Леся Храплива-Щур

КОЗАК НЕВМИРАКА
Оповідання для дітей

18. Рідна земля

А командир видавав накази, давав пояснення провідникам частин, держачи козака в руках. Погано було козакові, бо відкрита рана дуже боліла і клоччя почало випадати з неї, та він і не думав про це; він уважно глядів і слухав та не міг надивитися й наслухатися! Це ж чув кругом, як українською мовою говорять на українській землі ті, що йдуть визволяти Україну! Слухав козак і аж вірити лякався, що це правда.
Аж якось розійшлися на хвилинку старшини і командир остався сам з козаком.
— А ти б мені сказав, козарлюго, хто ти та кий і якого роду, та як це сталося, що саме ти нам вістку приніс? — спитав він козака.
— Довго воно говорити, командире — і козак ще раз попробував виструнчитися, — бо довго блукав я, поки до своїх потрапив. А роду я такого, як ти, як всі ми: українського. Якби не був я того роду, не міг би я з далекої чужини в рідну землю птахом прилинути, рибою приплисти, як оце мені вдалося, при Божій помочі!
— Велику ти нам прислугу вчинив, козаче! — сказав святково командир. — Тобі не замало було б і золотий хрест заслуги дати, як великим героям даємо! Не будь тебе, не прийшла б ця вістка преважна до нас!
— Не по почесті та відзначення прибув я в рідний край, командире... почав говорити козак, та в ту ж мить піднялася метушня.
— Ідуть! Вже близько! — хтось крикнув.
— Вдалося їх визволити!
— Командире! Наших кур'єрів з Сибіру вдалося відбити. Хочуть говорити з тобою! — зголосив черговий старшина.
— Вже йду! — метнувся командир у землянку, а козака поклав уважно на пень. Побачив козак тільки, як збігалися повстанці кругом дядька Тараса та Семена, а потім в очах йому потьмарилося. Лежав з розпростертими руками, ноги звисли безсило з пня і вже все стало йому байдуже. Тільки ж нараз здавалося йому, що звідкілясь почув тоненький, такий дуже знайомий голосочок.
— Лялечка! Яка чудова!
— Це ти, Валю? — ледве простогнав. — Не... не журися ... Я приніс вістку... Скоро не стане вже большевиків... Валю, ти чуєш мене?...
— Я не Валя, я Оксанка! — відповів той самий голосок, тільки тепер козак вже почув його виразніше. І худенька ручка погладила легесенько його розбуреного чуба. Козак через силу відкрив очі:
— Твоє ім'я вже не Валя? Хто ж ти така?
— Я сирота, бо моїх батьків замучили большевики. Повстанці прийняли мене і я живу
з ними. Вони добрі, я їх геть усіх кличу тітка ми та дядьками ... А хто ти такий, лялечко?
— А хіба ж тобі тітки та дядьки про козаків не розказували?
— Розказували, що колись давно Україна була вільна, бо славне козацтво ворогів до неї не пускало...
— Та не вимер ще козацький рід, Оксанко!
Ось бачиш, мене козацькі-українські діти змайстрували в чужині, а я таки в Рідний Край
дістався, ще й вістку зі Сибіру приніс, що на став великий час — Матку Отчизну від ворога визволяти. З тою вісткою — і життя своє від дам, бо вже, мабуть, і не жити мені. Та все ж таки дякую Господеві Милосердному, що дав мені ще по рідній землі походити та за неї свою голову покласти, як і мої предки, славні козаки...
— Та що ти: вмирати! — обурилося дівчатко, аж сльози в оченятах стали! — А хто ж буде бавитися зо мною? Хіба ти хочеш мене саму залишити?
— Не звик я нікого без розради залишати, Оксаночко, та що його зробиш, коли видно правду цей чортяка із вертепу напророчив, що не жити мені в рідній землі!
— А коли я знаю такий лік, що зараз твою рану загоїть! — згадало нараз дівчатко. Підняло малесеньку грудку землі та приклало до козакових грудей. І в ту ж мить козак схопився на ноги, а рани мов і не було: знов став цілий та здоровий.
— Що це за лік такий? — аж скрикнув від несподіванки.
— Та не такий вже лік... — засоромилося дівчатко. — Це лиш українська земля така добра, що приклади до рани — і вилікує. Так тепер ти останешся зо мною? Будеш мені потіхою та розрадою, бо батьків у мене немає ...
Поправив козак шаблю, надів шапку і підкрутив вуса:
— Я ж так і знав, що хтось жде мене на рідній землі!
Оксанка, врадувана, пригорнула козака до серця. І козакові стало добре-добре, як ще ніколи на його віку.
А попри них маршували повстанці. Маршували зі співом у бій.