навіть молодим своїм умом малого Мирона, вмів влучно підстерігати неправильні методи тодішньої звичної педагогіки (славне „а-баба-галамага” у „Грицевій шкільній науці”), чи нічим неоправдану жорстокість учителів („Отець гуморист”). Вмів зате й належно оцінити вмілі старання сумлінного педагога для справжнього найкращого умового розвитку учня,(„Борис Граб”) .

Глибоко-повчальний та притягаючий є теж приклад старенького пан-отця у поемі „Панські жарти”. Той бо збирав убогу сільську дітвору, засуджену заздалегідь на все життя на темряву невіжества. І навчав їх, що сам умів, вишукуючи до цього свої власні досить вигадливі засоби. Споглядаючи на цю картину, Франко питає: „Який же дар дістали ці, що так дітей учити вміють!? ” І відповідає словами, які повинні б стати заповітом кожному вчителеві: „Мені здається, в дарі цім л ю б в и найбільш дісталось їм! ”

Та попри помічення буденного життя й розвитку дитини Іван Франко зумів відчути силою свого великого духа і надзвичайне, містичне в житті дитини: підставові, ще навіть несвідомі переживання та досвіди, які залишаються могутніми дороговказами на весь її вік. Таким був „вогонь у батьківській кузні”, який, за його ж власними словами, розпалив у душі дитини непоборний порив творчого змагання до духовних вершин. Це ж змагання стало кличем усього його трудолюбного життя.

Таким містичним, хоч ще зовсім інтуїтивним переживанням була героїчна, переможна боротьба Мирона – дитини із буреносною хмарою, яка загрожувала долі всього села. („На оборозі”).

Особливо підкреслює Поет цю незвичайну силу інтуїції дитини у своїй, незрівняній поемі „Мойсей". При сьогоднішніх здобутках психології, ми сказали б, що він розкриває там силу віками плеканих традицій і надприродне, глибоко вкорінене відчуття окремого посланництва роду („спільна підсвідомість” Юнґа). Там, наперекір поколінню батьків, зневірених і втомлених блуканнями по пустині, „дрібна дітвора” заводить „дивні іграшки”: гри у будівництво, у творення нового життя у небаченій ще, Богом обіцяній країні. Бачачи таку поведінку дітей, „напівсонні батьки” доходять до висновку: „ Адже в нас не чували того, не відали в пустині,/Чи ж пророчі слова перейшли в кров і душу дитині”?

І цих саме дітей Мойсей бачить останніми, відходячи у неповороття, коли „дорослі" прогнали його із свойого табору. І саме дітям він залишає свій останній заповіт – пригадку про свою зустріч в огненному кущі із самим Богом-Єговою, коли Той післав його „на великеє діло” – визволення народу з єгипетської неволі: „Не гасіте ж святого вогню,/Щоб, як поклик настане./ Ви могли щиросердно сказать:/ „Я готовий, о Пане!”

З-поміж інших численних цікавих для педагога і по-людському вражаючих дитячих постатей у творчості Івана Франка не можна поминути і пари сільських діточок, у вірші „Ідилля”. Там вони, вірячи наївно, але ж непохитно у старинні народні легенди, ідуть шукати домівки Сонця, де сонцева дочка дасть їм чародійне яблучко щастя і краси на все життя Описавши по-мистецьки вміло всі враження й переживання зародкової психіки, здавалося б, звичайних сільських дітей, Іван Франко розглядає їх паломництво із куди ширшої перспективи та в куди ширшому розумінні:

„Пройшло чимало літ від того дня.
Далеко над сподіваня дітей
Тяжкою вийшла й довгою дорога
До соняшних палат... ”

Та все ж таки ніщо їх не зневірило. Зустрічаючи на шляху різних людей: то прихильних, то зарозуміло-нечутливих, вони й до сьогодні –

... побравшися за руки, тихо,
І радісно, без огляду й тривоги
Ідуть навстрічу сонцю золотому"...

Проминуло стоп’ятдесят років від народження під сільською українською стріхою цієї Дитини Небувалого Призначення: Того, хто ласкою Божою піднявся аж до висот нашого національного пророка – Мойсея. Бо й сьогодні прямуємо і ми, дорослі і наші завтрішні покоління – до казкової палати нашого Сонця: до справді вільного й творчого народ нього, державного життя. Ото ж обов'язком кожному нашому совісному вчителиві, в Україні, чи де б він не працював, повинно стати: вказати нашим дітям на можливість і власне їх покликання, остаточно знайти оте наше Сонце, заповітній Ханаан волі. Бо дороги до нього шукаємо вже стільки століть. І на нас лежить обов’язок: вщепити у їх молоді серця віру, що колись цю нашу мету таки осягнемо!

Коли це здійсниться, тоді наш Великий Учитель — Іван Франко насправді не дармо „і горів і яснів і страждав і молився"... і за нас і за наших дітей-учнів.

Із журналу „Рідношкільник”, Шкільної Комісії Конгресу Українців Канади, Відділу у провінції Онтаріо.