Леся Храплива-Щур

КОЗАК НЕВМИРАКА
Оповідання для дітей

10. Як та від кого почув він українську пісню

І розпочалася довга, довга подорож у кишені. Чув козак, як торохкотів мотор авта, потім, як фуркотів літак, а врешті знов несло кудись москалів авто. І саме тоді почув козак, що далеко, десь дуже далеко, хтось співає:
— Ой поїхав на чужину Козак молоденький ...
Став прислухатися. А пісня голоснішала з кожною хвилиною:
— Горіхове сіделечко І кінь вороненький ...
Козак виглянув з кишені москаля та побачив у вікні авта... темний та нахмарений сибірський ліс, тайгу. Ще трохи поскакало авто по вибоїстій дорозі, і козак побачив, хто це співав. Це, рубаючи старі, грубезні сосни під наглядом большевицької сторожі, сумно співали обдерті та винужденілі в'язні.
Авто й не думало спинятися, а рубачі зникали за закрутом. Тоді то козак виплигнув з кишені москаля, перехристився та зручно, мов кіт, стрибнув просто водієві на шию. Той крикнув від несподіванки та пустив з рук колесо керми. Авто завертілося, закрутилося та застрягло мотором у великому, спорохнявілому пні. Москалі не знали, що сталося, та збентежені повискакували з авта. Як трошки відхилилися двері, козак проховзнувся ними і став на землі. Піддержуючи шаблю, щоб не волочилася, прямував хильцем по сухій хвої до в'язнів.
Підійшов до них та скрився за скиртою виношених і полатаних торбин, що їх поклали в'язні. Сховався і став приглядатися, щохвилини затискаючи п'ястук на ручці шаблі, коли большевики побивали в'язнів, лаючи мазепинцями та петлюрівцями.
Та рівночасно помітив, бо очі мав бистрі, що здалека, з лісу, підкрадається, повзучи, якась людина. Може не людина, може лиш тінь. В лісі було темнувато і годі було як слід розібратися. Приставала, розглядалася і знов підповзала. Козак підбіг та заступив їй дорогу.
— А ти хто такий? — спитала людина, приглядаючись ближче.
— Бачиш хрест на грудях, чуб на голові та шаблю при боці — і не пізнаєш! — обурився козак.
— Хоч би й пізнав, та як повірити, що ти аж сюди замандрував?
— А я, бачиш, зразу пізнав, що ти такий, як і я! — взявся запідбоки козак. Якби ти був отакий, як вони, — і показав в сторону большевиків, — то не підкрадався б потайки! А тепер лиш скажи швидко, як тобі помогти. Бо довго ждав я тієї хвилини, щоб своїм помагати!
— Мені треба залишити вістку для в'язнів в одній торбі.
— В котрій? — зацікавився козак. — Як ти найдеш її? їх же тут багато.
— Не тобі цим турбуватися. Ця торба має таку прикмету, що неважко буде пізнати.
— Але яку, яку саме? — нетерпеливився козак. — Я зараз тобі її найду!
— Спасибі, та це я сам вже зроблю. Бо не раз вже доводилося так переносити вістки з лагеру до лагеру, від одних в'язнів до других.
Ти хіба якось займи большевиків, щоб — бува — не помітили мене.
— Ну й побачиш, що таке зроблю, що не помітять! — запишався козак та скочив просто на гілку найближчої сосни. Бистро, мов білка, поп'явся з галузі на галузь, аж на вершку однієї сосни найшов велике гніздо з яйцями, такими завбільшки, як і він сам. Та козак не завагався ні на хвилину. Всіма силами підкотив одно яйце до берега гнізда та виглянув вниз. Просто під сосною розсілися большевики, та тільки з-під лоба поглядали раз-у-раз на в'язнів. Козак скинув міцним стусаном яйце вниз та вихилився, щоб побачити, що станеться. — Тарах! — впало яйце простісінько на шапку большевика. Зразу розскочилося на дрібненькі скалки, а липкий білок та жовток поплили по обличчі большевикові. Піднявся крик, лайка, а далі і сміх других большевиків. Козак і сам аж душився зі сміху, не лиш того, що большевик так смішно виглядав! Із високої сосни було добре видно, як невідома людина зникала безпечно за деревами, і ніхто її не помітив.