Любов СЕРДУНИЧ
ГОРДІЙКОВА КРИНИЧКА
Оповідання

На пагорбі така краса: усе цвіте, буяє!.. А внизу – ще красивіше. Там блакитними озерцями зоряться у небо незабудки. Гордійчик чув од бабусі Любусі, що треба оберігати ці квіти, бо мало їх нині на землі. А так хочеться зірвати хоча б декілька стебелець для бабусі: вона їх дуже любить. Ні, мабуть, не зрадіє вона, бо казала ж: «Ніколи не зривай незабудок, Гордійчику. Їх дуже обмаль». Справді, не треба, міркує хлопчина. Краще нарву ромашок: їх он як багато. І з корінням не вириваються.

Походив, помилувався блакиттю дрібненьких незабудок і вже хотів, було, підійматися на пагорб, але увагу привернуло маленьке плесо води. З нього ледь помітно витікав струмочок, біля якого травичка була густішою і яскравішою, а земля вологішою. Саме джерельце було закидане пруттям і різним сміттям. Гордійчик узяв гілки і викинув подалі від джерельця. Витягнув і жестяну банку, що стирчала з болітця. Тепер джерело більше подобалося Гордійкові. Але якби ще водичка була прозорою, а не такою каламутною! Якби вичистити джерельце… Та воно, мабуть, глибоке, тож небезпечно. І треба лопату… А струмочок я ж можу сам очистити. Для цього не потрібна велика лопата. І Гордійчик побіг додому за своєю лопаткою.

– А куди це ти, онучку? – виглянула з горoду бабуся.

Треба було зізнатися.

– То поклич тата. Удвох буде й веселіше працювати.

Гордійко знає: то бабуся Любуся не хоче самого його відпускати: річка ж – то не іграшки. Думав Гордійко, що татко не згодиться: втомився ж, хоче відпочити, проте татко навіть із радістю сказав:

– А що, давай зробимо добру справу, а заодно й скупаємося.

Пішли разом: татко з великим заступом, а Гордійко – з малим. Почав Гордійко знизу рівчачка. Як тільки дійшов до джерела – вода вмить пустилася бігти! І сміття з нею витекло. А татусь тим часом копав криничку, розширюючи її плесо. Потім насипали камінчиків і річкового піску, щоб вода була чистішою, не скаламучувалась.

– А піди-но, синочку, зламай зо дві гілочки верби.
– Не буду я ламати дерев. Не можна, тату… – засмутився хлопчина.
– Можна, для доброї справи можна. Ми ж її посадимо, щоб росла.

Приніс Гордійко вербички.

– Сам і посади, – сказав татусь. І Гордійко ткнув гілочки у м’яку землю з обох боків біля кринички.
– Хай ростуть: буде цілющою вода. І буде видно, де твоє джерельце.
– А воно моє?
– Ти ж його врятував, отже, твоє, – гордо сказав татко.

Ось уже й закінчили. Вода, щоправда, стала такою каламуттю, що татусь мовив:

– Це, Гордику, надовго. Давай підемо купатись. А прийдемо – вона й очиститься.

Гордійко ляпався біля берега, бо плавати ще не вмів. А татко навіть пірнав! І поплив од берега далеченько-таки. А коли наляпався Гордійко досхочу, татко ще сидів на березі, хлопчик мерщій до кринички. І справді, вода стала прозорою-прозорою.

– Дивись, татку, які гарні незабудочки! Як небо! І як вода в річці. Я хотів нарвати бабусі, але їх мало й так…

– Справді, мало. Але тепер їх буде більше біля твоєї кринички. І верби будуть, і незабудки, і в спеку води можна буде напитись. Дякую тобі, Гордійку, за криничку.