30 червня 2007 року виповнюється
100 років з дня народження генерала УПА Романа Шухевича

НАДІЙКА

Мала Надійка сиділа за столом і оглядала альбом із світлинами. Ось світлина бабусі, дідуня... Ось татко й матуся, ще дуже молоді, і багато інших. А це що? Татко в якомусь однострої— короткі штанці, на шиї хустка і дивний капелюх на голові. Узяла альбом і побігла у сусідню кімнату, де сидів батько.
— Таточку, що це за однострій у вас? — спитала, показуючи на світлину.
— Це, доню, з пластової прогулянки.
І батько почав розповідати дівчинці про Пласт.
— Таточку, я теж хочу бути пластункою!
— Добре, доню, це тішить мене. Але тепер вороги забороняють Пласт, тому я сам буду вчити тебе новацького закону.
Надійка стала серцем новачкою і чекала тільки хвилини, коли зможе одягнути однострій. Чекала, а час минав...
Почалася війна. Прийшло німецьке військо, а потім москалі. Надійка все ще мріяла про пластовий однострій.
Від деякого часу вона зауважила, що до тата пізно ввечері приходили якісь люди. Батько заводив їх до своєї кімнати, і вони там про щось довго розмовляли, заслонивши вікна.
Одного ранку до хати вдерлися енкаґебісти і почали розпитувати про якихось партизанів, що ходять ночами.
— Нічого не знаю,— відповів батько. — У нас нікого не було.
Большевики пішли. Надійка цього всього не розуміла. Вона вирішила спитатися батька.
— Тату, та ж до нас приходили якісь люди!?
— Цить, доню! Нікому про це не говори! Якщо ти бачила, то я тоді розкажу, але ти мовчатимеш.
— Татку, я пластунка і слова додержу! Батько усміхнувся і погладив доню по
голові.
— Надю, ти сама бачиш, як вороги мучать наших людей, забирають їх у тюрму або вивозять у Сибір на каторгу. Чи можна на це спокійно дивитися? Ні, ніколи! Отож українці вирішили оборонятись. Молоді й старі, чоловіки й жінки збираються в лісах і стягають зброю, щоб не дати ворогам безкарно господарювати на вашій землі. їх багато, треба їм провідника. І знаєш, хто ним став? Мій друг Роман. Ось глянь: на цій світлині наш пластовий гурток «Чорноморці», а посередині— він. Ті люди, що до нас приходили, — повстанці.
Того вечора Надійка довго не спала, думала про українських повстанців та про їхнього провідника.
— Чи побачу я коли-небудь його? — питала.

Від того часу минуло кілька тижнів. Надійка сиділа й читала. Увійшов зажурений батько.
— Татку, що сталося?
— Надю, сьогодні ввечері має прийти до нас провідник повстанців, але я дізнався, що комуністи таємно пильнують нашу хату. Треба дати йому про це знати!
— Я піду!— сказала Надя.— На мене ніхто не буде зважати.
— Доню, ти? Але будь обережна! — батько поцілував її в чоло. Він розповів їй, куди йти.
Надя взяла кошичок і вийшла. З-за сусіднього дому ніби випадково виглянув большевик.
— Куди йдеш?
— Недалеко. Там, під лісом, ростуть ягоди. Іду назбирати— мама вареників зварять.
Пішла. Спочатку йшла полем, а як вступила в ліс, оглянулася. Ніхто за нею не йшов. У лісі звернула стежкою праворуч. Батько так казав. Трохи боязко самій у лісі... Але ні, вона не сама, тут є наші повстанці. Ось стоїть один, в однострої, з рушницею в руці... Біля нього другий.
— Доню, ти певно заблудила!— сказав повстанець.— Ходи, я відведу тебе на край лісу.
— Ні, ні, я не заблудила. Я просто сюди йшла. Батько казав.
— А до кого?
— До вашого провідника, до того, що всіма повстанцями командує.
— О, коли так, то ходи, доню!— весело відізвався повстанець і звернувся до свого товариша.— Ти, друже Громенко, залишся тут!
Пішли у глибину лісу. Надя зацікавлено розглядалася. Як багато тут повстанців! Ось і землянка. Увійшли.
— Друже командире!—звернувся вартовий до повстанця, що сидів за столиком і дивився на якісь карти.— Ця дівчинка до вас!
«Так, це той, що на світлині!»— подумала Надя.
— Ти, доню, до мене? Що доброго принесла?— запитав командир.
— Пане, добре, що я вас знайшла... Не приходьте до нас сьогодні ввечері! Большевики обставили хату.
Можуть вас зловити... Хто ж тоді буде повстанцями керувати?
Командир посадив Надю на коліна і пригорнув до себе.— Дякую тобі, доню! І в мене була донька Маруся. Московські окупанти забрали... — сумно сказав він.
— Не сумуйте,— відповіла Надя.— Ви з повстанцями проженете окупантів і знайдете свою доню.
— Дай, Боже, щоб твої слова скоро сповнились! — зітхнув командир.
Наступного дня повстанці наскочили на большевиків і розгромили їх. Сам командир відпровадив Надю додому і, вітаючись із батьком, сказав:
— Відважну доню маєш!
Того вечора перед сном Надійка довго-довго молилась: за батька, за матір і за всіх, а окремо— за вояків Української Повстанської Армії і їхнього командира, генерала Тараса Чупринку-Шухевича, що як був пластуном-чорноморцем, то звався Шухом.
— Боже, дай, щоб Маруся до нього скоро вернулася! — закінчила вона молитву.

Іван Волянський

На світлині: пластун Роман Шухевич у першому ряді справа.

Світ дитини

Святослав ЛИПОВЕЦЬКИЙ
Юний Шухевич та його рід