Леся Храплива
ПРО ХЛОПЧИКА ТАРАСИКА
ТА ЙОГО ЗОЛОТЕ ПЕРО

Золоте українське сонечко світило так гарно, так весело понад білим селом. Хатки немов потопали в білому, як молоко, вишневому цвіту, а на пригорбі за селом красувалася панська палата. Далі зеленіли розлогі поля та луги, а далеко-далеко над річкою стояла висока, давня могила. На лугах кучеряві вівці хрумали сочисту весняну травичку, а над річкою зібралися хлопці-пастушки та заводили свої забави.
Один із них, чорнявий, промовив:
- Глядіть, хлопці, як високо вже сонце піднялося! Час нам повертатися в село на полуденок, а то знову їсти не дадуть. "Запізно прийшли!" - скажуть.
- А справді, час би нам уже йти!
- А хто ж тут з вівцями залишиться?
- Та хіба вже Тарасик!
- Йому і так ніколи до їжі не поспішає!
- Він завжди не такий, як інші...
- Та де це він пропав? Треба ж йому сказати, щоб глядів.
- Хіба не знаєш? Певно десь на вершку могили в бур'яні заховався! Ми ж там його
трохи не щодня знаходили...
- Гей, Тарасе, а ходи сюди-и-и-иии! Тарасе-е-е-ееее! - гукали хлопці.
Та ніхто не відповідав їм. Треба було йти шукати. І справді - незабарром знайшли
його аж на вершечку могили, поміж широким листям лопухів. Сидів він в убогій, полатаній сорочині і дивився широко розкритими оченятами в голубе небо, що, мов церковна баня, стояло над зеленими лугами. Не чув він, як кликали його хлопці, не бачив, як підійшли до нього. Аж коли Чорнявий потягнув його за рукав, раз і другий, тоді Тарасик неначе з глибокого сну прокинувся.
- Овець ваших пильнувати? Добре, добре, пильнуватиму... І знову задивився у голубе, безкрає небо, мов у чарівну казку потонув. А хлопці збилися в одну громадку і, жартуючи та підспівуючи, побігли в село.

***

Тарасик далі сидів непорушне на могилі і стежив за химерними хмаринками, що починали збиратися на небі. Коли глянь - а знизу, немов із-під могили, хтось іде вгору до нього. Стрепенувся Тарасик. Подумав: може, де лановий зайняв вівці та ще й лаяти прийшов. Та ні, не лановий це! Бо високий і дужий - такого в усім селі не побачиш. Та й одягнений не так, як інші люди.
Дорогий саєтовий жупан* та крива шаблюка при боці, вуси довгі-довгі та сиві, а чуб за вухо закручений. А очі в нього так дивно сяють!
Вийшов він на могилу, став перед Тарасиком та й каже:
- Здоров був, хлопче!
- А здорові, діду!
- Ти хто такий, хлопче?
- Я Тарас, а по батькові Шевченком звуть.
- А родина в тебе є?
- Я сирота: ні батька, ні неньки не маю, а брати та сестри мої весь день Божий мусять працювати на панщині.
Сумно похитав головою дід, а Тарасикові нараз чогось немов соромно стало. Тоді сам почав, непрошений, розказувати:
- Та знаю я від діда Івана, що не завжди був мій рід у неволі. Знаю, що колись мої предки, славні козаки, у саму Візантію* в походи ходили, бідних бранців християнських із бусурменської неволі визволяли. Знаю, що перед козаками тремтіли навіть королі у Варшаві та царі в Москві. Славний був колись козачий рід!
Підкрутив дідуган сивий вус та й каже:
- А де ж ти живеш, хлопче.
- В тому селі, що там унизу, в Кирилівці, що належить панові Енгельгардові.
- Так значить, це твоя батьківщина?
- Не тільки це село - моя батьківщина, - відповів уже відважніше Тарас. Бо мої і
всі лани широкополі, і Дніпро поміж зеленими берегами, і голосні його пороги. Мій і Київ золотоверхий, і вся Україна прекрасна - вся моя!
- Вся, кажеш? - мов не довіряв дід.
- Вся, бо всю її люблю! А коли пісню давню - думу козацьку заспіваю, здається
мені, що і цілий світ мій!
Підморгнув дідуган густою бровою та й каже:
- А що ж ти тут у гаряче полуднє робиш?
- Ягнята стережу, та не свої, - сумно відповів Тарас. - А коли виросту, буду
пісні-вірші писати про давню славу, про волю козацьку. Буду картини рисувати, змалюю всю красу України, щоб усі знали, що кращої за неї немає в усьому світі!
Поклав дідуган руку Тарасикові на рам'я, а очі в нього ще яснішим блиском розгорілися:
- Бачу, хлопче, що ти той, кого я вже довгенько шукаю! Ходи зі мною!
Взяв дід Тарасика за руку, і глянь! - кругом них уже не лопухи та бур'яни, а золоті ворота - на самому вершечку могили. Вийняв дід криву шаблю з піхов і вдарив нею щосили у ворота. Раз, вдруге і втретє. І ворота самі перед ним відчинилися. Повів дід Тарасика вузькими та темними ходами кудись глибоко під землю.
Не знав Тарасик, чи довго вони йшли, чи ні, аж ось зайшли у велику-велику комору. Дивиться Тарасик, а там кругом козаки мертві на землі лежать. Всі порубані та посічені, а кров загусла на їх молодецьких лицях. Біля них шаблі та самопали, золотом вибивані пірначі та бунчуки, самоцвітами ясними прикрашені. А над ними похилилися прапори малинові, в лютих боях пошматовані.
Промовив дідуган до Тараса:
- Оце, хлопче, давня воля спить. Це - давня слава в землю закопана. Міцно заснула вона, та не навіки! На те я й шукав по всій нашій землі хлопчину, що розбудить її! І знайшов тебе, мій сину...
Знову вийняв дід криву шаблю і вдарив нею тричі об стіну. І глянь - уже не шабля, а перо золоте в нього в руці.
Промовив дід:
- Ось тобі, дитино, золоте перо! Бо не шаблею, не крісом будеш давню славу, волю козацьку будити, а цим пером.
Взяв Тарасик золоте перо в руку і почув, як якась нова сила від того пера в нього вливається. І враз почали мертві козаки один за одним з землі підводитися, ковані шаблі припоясувати, самопали в руки брати, в лави ставати. Замайоріли над ними прапори малинові, блиснули бунчуки та пірначі. Дивиться Тарасик, дивиться і очам своїм не вірить. І все золоте перо до серця пригортає...
Здивувався Тарасик, коли друзі його розбудили з глибокого сну, щоб вівці разом домів гнати, бо буря надходила. Пішов він разом з хлопцями за своїми вівцями. Та все дорогою якусь думу думав та неначе щось до серця пригортав. Але нікому не розказував, як то він мандрував з дідом з могили.
Тільки добре-добре, на все життя запам'ятав, що говорив йому дід, а золоте перо заховав глибоко у своєму серці.
Виріс Тарасик, пішов у світ і почав писати золотим пером із козацької шаблі пісні-вірші про давню славу. Почав малювати картини, що звеличували красу України.

Нелегким був його шлях, водила його доля і в холодний Петербург, і в Аральські пустелі, проте аж до смерті не покинув він свого золотого пера. Віршами своїми збудив давню волю України, збудив правду та славу козацьку, щоб гомоніла довіку.

* Саєтовий жупан - жупан з дорогої тканини
* Візантія - Константинополь