Шалва АМОНАШВІЛІ
УСМІШКО МОЯ, ДЕ ТИ?

Sandi Ford

Дитина усміхається ще до народження, знаходячись в утробі матері.

А коли народиться, відмітьте час: у точно призначені строки вона усміхнеться, і це буде її Перша Усмішка, яку ми зможемо побачити, якщо не будемо зводити з неї очей.
Вона виникає в неї в кутику рота. Вона може спати в цей час, може дивитися в глиб простору (бачить когось?), неважливо, але вона обов’язково посміхнеться в призначений час, не раніше, не пізніше. Всі немовлята знають цей призначений термін усмішки. Можливо, посилають посмішку зіркам?

Усмішка ця блаженна і Божественна, найпрекрасніша з усіх людських усмішок. І сяє вона на обличчі немовляти всього декілька миттєвостей. А потім забирає воно Першу Усмішку свою знову всередину, як джерело всіх інших усмішок, які засяють на його обличчі в подальшому, протягом довгих років життя.

Хто є Матір’ю Усмішки? І кому була призначена Перша Усмішка?
Скажуть: хто ж іще є Матір’ю Усмішки — Природа, звичайно!
Але ні. Природа тільки сприяє появі посмішки, вона всього лиш провідник усмішки. А народжує її душа дитини, душа усміхається.
Але кому усміхається дитина не собі ж самій?
І сонце світить не для себе, а для когось і чогось.
І квіти ростуть не для себе, а для інших.
І дощик ллється не для себе, а для інших.
Усе, що існує на Небі і на Землі для інших, є Усмішкою, є проявом Усмішки.
Усмішка існує тільки для інших. І якщо людина скаже, що Може усміхатися самій собі, відповім: не може, адже в цей самий час вона посміхається самій собі як іншому.

Але кому посилає немовля свою Першу Усмішку — таємниця.

Ми можемо здогадатися — кому: усміхається воно своєю блаженною і Божественною Першою Усмішкою тому, хто його послав. Душа посилає знак благополучного приземлення своєму Небесному Покровителю.

Однак та ж сама Перша Усмішка може бути призначена і нам, людям, які прийняли посланця. Це так само, як усміхається вісник, який прийшов до нас із несподіваною доброю звісткою.

Здогадки наші не розсіюють таїнства Першої Усмішки немовляти, вона залишається загадкою. І поки вона є загадкою, поки наука не в змозі її розгадати, скористаюся випадком і створю міт про походження Усмішки.

Ось мій міт.

Це було давно, дуже, дуже давно, коли люди ще не вміли усміхатися...

Так, був такий час.

Жили вони сумно й тужливо. Світ був для них чорно-сірим. Блиску і величі Сонця вони не помічали, зоряним небом не захоплювалися, не знали щастя любови.

В цю незапам’ятну епоху один добрий ангел на Небесах вирішив спуститися на Землю, тобто втілитися в тіло, тобто народитися і випробувати земне життя.

«Але з чим я прийду до людей?» — задумався він.
Йому не хотілося прийти до людей у гості без подарунка.
І тоді він звернувся до Отця за допомогою.

— Подаруй людям ось це, — сказав йому Отець і простягнув маленьку іскру, вона світилася всіма кольорами райдуги.
— Що це? — здивувався добрий ангел.
— Це Усмішка, — відповів Отець. — Поклади її собі в серце і принесеш людям у дар.
— І що вона їм дасть? — спитав добрий ангел.
— Вона принесе їм особливу енерґію життя. Якщо люди оволодіють нею, то знайдуть шлях, на якому утверджуються досягнення духу.
Добрий ангел уклав дивовижну іскру в серце своє.
— Люди зрозуміють, що народжені одне для одного, відкриють у собі любов, побачать красу. Тільки їм потрібно бути обережними з енерґією любови, адже...

І в цю саму мить добрий ангел спустився з Небес на Землю, тобто втіл ився в тіло, тобто народився, і він не дослухав останніх слів Отця...

Новонароджений заплакав. Але не тому, що злякався темної печери, похмурих облич людей, що ледве можна було розрізнити, які з подивом дивилися на нього. Заплакав він від образи, що не встиг дослухати: чому людям потрібно бути обережними з Усмішкою. Він не знав, як бути: подарувати людям принесену для них Усмішку чи приховати її від них.

І вирішив: вийняв із серця промінчик іскри і посадив його в кутику свого ротика. «Ось вам подарунок, люди, беріть!» — подумки повідомив він їм.

Миттєво печеру освітило чарівне світло. Це була його Перша Усмішка, а похмурі люди побачили Усмішку вперше. Вони злякались і заплющили очі. Тільки похмура мама не змогла відірвати очей від незвичного явища, серце її зворушилося, а на обличчі відобразилося зачарування, їй стало добре.

Люди відкрили очі, їхній погляд прикувала до себе жінка, яка посміхалася.
Тоді немовля усміхнулося всім ще, ще, ще.

Люди то заплющували очі, не витримуючи сильного сяйва, то розплющували. Але нарешті звикли і теж спробували наслідувати немовля.

Всім стало добре від незвичного почуття в серці. Усмішка стерла з їхніх облич похмурість. Очі засвітилися любов’ю, і весь світ для них з цієї миті став барвистим: квіти, Сонце, зірки викликали в них почуття краси, здивування, захоплення.

