Леся Храплива-Щур

КОЗАК НЕВМИРАКА
Оповідання для дітей

7. Чому він мусів тікати з острова

КОЛИ вже добре натомилися грою, всі поклалися спати: ведмедиця, ведмежата та ляльки. Ведмежата зразу ж захропли, а козак ще докінчував вечірню молитву, коли Сарна присунулася до нього.
— Бачиш, козаче, як тут безпечно та затишно?
— Умгм ... — проворкотів козак.
— Ти вже двічі врятував мене від смерти. Давай, будь ти мені чоловіком любим, а я тобі дружиною вірною.
Козак аж схопився на рівні ноги від несподіванки, але Сарна говорила далі.
Я побудую тобі гострокінчасте шатро, розмалюю його всіма барвами...
Але ж мені не треба твого шатра, Сарно... — почав козак, та вона заговорила ще швидше:
— Я пошию тобі одяг із шкір звірів, розшию його кораликами, а на ноги — мокасини, мережані голками їжака, воєнний вінець із пер матимеш, бо ти ж великий войовник. Добре?
— Ні, не добре! — відповів козак. — Не тре ба мені чужого пір'я, коли свій власний шлик на шапці та розум в голові. Та й не треба мені чужої дружини, а тільки українки.
— А чим же я гірша від тієї твоєї українки? — образилася Сарна. — Я ж знаю всі закляття, що будуть хоронити тебе від ворожих стріл та томагавків.
— Може й не гірша, та не наша. Ні мови, ні віри, ні звичаю нашого не знаєш.
— Я ж можу цього всього навчитися... — трохи не заплакала Сарна.
— Та роду не нашого ти, а цього ніяк не навчишся! — закінчив козак. — Рятував я тебе з біди, бо козак ніколи безборонних не залишає на поталу. А тепер добре тобі тут буде, то й не згадуй лихом. А передо мною далекий шлях — аж у рідну землю. То ж прощавай!
І легко та без шелесту виховзнувся з печери. Надворі було ні темно ні ясно, тільки на овиді мерехтіло всіма барвами північне світло.
Став козак пробиратися поміж льодовики та скелі, все навмання, понад берег моря. Йшов та йшов, коли нараз — що це за диво? — здалека знов побачив печеру ведмедів.
— Тьху, щезни маро в болото! — аж скрикнув спересердя. — Це певно індіянка навела на мене такі чари.
Завернувся швидко та пішов у протилежному напрямку, дивлячись добре, щоб не втратити берега з очей. Ішов та йшов, коли це знов помітив, що підходить до печери з другого боку. Став і не знав на хвилину, що далі робити, коли нараз побачив на камені, недалеко берега, велику рибу. Риба безпорадно кидалася на всі боки та важко дихала відкритим ротом.
— Здорова була, рибонько! — підійшов до неї козак. Риба мовчала, як годиться добрій рибі, тільки сумовито поглянула на козака.
— Тебе викинула хвиля на берег? — здогадався він зразу. Риба тільки кивнула головою.
— А тобі без води, як козакові без волі: жити не можеш? Правда?!
Риба потакнула хвостом та всіми плавцями.
— Так я попробую зіпхнути тебе в воду! — заперся сильно ногами об землю та попхав рибу з усієї сили. Коли самими руками не виходило, помагав собі головою, поки риба заплюскотіла радісно в воді. Стала вививатися цілим тілом, неначе кланялася.
— Ось тепер ти вже в себе дома! — промовив весело козак. — Тільки ж я ще не дома.
Бачу, що це тільки острів і йдучи ним — нікуди не зайдеш. Чи не провезла б ти мене морем на хребті, на сушу, до людей?
Риба прослухала уважно, а далі підплила зовсім близько до берега так, що козак всів на неї, як на доброго коня та поплили швидко й справно.