Леся Храплива-Щур
ВИШИВАНІ КВІТИ

Було це давним-давно в нашій Україні. Жили в городі Чернігові брат із сестрою. Брат звався Яромир, а сестра — Доброслава.
Яромир був лицар славний, тисяцький у війську княжому. Коли поїде було ранком із двору в степ на білому коні в блискучій зброї попереду війська свого, то здавалося — сонце ясніше світить, буйна трава степова до ніг йому стелиться.
На вулицях города всі вступалися Яромирові з пошаною з дороги, бо знали, що немає лицаря над нього.
А Доброслава дивилася крізь мале віконце в своєму хоромі, як проїздив Яромир вулицями, і раділа, що ніхто не має такого хороброго брата, як вона.
Ішов великий князь київський на лютих половців. Пішов з ним і Яромир із своїми дружинниками.
Минуло багато днів. Вертаються княжі вої з походу та й кажуть Доброславі:
— З сумною вісткою прислав нас до тебе князь київський: узяв лицаря Яромира хан половецький живцем у неволю. Повіз його в далекі сторони. Даремно старалися ми його догонити...
Заплакала Доброслава. А ранком, коли ще челядь спала, пішла в світ шукати свого брата.
Довго блукала вона степом, уже з утоми та голоду ледве ворушитись могла, та ось побачила — стоять гостроверхі половецькі шатра в степу. Підійшла вона ближче та й стрінула сторожу. Розказала, хто вона і чого шукає. Посміхнулися недобре половці і повели її до свого хана.
А хан і справді держав Яромира у себе в наметі закмненого і щоразу питав його:
— Чи хочеш, лицарю руський Яромире, мені на службу стати, разом зо мною русичів воювати? Дам тобі, чого забажаєш, ще й за сина свого тебе прийму.
А Яромир відказував:
— Не мила мені твоя служба, хане! Я руський лицар, а русичі вірні до смерти князеві своєму та землі своїй! Не буду ж я задля твоїх багатств наших звичаїв та законів прадавніх ламати!
І тоді хан лютував дуже і наказав замкнути Яромира в окремому шатрі, куди ні один промінчик сонця не доходив. Наказав йому саму воду та сухий хліб давати. Мучився Яромир, чорнів та чахнув із кожним днем. Вже, здавалося, не то мечем орудувати, а навіть кроку ступити не зумів би. Та все-таки, коли хан знов його спитав, чи готовий він князя свого зрадити, Яромир відповів:
— Ні!
Так от, коли хан побачив Доброславу, задумав їй із помсти вели кого болю завдати. І сказав він:
— Є в нас лицар Яромир, та не хоче він сестри своєї ні бачити, ні знати. Він уже сам до половців пристав, давно забув про Русь і про князя свого. От ти, дівчино, теж поклонися мені, тоді, може, він і з тобою говорити захоче.
Запалало личко Доброслави гнівом.
— Може, й поклонився тобі мій брат, коли його то голодом, то мукою приборкав, але я тобі не поклонюся ніколи!
Мов вітер степовий, вибігла з ханового шатра й помчалася в степ. А там припала до землі, від степового сонця гарячої, та гірко-гірко заридала, що відцурався братик Яромир і землі рідної, і сестри своєї... Встала й пішла, куди ноги понесли. Зайшла знову в степ український. Почула знову, як співають хором пташки, побачила квіти барвисті, пахучі. І подумала: «Як же це міг би братик мій такої краси відцуратися?! Гей, якби я могла йому хоч трохи цих квіток передати!..»
Назривала квіток, сіла та й взялася плести з них сорочку для брата. Що білі квітки — то полотно, а що сині, червоні, жовті — то дивні взори на плечиках, пазусі та на руках повимережувала. Закінчила сорочку, завинула її в ніжне павутиння, щоб дорогою не понищити, та й пішла знову в степи половецькі.
Підійшла до табору темною нічкою і стала сторожів благати:
— Занесіть, — каже, — цю сорочку лицареві Яромирові, що в вас пробуває!
Довго, довго не хотіли половці вволити її волі, а вкінці один із них змилосердився та й каже:
— Давай сюди, дівчино! Занесу її твоєму братові, коли так дуже просиш!
Приніс сорочку, квітами українськими мережану, до шатра Яромира, кинув йому, а сам швидко пішов геть, щоб бува хто не підглянув.
Одягнув Яромир на себе цю сорочку і — сталося диво дивне: бо ось і ворушитись не мав сили, а нараз нова сила давня, лицарська, вернулася йому; здавалося, що вже ось-ось на землі половецькій марно йому загинути прийдеться, а тепер туга за рідною землею на місці всидіти не давала.
Нічкою невидною викрався Яромир із намету ворожого і буйним вихром погнався в степ. Даремне половці на конях його здоганяли — він добре поміж травами високими ховався та їх все зі сліду зводив. Аж знайшов він у степу свою Доброславу. Розказав їй, як то квіти українські, в сорочку вплетені, сили та відваги йому додали, щоб із половецької неволі рятуватися. Пішли вони обоє в Україну, де небо синє, де ясні зорі, де тихі води, де квіти найкращі і де Яромира його дружинники у городі славному Чернігові дожидали.
З того часу всі українки залюбки вишивають-мережать квіти барвисті. І хто лиш гляне на ці квіти, хто їх рукою торкнеться, тому стає радісно на серці — бо така вже дивна сила тих квіток...