Леся Бризгун-Шанта
Гелен Келлер
або
НЕ ЗДАМСЯ! НАПЕРЕРЕКІР ВСЬОМУ

Видавництво "Ярославів Вал"

Розповідь про американську дівчинку, яка, втративши через хворобу зір і слух, не втратила цікавості до життя, навчилася спілкуватися зі світом людей і природи, стала видатною особистістю.

Ілюстрації Миколи Пшінки

На околиці невеличкого містечка Тускумбія штату Алабама (США), над річкою, край ялинового лісу, на просторій фермі жила собі родина Келлерів - батько, мати та двоє синів. Роботи на фермі було вдосталь, отож хлопці, хоч і малі ще, допомагали чим могли. Щовечора вони збирали яйця в курниках, поливали квіти і ярину, пололи грядки. Зимою поралися із батьком біля худоби, а з мамою - в хаті. Вдень бігали до школи, яка містилася в дерев'яній хаті, де жила ще й їхня вчителька. Це була велика кімната з багатьма лавками, довшими й коротшими, та залізною пічкою посередині.
Зимою кожний учень приносив по полінцю або шматкові сухого дерева, щоб у класі було тепло. До цього класу сходилися учні різного віку, і всіх їх вчила та сама вчителька.
Хлопці Келлери дуже любили школу і часто після науки помагали вчительці давати лад у хаті. Щонеділі мешканці цілого містечка сходилися до малої дерев'яної церковці під лісом. А після Служби Божої діти вчили Закон Божий.
Мешканці містечка й околиці, здебільшого фермери, були працьовиті, добрі, лагідні люди, жили в злагоді й радо допомагали одне одному.
27 червня 1880 року в родині Келлерів було особливо радісно - Господь Бог подарував їм дитинку. Народилося в них здорове, рухливе дівчатко з великими допитливими оченятами та радісною усмішкою. Тішилися батьки, раділи братчики. Охрестили дівчинку в малій церковці й назвали її Гелен-Адамс. Батьки справили велику гостину і запросили всіх сусідів.
Дівчинка росла як на дріжджах - здорова, гарна. І було б усе гаразд, та несподівано Геленка захворіла. Якраз їй доходив перший рочок. Одного гарного ранку вона пробудилася з високою гарячкою. І хоч що вже лікарі робили, гарячка не спадала. Коли ж, здавалося, все минулося, батьки із жахом зауважили, що Геленка втратила зір і слух.
Минали дні за днями, ні зір, ні слух не покращувались.
Важко було батькам, але ще важче маленькій Геленці. Від раннього рання до пізньої ночі кожний крок Геленки залежав від батьків: і одягти, і нагодувати, і перенести з місця на місце, і роздягти, і вкласти спати. Але Геленка, хоч і була ще маленька, а навчилася вже доторкатися пальцями до маминого лиця, до рук, до тарілки, подушки, ковдри.

Коли Геленка трішки підросла і почала ходити, мамі стало іще клопітніше, бо лишити її було ні з ким. Іде працювати на город - бере із собою Геленку, іде доїти корову - веде доню за руку.
Коли Геленка вперше прийшла з мамою в стайню, вона дуже перелякалася. Мама якраз почала доїти корову, щоб було для всіх молоко. Дівчинка якийсь час тихенько стояла, та згодом їй це надокучило, і вона простягнула руку вперед. Її пальці доторкнулися до чогось теплого і мокрого. Але цієї ж миті шорсткий хвіст корови, яка відганяла настирливих мух, хльоснув її по личку. Геленка відскочила і заплакала. Але мама налляла молоко в горнятко і, обнявши перелякану Геленку, приклала горнятко до її вуст.
Геленка не бачила ні хвоста, ні корови, ні молока, яке мама давала їй пити, але відчувала приємний смак теплого молока і лагідний мамин дотик. Дівчинка заспокоїлася і міцно притулилася до матусі.
Щоб навчитися говорити, маленькі діти мусять слухати, як говорять інші, й бачити, як вони ворушать устами! Та Геленка нічого не бачила і не чула. Але вона знайшла власний спосіб розмови. Коли вона хотіла мами, то клала руки на своє лице, на очі, на ніс, на рот. А коли хотіла тата, рукою махала сюди-туди, ніби кликала його. Коли ж була голодна, руками гладила стіл, що виглядало так, наче вона маже хліб маслом.
