Леся Храплива-Щур

КОЗАК НЕВМИРАКА
Оповідання для дітей

16. На хуторі у Хом'яків

БІГ навпростець, та навіть не бачив, що діється кругом нього. Так вибіг на узлісся і погнався далі стернею. Сухі стебла дряпали його з усіх сторін та дерли на ньому жупан, а він цього й не чув. Був би ще далі біг, коли це нараз не найшов землі під ногами та повалився в якусь яму.
Впав з розгону на дно, та сидячи, закліпав здивовано очима. Кругом себе побачив чистенько вибілені стіни, на стінах розвішані вишивані рушники, китиці сухого зілля та пшеничні колоски, а в кутку велику піч, розмальовану півниками та рожами. А до нього зараз же підбігло руденьке та чорнооке звірятко, в оксамитній ґорсетці та в квітчастій хустці на голові.
— Гостям раді! Гість в дім — Бог з ним! — зацокотіло воно. — Гей, Хом'яче, а виходи-но! Гості прийшли, а він десь бариться!
Затріщало, зашкряботіло, і в дверях появився поважний Хом'як у жупані з позументами та з великою люлькою в роті. З-за його плечей визирнули соромливо три дівчатка-Хом'яківни у вишиваних сорочках та з барвистими стрічками на голівках.
— Вітайте, гості, вітайте! — і Хом'ячок поклонився так низько, як лиш йому товстеньке черевце дозволяло. — Заходьте в хату та сідайте, щоб і все добро сідало! — та показав козакові застелену килимом лаву на покутті.
— Гей, дівчатка, а винесіть із льоху щонайкращого меду, постеліть скатерть мережану, а ти, старенька, подала б нам хоч галушок яких чи пиріжків! Бачиш, гість втомлений з дороги, то й покріпити його треба! — порядкував Хом'як.
Хом'яківни розпурхалися на всі сторони, щоб виконати батькові накази, а Хом'ячиха заметушилася біля печі.
— Та сідайте ж, гостю любий, коли ласка! — припрошував Хом'як, а козак все ще стояв ні в цих — ні в тих та м'яв шапку в руках.
— Так це я вже в Україні? — вимовив нарешті через силу.
— Авжеж, авжеж! А ви хіба звідкіля, добродію?
— З далекого я світу, пане господарю! — промовив козак, важко сідаючи на лаву. —
Змайстрували мене діти українські на чужині, бо аж туди прогнав їх батьків проклятий москаль. І вшили мені ці діти серце українське, що ніде щастя не найде, хіба тільки на рідній землі. Воно то мене із далекої чужини аж сюди пригнало. Та ще зашили в мене дорогою, в Сибірі, вістку важну, преважну ...
— От воно як! — аж пристала Хом'ячиха із полив'яною мискою галушок у передніх лапках. Тільки ж Хом'як махнув їй нетерпеливо лапкою, щоб не перебивала.
— З тією вісткою везли мене два вістуни літаком до повстанців в Україну, та зістрілили большевики нашого літака...
— А хай їм хрін! — не втерпіла знов Хом'ячиха, а Хом'як знов насупився на неї.
— Та взяли їх большевики в неволю, та на муки, та на катування... — і козак сам незчувся, як з очей у нього потекли сльози. — А я сам, хоч на своїй землі, та таки не знаю, де та як мені помочі шукати, та що з цією вісткою далі робити.
— Не побивайтеся, гостю наш милий! — почав повагом Хом'як. — Знаю я козацьку вдачу! Знаю, що не скоро козак заплаче. А коли вже плаче — то видно велике горе над ним нависло.
Якже ж не знати мені цього, коли мій рід Хом'яків-Хом'яченків зроду-віку на українській землі проживає! ? Та хто б і не заплакав, коли таке лихо над нашою батьківщиною запанувало!? Це тут, у нас під землею, мов у Бога за дверми, а на верху, на землі, ой, не таке діється!
— Ой, не таке... — зідхнула й собі Хом'ячиха та обтерла очі запаскою.
— Та не добре робиш ти, козаче, — продовжував Хом'як, — що журишся долею своїх друзів та своєї вістки: не були б ми українські Хом'яки, доброю українською пшеницею годовані, якби не знали, де шукати наших повстанців! У нас же просто з комори хід у землянку їх командира прокопаний!
— Що ви кажете! — зірвався козак на рівні ноги, а сльози в ту мить просохли. — Ходім, біжім туди, Хом'яче, я вас за те рідним батьком величати буду!
— Та куди ж це ви?! — аж сплеснула лапками Хом'ячиха, а за нею й усі три Хом'яківни, — ще ж і не попили і не поїли, ще навіть борщ не закипів! Ще й не спочили, як годиться! Та й сорочку вам би слід випрати, жупанець полатати ...
— Це все, любонько, жіноче діло, — перебив їй Хом'як, — а тут наше, козацьке не жде!
Схопив Хом'як шапку з кілка та вже гналися разом із козаком темними, земляними ходами.