Добрий ангел, який жив у тілі земного немовляти, подумки передав людям назву свого незвичайного подарунка, але їм здалося, що слово «посмішка» придумали вони самі.

Немовля було щасливим від того, що принесло людям такий чудодійний подарунок. Але іноді воно сумувало і плакало. Мамі здавалося, що воно голодне, і вона поспішала дати йому грудь. А воно плакало, тому що не встигло дослухати слово Отця і передати людям попередження, яку їм потрібно проявити обережність з енерґією Усмішки.

Так прийшла до людей Усмішка.

Вона передалась і нам, людям теперішньої епохи.
І ми залишимо цю енерґію наступним поколінням.

Але чи прийшло до нас знання: як нам потрібно ставитися до енерґії Усмішки? Усмішка міць несе. Але як застосовувати цю міць тільки на благо, а не на зло?

Можливо, ми порушуємо деякий дуже важливий закон цієї енерґії? Скажімо, посміхаємося фальшиво, посміхаємося байдуже, посміхаємося насмішкувато, посміхаємося злорадно. Значить, шкодимо самим собі та іншим!

Нам потрібно негайно розгадати цю загадку, або ж доведеться чекати, поки не спуститься з Небес добрий ангел, який принесе повну звістку про енерґію Усмішки.
Аби не було пізно.

«Усміхайтеся власному Я! Посміхайтеся кожному! Посміхайтеся дітям! Посміхайтеся Тому, Хто послав вас!» — скажу я.

Але хтось заперечить мені: «А якщо не хочеться мені посміхатися, немає настрою?»

Другий додасть: «Безглуздо тримати фізіономію постійно усміхненою!»

Третій обірве мене: «Має людина характер, у який не вписується усмішка!»

Знайдеться і четвертий, який висуне умову: «Буде хороше життя — буду усміхатися!»

Так скажуть ті, хто не знає, що усмішка — це дар духу; вона йде від серця, і всі усмішки, які не від серця, то від лукавого. Вони не знають ще й про те, що усмішка, яка від серця, перетворює життя, робить його гарним. Не життя живить усмішку, а усмішка живить життя.

Однак хай не посміхається той, хто не хоче усміхатися, хто ображений на життя, в кого характер такий — без посмішки, для кого усмішка — неприродна гримаса на обличчі.

Тільки треба попросити їх: не обирайте, будь-ласка, педагогічну професію, діти не люблять учителів і вихователів, які не вміють і не хочуть їм усміхатися щиро. Педагог, позбавлений усмішки, може тільки нашкодити своїм вихованцям.

Легендарний викладач —
про дітей, батьків і чоловічу розмову.

Східна мудрість говорить «ніхто тобі не друг, ніхто тобі не ворог, кожен для тебе вчитель». Кожен з вас – учитель, навіть якщо у вас інша професія в житті. Батько, мати, бабуся, дідусь – все це викладачі для дітей.

Ви не помічали, як дітям зараз нудно в школі? За радянських часів писали про «активізацію процесу навчання», а зараз ми не знаємо, що робити з цими гіперактивними дітьми. Діти нові, а ось ми залишилися старими.

Не ображайтеся, але нам потрібно піднятися до рівня дітей, тому що саме вони допомагають нам стати людьми.

Коли вчитель говорить про свій клас, він вказує на відмінників: «Це Машенька, моя найкраща учениця». Але невже це привід для гордості? Учитель повинен пишатися слабкими учнями, яких він зробив сильними.

Одного разу в одній сільській школі хлопчик вдарив дівчинку палицею. Вдарив так боляче, що вона заплакала – і одразу поскаржилася татові. Тато був вчителем в класі. Хлопчик втиснувся в стінку в очікуванні покарання. Як вчинив викладач, щоб виховати і дівчинку, і хлопчика? Він посадив дівчинку на коліна, щось прошепотів їй, а потім запитав: чи залишилося на підвіконні малинове варення? Дівчинка взяла банку з варенням і простягнула хлопчикові, який її образив. Він не взяв – відвернувся і заплакав. Коли це відбувається щиро, діти отримують образ вибачення. Якщо це буде примус «йди і вибачся», вони отримують образ насильства.

Вчителя, про якого я розповів, звали Лев Толстой.

У Радянські часи говорили, що вчитель – це солдат партії. Хто такий учитель зараз? Це совість.

Справжніх вчителів від Бога 0,05%. Але це як рятувальники на морі. Не потрібно багато людей, щоб врятувати потопаючого.

Частіше показуйте дітям, що ви чогось не знаєте і просите їх вам допомогти. А потім дякуйте їм за цю допомогу.

«Домальовуйте» своїх дітей і один одного. Спілкуйтеся з дитиною так, наче вона вже зараз така, якою ви хочете її бачити. Шукайте в ній хороше і регулярно це помічайте. Перед сном ви сідаєте поруч з нею і кажете: «я не очікував, що ти такий щедрий – можна тебе за це поцілувати?». Дев’яносто відсотків нашого життя управляється підсвідомістю, і кожна подібна фраза – це штрих, яким ми буквально домальовували підсвідомість людини. В майбутньому ця людина стане такою, якою ви її бачили вже зараз. Домальовуйте чоловіка або дружину, друзів, колег. Перебільшуйте. Адже ми всі любимо компліменти і добрі слова. Так ви поливаєте насіння моралі інших в майбутньому.

Почуття виховуються подібним. Хочете, щоб дитина була з вами відвертою? Будьте з нею відверті самі.