Геленка знала, що вона цілковито інша, ніж її рідні. Вона дотиком рук зауважила, що вони рухають губами, коли чогось хочуть. Дуже часто дівчинка прикладала пальці до своїх уст, пробувала ними ворушити, але як вона могла знати, що то означає, коли нічого не чула й не бачила?
Вона не могла ні з ким спілкуватися, і це її дуже злостило. І не тільки злостило, а просто доводило до нестями. Часом через це вона несамовито кричала, плакала жалісно й голосно. А тоді з розпуки починала шпурляти все, що потрапляло їй під руки, копала стіл, крісла, розбивала тарелі, склянки...
Мама з татом пробували її заспокоювати, цілували її, обнімали, але це нічого, звісно, не міняло.
Та не тільки дівчинці було важко. Батьки глибоко переживали жорстокі муки улюбленої доні. Вони безнастанно шукали будь-якої лікарської поради, допомоги. І випробовували все можливе, щоб якось їй зарадити. Вони водили її до різних лікарів, їздили до відомих очних клінік, до спеціалістів. Але ніхто з них не зумів повернути дівчинці ні зору, ні слуху.
Аж коли Геленці було шість років, батьки зустріли лікаря, який нараяв їм поїхати до доктора Александра Белла, який тоді був відомий цілому світові як винахідних телефону. Крім того, він ще працював з глухими людьми.
По довгій і важкій подорожі вони нарешті зустрілися з доктором Беллом.
- Ні зору, ні слуху дівчинці вже не повернути,- сказав він, сумно хитаючи головою,-але я знаю такого Майкла Анагноса... Він живе в Бостоні. Може, він щось порадить.
Майкл Анагнос на той час був головою Інституту сліпих ім. Паркінсона. Батьки написали йому довгого листа, розказали докладно про Геленку й попросили допомогти.
Відповідь надійшла дуже скоро. Анагнос вірив, що Геленка легко може вийти з тенет «темряви й тиші». Він обіцяв послати для Геленки вчителя, який би навчав її і в усьому допомагав.

Отже, в березні 1887 року до родини Келлерів приїхала вчителька. Звалася вона Енні Саліван. Вона навчала сліпих в Інституті Паркінсона. Енні сама була напівсліпа.
Енні Саліван замешкала у Келлерів і одразу почала працювати з Геленкою, якій сповнився якраз сьомий рочок.
Уже під кінець першого тижня Енні заявила батькам:
- Перш ніж я почну вчити Геленку, я мушу відучити її від поганих звичок - крику, копання ногами, биття начиння... А щойно тоді почнемо правдиву науку.
- Робіть як знаєте, ми даємо вам повну свободу,- відповіли батьки.
Проте Геленка не розуміла, чого від неї вимагає ця чужа жінка, і почала протестувати ще більше. А одного разу так сильно вдарила Енні в лице, що вибила їй зуба. Вона спересердя замкнула Енні в одній з кімнат, і батько мусив бігти по драбину, аби визволити вчительку.
Та Енні була терплячою і скоро збагнула, що Геленка надзвичайно розумна дівчинка і потребує її допомоги. Крім того, Енні мала дуже добре серце, була напрочуд завзята й вирішила спробувати іще раз.
І дійсно, поволеньки, з часом Геленка зрозуміла, що Енні бажає їй тільки добра і почала довіряти вчительці.
Нарешті Енні взялася за правдиву науку. Вона почала вчити Геленку мови сліпих. Енні вимовляла слова, вживаючи пальці своєї руки і витискала слова на долоні дівчинки.
Коли Геленка тримала в руці свою найулюбленішу іграшку (плюшевого ведмедика), Енні на долоні дівчинки витискала слово В-Е-Д-М-Е-Д-И-К, а Геленка повторювала букви своїми пальцями.
Пізніше вона залюбки згадувала в своїй книзі життєпису про це: «Я любила ті перші лекції. Я завжди думала, що це забава, гра. Після кожного витисненого слова я сміялася й підскакувала. Я вірила, що це цікава гра... прекрасна гра. В той час я ще не знала, що різні рухи пальців означають букви. А кілька букв разом творять слово. І що слово означає щось конкретне»,- згадувала Гелен.
Не минуло й місяця, як Геленка вже сама могла витискати слова на долоні своєї вчительки.
