Юрій ШКРУМЕЛЯК
Казка про золоті пера

Як Ісусик народився, сталася така пригода: утікала Мати Божа перед помстою Ірода з Ісусом маленьким, з Йосипом стареньким. Поспішали облазами, лісовими стежечками, у голоді, у холоді, в темні ночі, в світ за очі. Ішли зранку без сніданку, кругом поле, сіре, голе, ані хатки, ні палатки, ні людини, ні звірини. Аж надлетіли пташата — білі чисті Голуб’ята, над Ісусом злопотіли і жалібно згомоніли:
— Поспішай же, Мати Божа, поспішай, Ісусе милий, щоб вас Іродові вої у степу не здогонили! Ми стежки таємні знаєм, поведем вас яром-плаєм, з вами проведемо нічку, аж перейдем Йордан-річку!
Всеньку нічку мандрували, а за річкою сказали:
— А тепер вже прощавайте і тривоги вже не майте, бо погоня утомилась, уночі з дороги збилась. Вже самі ідіть спроквола, ми ж полинемо довкола, бо ми дуже зголодніли, три дні нічого не їли.
І промовила Дитина:
— Жаль, що терпить так пташина! На схід линьте, Голуб’ятка, там убога стоїть хатка, а в тій хаті дві сирітки, невеличкі однолітки.
— Чим нас вони погодують, коли самі голодують?
— Не журіться тим, маленькі! Мають зерна ще дві жменьки!
— А що буде сиротятку, як дасть зерно голуб’ятку?
— Як з’їсте по зеренцеві, то дасте їм по перцеві, а далі вже не журіться,— те перце їм пригодиться.
Полетіли Голуб’ятка, бачать — там убога хатка, злопотіли у тривозі, а вже діти на порозі:
— Ось вам зернятка смачненькі! їжте, Голуби любенькі!
Дзюбнули по зеренцеві й опустили по перцеві. Діти пера позбирали, глянули і з дива стали: що за чудо це виднеє! Що перце — то золоте є!
І зраділи діти в хаті: ми щасливі, ми багаті! Буде хліб, і буде каша, обновиться хата наша, буде все за злоте перце, що дав Бог за щире серце.