Леся Храплива-Щур

КОЗАК НЕВМИРАКА
Оповідання для дітей

11. А що було в цій торбі

КОЗАК миттю зсунувся на землю та став пильно розглядати торби. Всі були такі подібні одна до одної, і лиш одна мала замість защіпки — кусок сухого очеретяного стебла. І справді, козак найшов у ній тісно скручену записочку. Розвинув та прочитав: „ОЧЕРЕТ ЗАШУМІВ, А ЗАВТРА И ЗАГОРИТЬСЯ". Більше нічого там не було. Звинув знов папірець, заховав його в торбу та й сам заліз у неї. В торбі, крім нього та записки, був ще кусень сухаря. Але хоч як голод докучав, козак його й не торкнувся.
Так просидів, аж почув, що хтось підносить торбу та вішає її собі на плече. В торбу всунулася рука та стала нетерпеливо чогось шукати. Козак швидко вліз у широкий рукав ватянки, що покривав руку, та зараз же виглянула його голова із-за коміра, біля самого вуха в'язня.
— Шукай, там воно й є, в правому куточку за швом! — шепнув козак. В'язень, здивований, повернув голову і побачив просто себе козака, що вже до пояса викарабкався з-за коміра.
— А ти хто такий? На козака скидаєшся, але звідкіля ти тут взявся?
— Не лиш скидаюся, а таки справжній я козак. Хіба ти мене не пізнав? А я ось зараз пізнав того, що для тебе вістку приніс. Серце, бачиш, козацьке, підказало!
— Тихше говори, а то ще большевик на переді почує! — пригадав шепотом в'язень.
— Помагати своїм прийшов, а вони мене й не пізнають! — жалівся козак вже теж шепотом.
— Так ти справді нам помагати прийшов ? — дивувався в'язень.
— І матку нашу, милую Отчизну Козако-Українську з-під ярма московського визволяти! — був би вигукнув козак, якби в'язень не поклав пальця на уста, щоб пригадати, що треба бути тихо.
— Коли так, то й саме в час ти нагодився! — і в'язень вийняв з торби руку із запискою.
— Бачиш, оцю вістку я мушу залишити під коренем поваленої сосни отут зараз наліво від стежки. Туди зайде моя дочка та візьме її, щоб передати далі.
— Так давай! Я сховаю записку собі за пазуху та передам їй!
— Не погано воно було б! — міркував в'язень. — Бідна моя Валя хоч побавиться з то
бою, а то завжди лиш сама з матір'ю в цій пущі. Ось тільки прочитаю цю записку, що нашому провідникові переказати.
— А хто такий — ваш провідник?
— Козак знає — та мовчить! — Не вільно нікому знати, хто наш провідник! Такий вже у нас звичай, щоб — бува — большевики не почули.
І став читати записку, а козак не вгавав:
— А що воно значить: „Шумить очерет"?
— „Очерет", це те слово, що за ним ми пізнаємо один одного. Хто згадає про очерет, той, видно, і з нами. Але що значить ця ціла вістка — і я сам не знаю. Моє діло лиш переказати її провідникові та передати далі...
Та в ту мить наскочив на в'язня большевик:
— Ти що читаєш, ув'язнений Горленко?
— Нічого не читаю! — відповів спокійно в'язень та показав большевикові обидві долоні, на знак, що нічого в них не держить.
Бо як лиш козак завважив, що большевик наближається, пірнув знов за комір, зсунувся вниз рукавом та вихопив в'язневі записку з руки. Далі стрибнув на землю та зарився глибоко у хвою.
Там переждав, аж попри нього перейшов цілий відділ в'язнів, що поверталися з праці до лагеру. А тоді метнувся від повалену сосну. Обережно склав записку всоте, сховав її собі
під жупан та вигідно простягнувся на м'якому моху, що поріс коріння сосни, вирване з землі. Чув ще, як проходили стежкою большевицькі стежі, як говорили поміж собою, що в'язні чогось-то дуже неспокійні. А потім стало тихо і він заснув.