їй це дуже подобалося, і вона зовсім легко й швидко повторювала слова Енні, хоч поки що й не здогадувалася, що кожне витиснуте на долоні слово - то в дійсності назва певної речі, конкретного предмета і що, доторкаючись рукою до будь-якого предмета, вона вже називає його своїми пальцями.
Одного разу, зовсім випадково, Енні й Геленка підійшли до криниці, де якраз тоді хтось набирав воду. Вода заспокійливо дзюрчала, розсипала бризки, розпорошувала приємну прохолоду.
Та Геленка не чула дзюрчання і не бачила краплинок та бризок. Енні підставила Геленчину руку під швидкий струмінь криничної води, а сама тим часом вибивала на долоні другої руки дівчинки слово В-О-Д-А. Один, два, три... десять разів: В-О-Д-А; ВОДА; В-О-Д-А...
Раптом Геленка стрепенулася, схопила руку вчительки і радісно засміялася. В цій хвилині вона зрозуміла, що вода, яка падає на її руку і дає таку приємну прохолоду, на людській мові має назву В-О-Д-А.
«Це була найщасливіша хвилина в моєму житті. Я вже не замкнена в тиші й темряві,-згадувала вона пізніше.- Ага, подумала я, все має своє ім'я, свою назву. Мені захотілося дізнатися ще більше. Я бігала від одного предмета до другого, а Енні бігала за мною. Я доторкалася пальцями до чогось, а Енні терпеливо витискала мені на долоні назву того предмета, до якого я щойно доторкнулася. Радісна й щаслива, я побігла до батьків, а Енні вже писала на моїй долоні: Т-А-Т-О, М-А-М-А. Тоді я захотіла дізнатись, яке ж слово буде для моєї дорогої вчительки. Я схопила її за руку і показала пальцем на неї.
«У-Ч-И-Т-Е-Л-Ь-К-А, Е-Н-Н-І» - витиснула вона на моїй долоні. Я з радості заплескала в долоні. А пізніше я дізналася, що мої батьки й брати також почали вчитися мови, якою ми з Енні спілкувалися. І по короткому часі я вже могла з усіма ними розмовляти.
Моє життя від тієї хвилини невпізнанно змінилося. Який прекрасний світ відкрився переді мною!»
Тепер Геленка вже спілкувалася не тільки з Енні, а й з братами й батьками. Вона вільно могла їм сказати будь-що.
Вона вже навчилася на долоні Енні витискати назви предметів, до яких вона доторкалася. Енні дуже втішилася і згодом почала ускладнювати завдання. Вона витискала тепер на Геленчиніи долоні багато слів, навіть цілі речення. А коли ще батьки та брати Геленки вивчили мову пальців, життя в родині Келлерів поплинуло радісним руслом.
Тепер Геленка вивчила не лише багато нових слів, назв предметів, а й цілі вислови. Вона вже вміла робити узагальнення. Висловлювала своє ставлення до навколишнього світу. Геленка сприймала все пожадливо, з відкритою думкою. Вона хотіла знати дедалі більше й більше.
Геленка, звісно, не ходила до школи, але вона дуже пильно вчилася всьому, що Енні їй показувала. А Енні, здобувши повне довір'я Геленки, ввела точну програму навчання, якої дуже суворо дотримувалась.
До її програми належали також щоденні довгі прогулянки до лісу, до недалекої річки. Дорогою Енні зривала квіти, гіллячки з різних дерев, а коли часом знаходила зернятка, то пояснювала Геленці, що виростає з тих зерняток.
А коли була гарна погода, вони навіть вилазили на дерева, зручно сідали на гілляки, й Енні оповідала Геленці про синяву неба, про гаряче сонце, про срібнолиций місяць, що світить вночі, про дощ, що падає з хмар, і про те, як все це виглядає. А Геленка всотувала в себе нові знання і просила Енні оповідати ще й ще, без кінця...
Оскільки Геленка хотіла все більше й більше знати, Енні з радістю вчила її щодня чогось нового. Того літа Геленка довідалася дуже багато цікавого про природу, про звірят, про навколишній світ.
Одного дня Енні спитала: «Геленко, хочеш навчитися читати?» Певна річ, Геленка хотіла. Енні принесла книжку, де букви були вибиті горбочками-ґудзичками, так що їх можна було відчути пальцями. І Геленка із захопленням почала пожадливо вчитися читанню. Вона пальцями відчувала букви і з букв складала слова.
