Леся Храплива-Щур

КОЗАК НЕВМИРАКА
Оповідання для дітей

9. Чого всі мешканці іґлю злякалися аж двічі

ВЖЕ здалека побачили вони дими оселі, а незабаром і круглі верхи льодових хат-іґлю. Над ними, високо на палях, стояли склади шкір та м'яса.
Кролюґта випряг собак, кинув їм по кускові замерзлого м'яса та попхав вбиту фоку в вузенький коридорчик, що ним входилося в іґлю.
— Хтось покаже всій рідні фоку, а тоді вже й сам ввійде! — радів хлопець.
Та не так легко було пропхати її, бо вхід був низький, так, що навіть люди вповзали крізь нього на всіх чотирьох. Кролюґта впирався сильно ногами, пхав з усіх сил фоку поперед себе, а вона, мов на злість, не хотіла рушитися. Червонів та сопів, аж врешті добре попхав і ціла фока нараз немов вскочила в хату. За нею клубочками вкотилися з розгону Кролюґта та козак.
В хаті зчинився гармидер. Батьки Кролюґти та мала Ітуко кликали голосно духа Великого Ведмедя на поміч проти Великої Фоки, що непрошена зайшла до них у хату, а якісь два бородаті чоловіки вискочили аж на лаву, що стояла кругом стін іґлю. І звідтіля верещали:
— Контрреволюція! Це ви влаштували засідку на нас!
Тривало це довгу хвилину, поки всі розібрали, в чому справа.
— Хто позволив комусь лякати гостей із раю, де світить червона зірка? — спитав грізно батько Кролюґти, коли той врешті піднявся з долівки.
— Хтось забив першу фоку та приніс її до батьківського вогнища! — похвалився Кролюґта.
— Хтось налякав на смерть найкращих гостей нашого іґлю! — сказала з докором мати.
Тільки мала сестра, Ітуко, обняла міцно Кролюґту, а потім стала скакати кругом огнища, підспівуючи:
— Кролюґта вбив фоку!
Кролюґта вже великий!
Бо малі діти не вбивають фок, фок, фок!
— Хтось приніс гарну забавочку для Ітуко.
Забавочка зветься: ко ...
Та тут козак закрив Кролюґті рота рукою.
— Тихо, не кажи нікому про мене! — прошепотав, — Я мушу тобі ще щось сказати, поки віддаси мене сестрі.
А в Ітуко на вид козака аж очі засвітилися. Та Кролюґта щось пробурмотів і заліз враз із козаком під лаву, де лежали скиртою шкіри звірів. Ніхто вже не звертав уваги на них, бо батьки низько кланялися перед бородачами та просили їх не гніватися й дальше їсти найсмачнішу їх страву: зледеніле сало з чорними ягодами. А Ітуко трохи попхекала та взялася знов за свою давню ляльку, вирізьблену з ведмежої кости.
— Чому твої батьки так шанують тих людей? — спитав козак в Кролюґти.
— Бо вони з раю, де всім добре, а що хто бідніший, то ліпше йому! Чиїсь батьки і самі задумують колись переїхати до цього раю!
— А чи хтось знає, що ці люди — найлютіші вороги великого козака? — запитав із до
кором Невмирака. — Це ж вони загарбали козакову країну та замучують її! Бо не рай у них, — а пекло!
— Нехай тоді великий козак тікає, я поможу проховзнутися непомітно! — заклопотався Кролюґта.
— Не буду ж я сам тікати, а вас тут зали
шати з поганими ворогами! Ось хай всі покладуться спати, тоді я з ними так розправлюся,
щоб і вам більше не докучали!
— А великий козак не боїться їх? — спитав з острахом хлопчина.
— Нехай хтось не боїться за мене! Вони хитрі — але я їх перехитрю! — і козак тихонько забряжчав шаблею. — На те я й вирушив у світ, щоб за святу правду боротися та ворогів її бити!
Не довго й довелося ждати, поки всі поклалися на лаві під кожухами. Та не довго довелося їм спати!
Як лиш захропли москалі, підповз до них козак та сіпнув одного з усієї сили за вухо. Той протер очі, але не побачив біля себе нікого, тільки почув, що хтось торгає його за бороду та приговорює:
— Оце тобі, вороже, москалю, щоб чесних людей не зводив на манівці!
— Што-о-оо?! — заревів москаль. Та козак вже вспів вколоти його шаблею в руку і додати:
— Це кажу тобі я, козак з України!
Москаль розмахнувся рукою, щоб втишити той невидний голос, та потрапив простісінько в лице другого москаля.
— Ти, Ванька, чого б'єшся?! — зарепетував той.
— Як же не битися, коли тут контрреволюція мене за бороду торгає?!
— Дам я тобі контрреволюцію! — гукнув другий і почав періщити свого сусіда, куди попало. Козак же метушився поміж ними та колов то одного то другого, а від того вони ставали ще лютіші. Билися, аж скотилися на долівку та перевернули лямпу з товщем. Стало темно і чути було лиш, як погано кляли москалі. А всі ескімоси, притулившися один до одного, бурмотіли закляття, що хоронять перед гнівом Великої Фоки, бо не могли пізнати, що саме діється.
А козак так зручно спрямовував свої удари, що москалі все ближче підсувалися до виходу з іґлю. Аж поки один, тікаючи від кулаків свого сусіда, пропхався крізь діру, а другий, розлючений, погнався за ним. Козак ще саме вспів вскочити в його кишеню та гукнути:
— Прощавай, великий Кролюґто, а вдруге москалям не вір!
Та не знав вже: почув його ескімосик, чи може й ні...