Леся Храплива-Щур

КОЗАК НЕВМИРАКА
Оповідання для дітей

5. Як вони "птахою летіли та рибою плили"

В кишені не довелося довго манрувати, бо та ж сама рука витягнула їх на світло денне, а грубий голос промовив:
— Поглянь, що я найшов таки просто на долівці на станції! Прив'яжемо ці ляльки в вікні нашого літака, хай при носять нам щастя!
— Тільки в'яжи швидше та ходім у харчівню, я просто вмираю з голоду, — відповів йому другий, такий же голос. — Попоїмо, а тоді в дорогу.
Літуни найшли якийсь мотузок, зв'язали козака та Сарну разом головами, повісили при вікні та пішли, затріснувши двері.
Що тільки вийшли, як Сарна знов стала жалітися:
— І куди це вони нас повезуть? І як я повернуся до мого Блідого Лиця? Що ж воно, бідненьке, буде без мене робити? Чим буде бавитися?
— Нема такої біди, щоб козак з неї не випутався! — відповів козак та одним помахом
шаблі перетяв шнурок над їх головами. Стало легше дихати і Сарна зразу зістрибнула на вимощений стілець літуна. Тільки ж козак, падаючи, зачепив чоботом об якусь повигинану ручку та так і повис у повітрі горі ногами.
Сіпнув раз та другий, і ручка відвернулася, а козак, щасливий, що вже вільний, зіскочив
на стілець біля Сарни. Та в ту ж мить все кругом них стало гудіти й дрижати, мов у пропасниці. Сарна заніміла з переляку, а козак метнувся до дверей, щоб якнайшвидше видістатися з літака. Та ба, вони були міцно зачинені.
Козак почухав потилицю та промовив:
— Як бачиш, нічого тут не зробиш! Хіба ще попробую, може двері відчиняться, коли натисну один із ґудзиків тут біля керми. І таке часом буває!
Став натискати всі ґудзики за чергою, та замість того, щоб двері відчинилися, цілий літак став нараз хилитатися. Козак вискочив на вікно, щоб побачити, що з ними діється, і побачив крізь шибку тільки пухнаті хмари та синє небо вгорі. Долиною мерехтіли, мов маленькі забавочки Нестора та Зені: хатки, церкви, заводи... Так, вони справді летіли!
— Нічого нам робити, Сарно — сказав зовсім спокійно. — Трапилося так, що летимо, то видно і треба летіти. Плачем тут нічого не вдієш.
І Сарна справді заспокоїлася, звинулася клубочком та заснула на м'якому стільці, притулена до спинки. А козак пильно глядів вниз та бачив, як щораз менше ставало там людських осель, а під літаком простягалися тільки безмежні, густі ліси. А далі й ліси стали рідшати та маліти, аж поки суходіл покінчився і під ними запінилося зеленкувате море. По ньому тільки де-не-де пливали повагом білі крижані гори.
Та разом із цим почув козак, що мотори гудуть щораз тихіше, поки цілком не затихли. Долівка літака стала неначе втікати з-під ніг. Виглянув козак у вікно та здалося йому, що море наближається до них із головокружною швидкістю.
— Сарно, Сарно! — зарепетував. — Збудися! Не стало бензини в моторі і ми спадаємо
в море!
Та не вспіла ще Сарна й протягнутися з просоння, коли шиба в вікні забряжчала та розсипалася в кусочки.
— Ой, що це? — запищала Сарна.
— Сам не знаю, поки не погляну!
Козак проліз вибитим вікном та розглянувся: це літак з розгону застряг на льодовій горі і сам її шпиль розбив вікно.
— Що там не було б, а тепер ми вже вільні: можемо вийти з літака! — гукнув Сарні. Сарна ж тільки що виглянула із літака та подала козакові руку, щоб і собі вилізти на кригу, як об гору вдарилася велика хвиля та потягнула їх зі собою.
Козак міцно держав руку Сарни, а другою гріб з усіх сил, щоб лиш вдержатися на поверхні. Сарна й собі очуняла трохи та стала помагати. Над ними стояло нахмарене небо, а кругом розбурхана, холодна вода і більш нічого. Навіть і гора кудись пропала, немов під воду пірнула. Тільки далеко, на овиді, забовваніло щось біле та швидко, ніби живе, наближалося до них.
— Не піддавайся, Сарно! — гукнув козак, щоб почула його крізь рев хвиль. — Пливім до нього, може воно нас врятує!
А самому аж руки мліли від натуги, але таки плив, скільки сил. Аж таки вхопилися міцно довгої та білої шерсти якогось звіра та по ній виповзли на його хребет.
— Ох, як тут гарно, тепленько! — зідхнула Сарна. — Це ти врятував мене від смерти; ти так вмієш пливати!...
— У нас не приймають на Січ того, хто не перепливе впоперек цілого Дніпра! — залишився козак. — Та краще мовчім, щоб не почула звірюка, що ми в неї на хребті.