Невдовзі дівчинка вже годинами просиджувала при столику і мандрувала пальцями по буквах, вибитих на папері, вишукувала слова, які вже знала, які вже вивчила і розуміла.
Геленка була здібною і пильною ученицею і в скорому часі навчилася не тільки читати, а й писати. З допомогою Енні Геленка написала листи до доктора Белла, до тата, до мами, до братів. А тоді вирішила написати до Анагноса в Бостон. Він був заскочений і здивований, що Геленка вже так багато знає. Він навіть опублікував у різних журналах та газетах деякі її листи. Це зацікавило багатьох журналістів, і вони почали писати про неї, бо люди з цілого світу хотіли більше знати про цю восьмилітню диво-дівчинку.
Але Геленку слава не цікавила. Вона прагнула знати якнайбільше про цей широкий, дивний, для її очей невидимий, а для вух нечутний, але такий неповторний світ.
І тому, коли вона отримала запрошення від Анагноса з Інституту сліпих в Бостоні відвідати його чимскоріше, то одразу, довго не роздумуючи, разом з мамою й Енні вибралася в дорогу.
Довга дорога поїздом промайнула непомітно. Геленка розпитувала в Енні й у матусі про краєвиди, повз які вони проїздили, про місця, які проминали. А вірна Енні та терпелива мама виписували їй на долоні про гори, ліси, ріки, людей, про повні пшеничного колосу та кукурудзи поля, виписували все, що бачили з вікна поїзда.
Нарешті змучені, але задоволені, а Геленка щаслива і повна по вінця вражень, вийшли на вокзалі в Бостоні. Замешкали вони недалеко від Інституту.
На другий день зранку зустріли Анагноса. Він був захоплений Геленчиними непересічними досягненнями і відразу познайомив її з іншими дітьми Інституту, котрі, як і Геленка, розмовляли тільки дотиками пальців. У своїй книжці Геленка пізніше згадує цю зустріч ось як: «Яка радість - розмовляти з іншими дітьми своєю мовою!»
У Бостоні вони пробули доволі довго. Ходили по місту, щодня прогулювались над морем. Тут Геленка вперше відчула силу морської хвилі. Правда, в книжках вона багато читала про море, про китів, про мушлі, але то все не те - це ж правдиве море... Це вперше вона біля правдивого моря! Геленка з розгону шубовснула в морські хвилі. Але тому що не бачила й не чула, зашпортнулася саме тоді, коли набігала велика хвиля. Морська вода ринула на Геленку, накривши її з головою.
«У цій хвилині,- пише Гелен у своїй книжці,- я почувалася такою щасливою, такою радісною. Мені здавалося, що хвильки бавляться зі мною, гойдають мене. Але, зізнаюся, я спочатку дуже налякалася. Думала, що я вже топлюся».
Нарешті по довгому часі вона вилізла з води і сама не своя, задихана й захекана, схопила руку Енні й на її долоні виписала: «Енні, а хто посолив воду в морі?»
«Ніхто з нас,- відповіла учителька.- Морська вода від віків солона. Мабуть, Господь Бог створив її такою». Тоді почалася перша лекція про світ Божий та Господа Бога.
* * *
Того року в родині Келлерів сталася надзвичайна подія - народилася знову дівчинка. Всі втішилися. А Геленка?..
Раптом їй захотілося не тільки доторкнутися чутливими пальцями до маціпусінької сестрички, а й заговорити до неї такою мовою, як батьки й брати та всі інші навколо неї.
Захотілося також, щоб її найвірніший друг, який щоденно й щохвилини з нею, який всюди її провадить - її собака, чув її голос, щоб вона могла покликати його до себе. І так у неї зродилася нова мрія, нова мета - говорити, як усі. Вона одразу попросила Енні допомогти їй і в цьому.

Енні зрозуміла сильне бажання Геленки, і вони знову поїхали до Бостона, в Інститут сліпих. В Інституті всі були захоплені тим, як багато Геленка осягнула від останньої зустрічі з ними три роки тому. Бо вона навчилася не лише розмовляти мовою пальців, а навчилася читати й писати. І то не тільки рідною мовою, а й опанувала французьку і латину. А тепер ще задумала навчитися говорити так, як всі інші говорять.
