Гей, там на горі Січ іде,
Гей, малиновий стяг несе!

Вітер несамовито закручував хмарку, прагнучи наздогнати пісню. Але в неї, стоголосої, здається, виросли крила, бо летіла й летіла над Карпатами, стукала в кожну шибку, кликала всіх, кому не байдужа доля Батьківщини, вирушати в похід.

Пісня поспішала, адже чорне страховисько Першої світової війни роздерло, пошматувало Україну-матір, а народ, розділений кордонами, змушений був воювати в різних арміях за чужі інтереси.
І плакали Карпати над сплюндрованими містами й селами, над покинутими нивами. Тож встала під прапор юнь і краса галицької землі, утворивши легіон Українських січових стрільців, пішла в бій за рідну землю, мріючи, як колись запорізькі козаки, про вільну й об'єднану Україну. Не забули юнаки, чиї вони діти, відродили колишню славу Січі!

Про   січових стрільців казали, що це найосвіченіша армія, бо серед вояків було багато студентів.
У перервах між битвами бралися січовики за перо й пензель, втілювали у віршах, мелодіях, картинах свої молодечі мрії. Так народився незвичайний літопис тієї війни, про події якої розповіла ли мистецькі твори. 1 найбільше з-поміж них - пісень.

- Заспіваймо, Петре, давньої козацької, - звернувся Тарас до брата.

Петро перебирав струни гітари, знайшов потрібний акорд, і хлопці неголосно заспівали:

Гей, у лузі червона калина похилилася.
Чогось наша славна Україна зажурилася.
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну,
гей-гей, розвеселимо.

- Пісня, як і душа, має кілька життів- задумливо мовив Петро. - Ходили і похід з піснею про калину наші прадіди, і хто знав, що й нас поведе вона в бій.

- А пам'ятаєш день, коли ми вперше почули цю пісню саме такою? - запитав Тарас.

- По-моєму, це сталося під час вистави українського театру про гетьмана Дорошенка, - відповів Петро. - Годі було й сподіватися, що перероблена для спектаклю козацька співанка стане незабаром стрілецьким славнем*.

Пісня зачепила нитку спогадів, яка повела хлопців від нічного багаття в мирне життя. З глибин пам'яті виринало дитинство і батькові вірші, що стали дороговказам не тільки для них, синів Івана Франка, а й для тисяч інших молодих галичан, які пішли з улюбленими віршами визволяти Батьківщину.

Сходило сонце, біля стрілецького багаття співали двоє братів, а в небі, порушуючи передранкову тишу, плакали журавлі. Може, плакали вони про те, що довгі роки навіть згадка про подвиг молодих патріотів вважатиметься злочином. А може, несли свою пісню в майбуття, бо знали, що восторжествує історична правда й Україна низько вклониться молодому завзяттю й непідкупній щирості юнаків, які з гордістю називали себе січовиками.

Оксана Данилевська
Уривок

* Славень - гімн.