Леся Храплива-Щур

КОЗАК НЕВМИРАКА
Оповідання для дітей

3. Мишача гостина

ЗАШУМІЛО, загуділо козакові в ухах, коли спадав все нижче та нижче, немов у якусь безодню. Вже здавалося, що коли впаде — і кісточок не позбирає, коли нараз натрапив на щось м'яке та пухнате, легенько зсунувся по ньому та став на рівні ноги на твердому камені. Разом із тим те щось м'яке заворушилося, зам'явкало, запхекало та чкурнуло геть.
На пішоході перед козаком осталося тільки маленьке, сіреньке звірятко, що жалібно пищало. Мабуть на його голосіння збіглася, не знати, звідкіля, ціла тьма таких самих сірих, довгохвостих звіриків. Поставали на задні лапки кругом козака, ворушили довгими вусиками та приглядалися цікаво чорними очками, тільки одно з них і не глянуло на козака, а зразу припало до маляти.
— Моя ж ти мишечко, Сіромишечко! Моє ти дитя хвостате! Була б я тебе вже до віку не побачила, був би тебе котище препоганий життя молодого позбавив!
Похлипуючи, схопила мишеня в передні лапки та стала з любов'ю облизувати своїм рожевим язичком. А з круга мишей виступив один, чи не найстарший, поклонився козакові та промовив так:
— Не знаю, хто ви такі, наш добродію, та з якої землі. Але ви оце врятували наше улюблене мишенятко, донечку шановної пані Сіромишки, із зубів страшного котюги. Беручи до уваги, що під цю пору він був би вже її давно схрупав, а навіть облизався, дозвольте скласти вам за це нашу подяку та запросити до нас на бенкет.
Хотів козак виправдуватися, що йому ніколи, та мишки зняли такий гармидер, що ніхто й сам свого голосу не чув. Так і не стямився козак, як схопили його дві мишки попід руки та повели темними й вузькими Ходами, кудись під землю.
Чи довго йшли, чи недовго, аж ось розблиснув перед ними перстень із великим мерехтливим каменем. Перстень звисав зі стелі та освічував велику залю із столами з консервних бляшанок та кріслами — коробками з сірників.
Була там і піч, перероблена хитро зі старого, дірявого горшка, а круг неї поралися мишки в барвистих запасках та чіпчиках. Не даром, видно, поралися, бо на всю кімнату розносився запах смаженого сала.
Всі розсілися, посадили козака на почесне місце. За їжею пішла жвава розмова. Мишки не могли нахвалитися, як добре їм жити тут, у місті, де люди так багато відпадків викидають на смітники. Там вони навіть і цей перстень найшли! Щоб лиш не коти, рай був би тут!
Коли ж подали вже срібний папірець з рештками шоколяди для загального вилизання, піднявся найстарший мишук та промовив:
— Хвостата громадо! Довговічна історія Мишачої Республіки ще не записала такого геройського вчинку, щоб хтось посмів кинутися на нашого найлютішого ворога, що від самого його імени здригається кожне чесне мишаче серце! Та не було такого, щоб хтось врятував мишеня з його безпощадних кігтів. (Тут пані Сіромишка захлипала вголос). Тільки нам припало таке небувале щастя вітати в наших скромних порогах такого визначного гостя, невстрашного оборонця всіх покривджених, головно покривджених від котів! Тому рішенням нашого Мишачого Уряду надаємо йому найвище відзначення нашої країни: блискучий грошик, що досі переховувався в нашій державній скарбниці, в бляшанці з-під сардинок.
Миші аж засвістили на радощах, а дві мишки з гладенько вищіткованою шерстю подали найстаршому вичищений до блиску грошик. Старший вже збирався прип'яти його на жупан козакові, коли нараз козак піднявся та промовив:
— Велика честь припала мені побувати у вас, шановне товариство, кришки з хліба та сир з вами ділити. Одначе відзначення від вас не можу ніяк прийняти. Бо не з лицарською відвагою та не для оборони покривджених кинувся я на вашого одвічного ворога, а припадково натрапив на його спину, падаючи з вікна. Не коштувало це мені ні страху, ні болю, навіть шаблі з піхви я не виймав. Що більше, не знати, чи цілий та живий був би я тепер, якби бебевхнув був на твердий камінь, замість на м'яке хутро вашого ворога. Так отже, вдяка вам велика — але відзначення я ніяк не заслужив!
Встав найстарший мишук ні в цих — ні в тих, пошкрябався за вухом та відповів: — Багато чував та видав я на своєму віці, але ніколи й не думав, що міг би бути хтось такий справедливий, як ви, наш славний котоборче! Коли ж таки ніяк не хочете прийняти нашого грошика, то просіть про що інше; ми дамо вам все, що лиш забажаєте!
Підкрутив козак вус, моргнув на найкращу мишку за столом, та почав:
— Немає кращої нагороди людині, як радість із-за вчиненого доброго діла! Та якщо ви таки хочете мені якось прислужитися, поможіть мені дістатися в мою рідну землю. Зветься вона: Україна та лежить, як певно знаєте, на північ від Чорного моря.
Миші притихли, бо цього досі не знали. Тільки найстарший не збентежився:
— Де б не лежала ця земля, наш рятівниче, доїдеш до неї поїздом. Це такий величезний залізний змій, що їздить всюди. А нам знані всі ходи та переходи, що ведуть до нього. І з великою охотою та радістю заведемо тебе туди!
Свиснув, махнув владно лапкою, і вмить уставилися всі мишки в пари, а козака поставили на переді. Перед ним ще тільки несли два молоді мишучки по кускові світячого порохна в зубах та так вказували дорогу. Рушили враз та пішли, насвистуючи мишачий марш:
„Щоб лиш добра солонина, Вже весела нам година..."