Усі цьому дивувалися і ставили іншим дітям її за приклад. Учителі також були захоплені Геленчиними успіхами. Вони почали вчити її слухати мову людей дотиком пальців до їхніх вуст. Дівчинка клала свою руку на вуста, ніс і горло того, хто до неї звертався, навчилася таким чином відчувати слова. А згодом спробувала говорити сама. Та слова, що вона їх так вимовляла, чомусь не звучали правильно, часом їх навіть не було чутно, і ніхто мови її не розумів.
Але Геленка не належала до тих, хто скоро розчаровуються, а то й полишають розпочате діло через невдачі. Вона ще наполегливіше працювала над собою.
Поступ був дуже малий і по декількох неуспішних роках навчання батьки й Енні наполягли, щоб Геленка поїхала до Нью-Йорку в школу глухих.
Геленка відразу полюбила Нью-Йорк. У хвилинах, вільних від навчання, вони з учителькою часто ходили на довгі прогулянки, звичайно в Центральний парк, де могли гойдатися на гойдалках, їздити на каруселях та конях. А одного разу Геленка сама вилізла на самий вершок Статуї Свободи.
* * *
Одначе Геленка була невдоволена собою. Адже вона ще й досі не осягнула своєї мрії - говорити так, як говорять всі інші, тобто правдивим голосом. І хоч як безвихідною виглядала ситуація, Геленка вирішила, що ніякі перешкоди і ніякі невдачі не відвернуть її від мрії. Вона таки буде говорити голосно, щоб усі чули її мову!
Того року Геленці сповнилося 16 літ. На своєму короткому життєвому шляху вона зустрічала багато різних славних і визначних людей. Уже восьмилітньою дівчинкою вона розмовляла з президентом Сполучених Штатів Америки і відтоді щороку їздила до Вашингтона у Білий Дім на зустріч з президентами.
Одного літа вона познайомилася з видатним американським письменником-гумористом Марком Твеном, вони одразу стали друзями. Невідомо, чи Марк Твен знав мову пальців, чи Енні витискала на руці Гелен те, що він говорив, але Гелен згадує в своїх книжках, що його смішні, жартівливі оповідання їй дуже припали до вподоби. Слухаючи його або читаючи його твори, вона сміялася до сліз.
«Маркові Твенові це дуже подобалося,- пише вона,- і він мені розказував усе більше й більше, знову і знову щораз нові жарти». Вони залишилися друзями на ціле життя, часто зустрічалися і листувалися.
Дівчина всім цікавилася, зі всіма спілкувалася, все хотіла робити сама. Була вона високого зросту, стрункою, спортивно розвинутою і сильною. Прекрасно плавала, їздила верхи, ходила на вітрильнику, навіть сама веслувала. Захоплювалася малими човнами-каяками. Спершу їй було важко пливти човном у правильному напрямку. Але невдовзі вона зорієнтувалася: трава, квіти, дерева на березі, ну і сам піщаний берег видавали певні пахощі; і, відчуваючи їх, Геленка могла плисти вздовж берега, ніколи не помиляючись. Адже сліпі люди мають загострене відчуття запаху порівняно з іншими.

Геленка завжди мріяла вчитися в університеті. І щоб її мрія здійснилася, вона записалася до Саmbridge Schооl for Young Ladies. Це була школа для молодих здібних дівчат з вищих прошарків суспільства, де вони не лише розвивались розумово, а й діставали всебічний вишкіл у поведінці правильного тону, релігії та спорту.
Досі Геленка ходила до школи з іншими сліпими й глухими. Вона могла з ними спілкуватися мовою пальців.
Але в цій школі вона жила з дівчатами, які добре бачили і добре чули. Та їй це не шкодило. Всі труднощі вона долала легко і з усмішкою. Тому Геленка ходила з ними на довгі прогулянки, гралася з ними в різні ігри, але коли їм хотілося з нею поговорити, вони просили допомоги в Енні. Отож Енні мусила завжди бути поряд. Вона ходила з Геленкою на лекції і одразу витискала на долоні дівчини все, про що там йшлося. Геленка швидко записувала те на папері азбукою для сліпих, аби нічого не забути й не пропустити. А вдома вона вчилася з тих нотаток.
Чотири роки Геленка тяжко працювала, але тому що була здібною, пильною і завзятою ученицею, по чотирьох роках була готова вступити до коледжу. І так в 1900 році її прийняли до Radcliffе Соllеgе.
