Ще перед битвою під Полтавою цар Петро наказав обрати на місце Мазепи іншого гетьмана. Тож москалі примусили частину козацької старшини та рядового козацтва з'їхатися у Глухові, там оточили їх військом і наказали провести вибори.
Цар потребував цих виборів, щоб баламутити людей, ніби-то москалі не є ворогами України, а тільки карають однодумців Мазепи. Таким чином у 1708 році гетьманську булаву одержав полковник Іван Скоропадський, людина похилого віку і слабкої волі.

Народжений у місті Умані в козацько-старшинській родині, Скоропадський здобув добру освіту у Київському колегіумі й досить швидко зробив військову кар'єру. Сам Мазепа шанував його і навіть готував собі за наступника. Та у визвольному повстанні проти москалів Скоропадський не підтримав Мазепу, можливо через те, що передбачав поразку і виявив належну обережність, а швидше, не тратив віри в те, що під російською владою Україна зможе втриматися.

І ось тут у Глухові, де зібралася рада, було завдано першого удару українській автономії, якого досі Україна не знала. Гетьмана було вибрано, він склав присягу, але цар відмовився затвердити нові пункти, запропоновані І. Скоропадським, і навіть не видав грамоти на затвердження гетьмана. Уперше біля особи  гетьмана встановлювався офіційний резидент-наглядач. В його обов'язки входило перестерігати будь-які прояви політичного невдоволення російським пануванням, а винних ловити, стежити, щоб не відновилася Запорозька Січ. За наказом царя в Україні вводилася таємна політична поліція - "московське ярмо" ставало явним.

Черговим наступом на українську державність була царська грамота, видана 22 січня 1715 р., якою гетьмана остаточно позбавлено усіх прав. Народові було заявлено, що це для його ж блага. Так чинили всі російські сатрапи від царів до більшовиків і комуністів: знищуючи свободу, вони декларували, що чинять це в інтересах простого народу.
Хоча всі вважали І. Скоропадського прихильником царя, проте він щиро бажав добра Україні і дуже вболівав за долю народу. Однак за наказом російського сатрапа змушений був висилати козаків на тяжкі роботи у Московщину, де вони копали канали, будували нові твердині й гинули на будові нової російської столиці Петербурга. Цар щораз більше засилав в Україну московського війська, наділяв українськими землями чужинців, котрі допомагали йому у війні з Туреччиною.
У січні 1722 року старенький гетьман вибрався з кількома старшинами до Петербурга просити царя, щоб дав полегшу Україні та дотримував тих умов, що їх підписав ще цар Олексій з гетьманом Хмельницьким у 1654 році, коли Україна вперше входила в союз із Московщиною. Та це прохання лише розлютило царя Петра, і він заявив, що жодних вольностей не дасть, а ще встановить окрему раду, так звану "Малоросійську колегію", яка управлятиме Україною спільно з гетьманом, бо йому не довіряє. Незабаром таку раду було створено, а її головою призначено московського генерал-майора С. Вельямінова. Через декілька днів вийшов ще один царський указ, згідно з яким Україна позбавлялася прав на стосунки з іноземними державами і входила в Росію як її область. Це було страшним ударом для старого гетьмана. З липня 1722 року він помер. Поховано його у Глухові.

Робімо висновок: служити поневолювачу це знищити себе.

За Іваном Петренком