Леся Храплива-Щур

КОЗАК НЕВМИРАКА
Оповідання для дітей

15. Як вони летіли та як долетіли

НЕЛЕГКА була дорога: треба було перелазити високий мур, і здалека обходити большевицькі застави, протинати ножицями колючі дроти, то знов повзти поміж кущі або ховатися, перебігаючи від дерева до дерева.
Але таки дібралися вони якось до поляни серед лісу, де стояв готовий малий літак. Пілот висунувся з нього так тихенько, як тінь.
— Ти, Тарасе?
— Я, Семене! їдемо! — і більше ні слова.
Тільки мовчки всіли поспішно в літак і полетіли. Високо, високо, а над ними світили блискучі зорі. Аж тоді дядько Тарас перехристився:
— Слава Богу, все вдалося. Тепер кінець нашій службі в большевиків...
— Не багато там вони з тієї служби скористали! — розговорився і Семен. — Та зате нашим ми не в одному допомогли. От бачиш, я міркую, що Коли наш провідник посилає нас вже з якоюсь вісткою в Україну, коли ми вже не потрібні в головній управі лагерів, то чи не настав вже той час, що про нього ми всі мріємо ?
— Хто його й знає, — відповів Тарас. — може й так. Та ось послухаємо, що скажуть радіовисильні.
І дядько Тарас включив радіоприймач. Приймач спершу щось воркотів та гарчав, а далі почулося зовсім виразно:
— Увага, увага! Говорить колишній лагерна Соловках, тепер радіостанція імени кошового отамана Петра Кальнишевського. Нам, колишнім в'язням, вдалося окружити та роззброїти большевицьку сторожу. Слухайте далі наших вісток...
— Чуєш, Семене!? — аж крикнув Тарас. А козак аж йому з кишені вихилився, щоб і собі краще чути.
Тарас дальше перекрутив стрілку приймача.
— Увага, тут радіостанція в'язнів колишнього лагеру Колима. Під цю пору весь лагер в наших руках. Саме розбивають двері тюрми, що в неї большевики замикали щонайвідважніших з нас ... Увага ... Двері впали... Виходять в'язні...
Вже давно зійшло сонце та наближалося до полудня, а дядько Тарас дальше шукав на щиті радіоприймача.
— Увага, радіостанція колишнього Ухто-Печорського лагера. Весь лагер в наших руках. В'язні витягають щонайкращий одяг, вдягаються, мов на Великдень... В наших складах великі запаси зброї і лагер добре укріплений... Сподіємося від ранку приїзду большевицьких частин війська, одначе досі наші розвідчики ще їх не помітили...
— І не помітять! — не видержав та вигулькнув з кишені козак. — Це ж я перетяв дроти в телефоні в головному управлінні лагерів, то хоч як большевики кликали на допомогу, ніхто їх не чув!
— А це ж хто такий? — здивувався Семен, бо не міг відвернутися від керми, щоб краще приглянутися.
— Це наша вістка від проводу українських в'язнів у сибірських лагерях — повстанцям
в Україні...
Та довше ніколи було пояснювати, бо в повітрі щось нявкнуло та вдарилося об крило літака.
— Що ? Стріляють ? — і Семен натиснув ручки, щоб підвищити лет літака.
Дядько Тарас провірив картку:
— Ще трохи — і ми вже в Україні. Не пошкодило б большевикам пождати ще хоч яких кілька хвилин!
— Мабуть, завважили поганці, що я не по вернувся з моїм літаком на летовище в Сибірі, то й почали розшуки. — міркував Семен. Та в ту ж хвилину їх літак обсипав знов град куль із большевицького літака, що гнався за ними.
Семен прискорив льоту та виминув його великою петлею. Козак же видряпався на спинку Тарасового крісла та прилип цілим лицем до шибки літака.
— Чого ти там виглядаєш, козаче? Вважай, щоб тебе куля не поцілила! — посварив його дядько Тарас.
— Хочу вже раз поглянути на Україну. Тужу за нею, вже відколи мене діти змайстрували!
Дядько Тарас знов похилився над мапою:
— Так, це вже справді ми над Україною!
— Тільки чи доведеться нам живими по ній ходити?... — завважив гірко Семен. Та саме тоді довкруги страшенно загуділо і небо аж почорніло від большевицьких літаків, що насувалися з усіх сторін. А кулі так і посипалися одна за одною. Знизу відізвалися вже й зенітні гармати.
— Легкопади! Швидко! — крикнув Семен.
А дядько Тарас притьмом запхав козака аж на дно своєї глибокої кишені.
Саме, коли вискакували, із мотора літака піднявся високий стовп диму: це куля поцілила мотор і загорілася бензина. Але вони вже летіли і легкопади шуміли над ними.
Козак чув лиш, як вони вдарили об землю, та прочуняв аж через добру хвилину. Розтер потовчені боки та викарабкався з кишені дядька Тараса. І саме вчас, бо вже наближалися до нього з усіх сторін большевики. Наскочили на дядька та потягли кудись з собою. Дядько шкутильгав та заціплював зуби за кожним кроком, видно викрутив собі ногу, падаючи, але не жалувався ні словом. Трохи подальше, за кущами, другі большевики тягли Семена. Майже несли його; видно ще гірше потовкся. Але й він мовчав та не просив пощади.
Тільки ж козака таки не взяли! Він проховзнувся зручно поміж чобітьми большевиків та заховався за мухомором, що мав шапку малинову, як і його жупан.
А тільки большевики трохи відійшли, козак кинувся бігом, куди очі понесли.