На той час вона була першою глухо-сліпою студенткою не тільки згаданого коледжу, а й на цілу Америку. Та для Геленки перешкод не існувало. Як завжди, вона шукала нових шляхів, нових можливостей, щоб якнайбільше навчитися, щоб іти вперед. І одночасно ні на мить не забувала про свою, для інших, може, нездійсненну, мрію - говорити мовою голосу, мовою всіх інших людей, а не дотиком.
Вона слухала багато більше лекцій, ніж вимагала програма школи. Її цікавило все, але найулюбленішими предметами були література і композиція.
Одного разу вона написала твір про свою першу зустріч з морем, коли її несподівано залила морська солона хвиля. Вона спершу думала, що вже топиться. Та за хвилину з насолодою приємно гойдалася на прохолодних хвилях. Що за краса - згадувала вона.
Професор, перечитавши її твір, одразу передав його знайомому редакторові одного журналу. Відгуки читачів були схвальні й численні. І редактор попросив Геленку написати якомога більше про себе та своє життя. «Це буде надзвичайно цікаво для звичайних людей,- переконливо сказав він.- Вони хочуть знати багато більше про сліпоглуху дівчину, яка наперекір долі наважилася вийти з тенет повної темряви й тиші й жити повноцінним життям - як усі люди».
Він видрукував Геленчині спогади в своєму журналі й попросив її писати далі. Відтоді редактори різних журналів і газет не давали їй спокою, і вона постійно писала. За намовою батьків та Енні Геленка зібрала вже видані в журналах та газетах свої оповідання та статті, і 1903 року вийшла її перша книжка під назвою «Історія мого життя». Ця книжка стала справжнім бестселером, отримала відгуки й рецензії, повні похвал та захоплення. Мільйони примірників розійшлися по цілому світові. Книга була перекладена на різні мови. В той радісний для неї час вона діставала повні пригорщі привітів, ґратуляцій від різних, навіть невідомих їй людей, а між ними - й від президента США, від свого давнього друга Марка Твена, від доктора Белла, від Анагноса.
Та завзята Гелен не спочила на лаврах. Вона й далі тяжко працювала, бо не полишила плекати свою давню мрію - розмовляти так, як Енні, батьки, брати.

І ось нарешті одного гарного дня її мрія здійснилася. І вихід вона знайшла сама. По багатьох роках випробовувань і невдалих спроб Геленка нарешті зуміла звуками розказати слухачам про все своє таке надзвичайно цікаве життя, про свої думки, свої почування, про те, як у вісім років вона зустрічалася з президентами, як вона дорожила тими хвилинами.
І хоч Геленка не навчилася говорити виразно, вона все ж таки їздила по містах і містечках Америки, виступала з доповідями по різних університетах, школах, товариствах і знайомила світ видячих з проблемами сліпо-глухих. І водночас вона робила й інше добре діло - збирала гроші для своєї організації - Фундації сліпих. Правду кажучи, ще від 1924 року вона працювала для них на повну силу. Тепер Гелен чулася щасливою, була радісною, задоволеною і весь час усміхалася. Своєю усмішкою і безпосередністю вона захоплювала і глибоко зачаровувала всіх, з ким зустрічалася і з ким мала справу. І всюди, де вона з'являлася, викликала глибоку пошану і подив. «Чудо-дівчина», «чудо-жінка», - лунало скрізь - по всій країні.
Раптом весною 1936 року важко захворіла її дорога й незамінна вчителька Енні й невдовзі відійшла у вічність. Для Геленки це був болючий удар. Енні була для неї не тільки вчителькою, але під час студій, поза домом та в частих подорожах - і мамою, і сестрою, і вірною подругою. Протягом 50 років, які Геленка прожила разом з нею, вчителька помагала їй входити в багате та цікаве життя людей, що добре бачили й чули. Енні ходила з нею на всі інтерв'ю з президентами та іншими визначними постатями. Вона була з Геленкою всюди, була на викладах і допомагала записувати лекції, студіювати.
Чудова, повна посвяти, вирозуміння, доброти та любові Енні! її Енні! А тепер її не стало...
Важко було Гелен на душі, дуже важко.
Але, знаючи завзятість Гелен, її сильну волю, гаряче бажання не гаяти ані хвилини, а все йти вперед, наперекір усім перешкодам, усім несприятливим обставинам і невдачам, ніхто не здивувався, що вже того самого року вона, тепер зовсім сама, починає самостійно працювати. Знову пише статті до журналів і газет, знову читає лекції про життя сліпих, далі збирає гроші для своєї організації, вирішує присвятити себе цілковито для добра сліпих.
