Леся Храплива-Щур

КОЗАК НЕВМИРАКА
Оповідання для дітей

8. Як помогли казки під час завірюхи

СТАВ козак знов на суші, хотів гарненько подякувати рибі, що перевезла, та вона тільки швиденько мелькнула хвостом і пірнула в воду.
Ще й не вспів він добре розглянутися, де це він та що кругом нього, як де не взялася снігова завірюха. Закурило так, що козак мусів руками та ногами витребуватися зі снігових засипів. Та навіть і не бачив, куди це він іде. Почув тільки нараз над собою важке дихання та побачив розкритий зубатий рот собаки. Собака нетерпеливо рознюхувала по снігу за слідами, то й не стямилася, як козак схопився її вух і вже сидів на хребті. Загавкала та хотіла стрясти непрошеного гостя, але козак полоскотав її поза вуха, погладив кудлату шию, і вона пішла далі спокійно. Та й козакові краще було їхати верхом на собаці, ніж іти пішки.
Тільки ж собака знов чогось занепокоїлася, загарчала, а врешті стала, мов би хто її силою задержав. Стало тихо, тільки чути було, як завиває хуртовина. Козак виждав хвилину, а тоді став посуватися поміж буйною шерстю собаки, аж до хвоста. Та за хвостом відкрилася ще одна собача паща, а за тою собакою — ще одна. Вже й перестав їх числити, тільки швидко перескакував з однієї на одну. А всі вони стояли та немов ждали чогось. Аж за одною собакою вже не було нікого живого, тільки якесь обмерзле льодом тіло, що лежало нерухоме та пахло сильно й неприємно. Якось і по ньому проповз, і далі знов побачив щось мале й волохате, що лежало безпомічно на снігу, а сніг вже поволі засипав його.
Добрався козак і до нього, хоч вітер віяв просто в очі, почув під руками кожух та став з усієї сили шарпати його. Та те щось не ворухнулося, тільки простогнало слабеньким голоском :
— Духу Великого Ведмедя, рятуй когось!
Козак, почувши людський голос, почав ще наполегливіше обшукувати та оглядати те, що лежало. Аж таки дошукався обличчя хлопчика, може такого, як Нестор. Личко було окружене великою хутряною шапкою, шкіра на ньому жовта, а очі скісні.
— Доброго здоров'я, хлопче! — промовив бадьоро козак, хоч за свистом вітру ледве чув свій голос, а вуха зразу зледеніли, коли скинув шапку на привітання. Та хлопчина не ворушився і не відповідав. Тоді козак вийняв щаблю та став ручкою лоскотати носик хлопчини, круглий, мов бараболька. Хлопець скривився, чхнув та... відчинив очі. Козак зараз же заговорив до нього:
Я козак зі славної України. А ти хто такий?
— Хтось зветься Кролюґта, ескімос. — вистогнав хлопчина.
— А чого ж ти тут сам, тільки з собаками та з тою якоюсь поганню на санках? І чого здержав собак, а сам поклався в сніг?
— Це не погань, це фока, перша, що її хтось уполював. Хтось викрався зі свого іґлю, за пряг багато-багато собак до санок та пішов на лови на фоку. Бо когось всі висмівали, що він вміє ловити тільки лисів у пастки, а це ж вміє кожна дитина. Аж звіялася завірюха і хтось вже не мав сили йти...
— Та ти б був ще трохи полежав, то й зовсім замерз би! — говорив козак. Кролюґта попробував сісти.
— Отак і треба! — аж затер руки з вдоволення козак.
— Коли хтось не має сили встати! — жалівся хлопець і знов припав до снігу.
— Треба б багаття розвести, а то — лиха твоя година! — порішив козак. — Кресало та губка в мене є, мабуть вже й висохли після того, як в морі купалися!
Та Кролюґта тільки сумно поглянув на нього:
— А чим буде великий козак палити? — спитав. А собаки й собі збилися в гурму кругом них та допитливо гляділи на козака.
— Санками запалимо, а фоку вже так потягнемо до дому, як лиш буря утихне! — відповів козак без вагання. І вже кинувся зіштовхувати з санок фоку, хоч вона височіла перед ним, неначе гора.
— Хай козак пожде, хтось допоможе козакові! — і Кролюґта підповз на всіх чотирьох
та допоміг скинути тіло звіря зі санок. Козак перетяв шаблею упряж собак, черкнув лиш
кресалом і вже сухі санки запалахкотіли весело. Козак свиснув на собак, щоб ті зійшлися
ще ближче та захоронили вогонь від вітру й від снігу. Собаки, на диво, зразу послухали його, а навіть стали весело розмахувати хвостами.
Тоді й на личку Кролюґти появилася усмішка — від вуха до вуха.

— Давай, я тобі розказуватиму казки, а то знов заснеш та замерзнеш! — промовив козак, розохочений.
— Добре, хтось дуже любить казки! — зрадів Кролюґта. І навіть собаки ніби наставили вуха.
Став козак розказувати: про калинову сопілку, про бичка-третячка, про Правду та Неправду, про Кирила Кожом'яку та про лицаря Михайлика.
І не зглянулися всі, як санки спопеліли, але й завірюха вщухла. Стало тихо, тихесенько, немов у церкві.
— Час нам в дорогу, хлопче! — і козак вже заходився прив'язувати фоку до упряжі собак.
— Великий козак все вміє! — здивувався Кролюґта. — Чи захоче великий козак поїхати в іґлю Кролюґти, бо чиясь сестра, Ітуко, дуже любить казки!
— Просять добрі люди, то й відмовити не годиться! — підкрутив вус козак. Скочив на
хребет найближчого собаки і вже всі гналися по рівному, блискучому снігу.