її поїздки, розповіді, лекції по різних містах та по всій Америці захопили фільмових директорів до такої міри, що вони вирішили зробити фільм за її книжкою «Історія мого життя» і запропонували їй зіграти в цьому фільмі головну роль.
А невдовзі вийшов другий фільм про життя Гелен і Енні «Нескорена», де Гелен знову грає головну роль. Цей фільм, до речі, був у 1955 році нагороджений найвищим фільмовим відзначенням - Асаdеmу Аward. Саме в той час був написаний і театральний твір «Чудодійна трудівниця» («Міrаске Worker»), побудований на правдивих подіях з життя Гелен і Енні. Обидва фільми показують ще й дотепер в Америці.
У 1964 році Гелен одержала найвищу президентську медаль - Рresident's Меdаl of Freedom, яку їй вручив сам президент Ліндон Джонсон. Всюди, де Гелен з'являлася, вона викликала захоплення й повагу. Всім присутнім, а їх завжди було дуже багато,

вона мимоволі, без слів нагадувала, що тяжкою працею, глибокою вірою в успіх, з Божою допомогою та твердою постановою і витривалістю продовжувати розпочате діло, можна домогтися того, що мрія, вимріяна мрія здійсниться.
Молоді і старші залюбки читали її книжки, ходили дивитися фільми та спектаклі, в яких вона грала, і ставили її за приклад.
Гасло Гелен Келлер: «НЕ ЗДАМСЯ!» - лунало по всій країні, по всіх прошарках суспільства.
Після смерті Енні Саліван Гелен вирішила подорожувати по світі. За все своє життя вона відвідала у справі сліпих та глухих не менше 35 країн. До останньої хвилини проповідувала ідею конкретної праці - створювала організації для глухих і сліпих, де б люди отримували безкоштовні поради і поміч, могли позичати або купувати за дуже низькою ціною відповідні прилади для полегшення їм читання, писання, пересування по велелюдних вулицях міста, купівлю різних продуктів та вчилися користуватися грішми. Там вони могли також спілкуватися, відпочивати і, так як Гелен, провадити цілком нормальне життя.
Гелен наполягала, щоб цими організаціями керували люди, які добре бачать і добре чують, а сліпі й глухі по можливості їм в усьому допомагали. Вона радила, щоб цю працю виконували люди, охочі працювати безкоштовно, добровільно.
Гелен Келлер померла 1968 року. Їй було 87. Пам'ять про відважну, мужню, невтомну трудівницю для добра інших, легендарну жінку живе й досі. її ставлять за приклад, її життя вивчають у школах, а її твори і фільми популярні й досі.
1996 року, вже після смерті, її книжка «Історія мого життя» була визнана найкращою і найчитабельнішою книжкою XX століття.

2003 р.

Леся БРИЗГУН-ШАНТА народилася поза Україною. І ціле своє життя прожила поза Україною.
Батько її - член уряду Української Народної Республіки -змушений був податися в еміграцію. Багато люду з різних кінців України опинилося тоді на чеській землі, там вони заснували українські навчальні заклади, видавництва, газети й журнали і жили в цій своєрідній маленькій Українській республіці повноцінним національним життям.
Тут, як любили раніше казати старі емігранти, «на чехах», у родині Бризгунів (таким було прізвище її тата) народилися дві доні. Старшу з них назвали Лесею. Вона була напродив слухняною дівчинкою. Намагалася допомагати у домашніх справах батькам, гралася з молодшою сестричкою Оксаною, а ще встигала читати книжки, бо читати навчилася дуже рано. Пані Леся вважає, що книга дуже вплинула на її життя. Саме завдяки їй вона стала і вчителькою, і письменницею.
Леся Бризгун-Шанта написала півтора десятка книжок. Три її книжки: «Золотий горішок», «Петрик і його Божий світ», «Про князя Лаборця та ще про мале вороненя Миколу» - з'явилися друком в Україні. За ці твори авторка була нагороджена літературними преміями: ім. Лесі Українки, ім. Дмитра Нитченка, ім. Олекси Гірника, «Тріумф».
Нова книжка письменниці відкриє багатьом і юним, і дорослим читачам в Україні ім'я американської жінки-легенди Гелен Келлер. Доля, яка випала цій мужній людині, вражає і ще раз, вже вкотре, переконує, що віра і сила духу здатні творити дива.
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