Оксана СМЕРЕК
Пригоди павука Мережка

Жив собі колись павучисько Мережко на просторій мансарді в багатого пана. У хоромах господаря було все, чого душа бажає, а найбільше — візерунків павутиння. Домогосподині, котра щодня поралася по хазяйству, строго заборонили змітати павуків. Літня мама господаря щиро не любила їх, але останнім часом так недобачала, що павуки легко творили в будинку цілі легіони. Були там і павучині дитячі кімнати, і відпочивальні, й винні погреби. Господар вважав їх своїми єдиними друзями, які тільки те й роблять, що все життя плетуть павутину.
Було якось закохався наш господар у чарівну дівчину, розумну і гарну, але матір, розгледівши в ній незаможну простолюдинку, заповзялася відмовити сина від ідеї одружитися.
— Ти статечний і багатий, вона тобі не пара, — нашіптувала мама синові.
— Але вона в серці, — намагався пояснити він.
— Прибери у своєму серці! Бачиш он Гася листя підмітає, зараз там буде голо і вільно для прийдешнього снігу. І ти так зроби! — холодно завершує мама.
Господар мовчазно виходить із кімнати і чудернацько посміхається до старого павука.
Тим часом мила павучиха кличе його на святковий обід: останні осінні мухи цьогоріч. Павучина сім'я мешкає тут уже цілу вічність, а коли довго живеш із кимось — то стаєш його дрібкою. То неправда, що павуки люблять лише сирі та забруднені приміщення. Казкові павучки навіть гадки не мали коли-небудь покинути світле, просторе помешкання, може, й саме тому були вони казковими. Люди, які, бувало, приходили сюди, завжди косо дивилися на господаря, щось там виторговували і йшли собі. Павук переймався, що всі вважали господаря скупим диваком. Кому ж іще, як не павукові, було знати про думки в голові його доброго друга.
Якось дрімав собі Мережко, аж тут господар легенько павутину розхитав: тільки він так умів.
— Знаєш, павуче, ніяк не можу думки поскладати. Може, позичатимеш мені своє павутиння вряди-годи, а взамін житимеш у цій оселі вічно? — люб'язно запитав Антик.
— Еге ж, добродію, я не проти. Уже давно тут твого павутиння багато, — лагідно відказав павук.
Так і котилося життя, нудно й марудно, аж доки не трапилася одна подія.
На осінь хвороба суглобів у старої господині дуже загострилася. Переміщатися по хаті ставало дедалі важче. Одного разу Антикова мама хотіла врізати скибку хліба, але ніж так незграбно повернувся, що порізав руку старенької. Павук, павутиння якого з діда-прадіда прикладали до рани, щоб спинити кровотечу, тут же підсобив пораненій жінці. Він ніжно розклав сітку на рану, розуміючи, що малий павучок плів її ще з минулого тижня. Відтепер у родині людей-павуків запанувала гармонія. Щоправда, бабуся тихо нарікала на свою залежність від павучиної ласки. У душі їй дуже кортіло взяти доброго віника й вимести ці ненависні парасолі. Мудра павучиха застерегла стареньку, що вбивати павуків — великий гріх, вони ж бо комахи божі. Крім того, павучиха натякнула бабусі, що вона кожної ночі поїдає маленького павучка, оскільки спить із роззявленим ротом. Словом, почувала себе бабуся, як у павичиних наймах. Може, й через те невдовзі помандрувала в інші світи.
Антик довго сумував за матінкою, але врешті-решт оговтався.
Якось уночі приснився Мережкові сон, що повзе він довгим бурштиновим шляхом, аби павутинкою поєднати холодне Північне море і теплі води Італії.
— Павуче, прокидайся, ти не виживеш, — шепотіла його свідомість. Павуків не буває в морі.
Мережко то будився, то знову поринав у фантастичні сни. А там — повні кораблі бурштину золотого, як сонце. Павук уже помалу збирався додому, як раптом в око впав яскравий камінець із павучихою всередині. Павукові лапки затрусилися, щось невимовне охопило його. Сів і заплакав на камінцеві. Згодом павук зрозумів, що потрапив у далекі часи, століттями раніше. Палубою корабля ходили люди в дивному одязі, принаймні його господар ніколи так не одягався. Вони жартували один з одним, робили сальто в повітрі, говорили про щось дивною мовою. Павук дуже боявся, що його помітять і викинуть у студене море. Відтак він ніколи не дізнається історії бурштинової павучихи.
Проте людям було не до павука. Зовсім скоро судно пришвартується біля берегів сонячної Італії, усі скарби віддадуть у руки місцевому ювеліру, й подорож завершиться. Вітер постійно поривався зруйнувати ніжну павутину, аж поки павук не приліг біля чарівного камінця. Павуки не мають вух, усе потрібне вони відчувають лапками. Отож, обійняв павучисько камінь, як міг, і почув звідти далекий голос:
— Хочеш перевозити бурштин щоночі, а на ранок повертатися до родини?
— З води на сушу? — перепитав павук?
— Аякже, це рідкісна нагода дивитися на сни через бурштин. Ти колись пробував?
— Щойно, — ствердно відповів павук, — я бачу сон і тебе в ньому.
Бурштинова павучиха тихенько засміялася:
— Бачиш ці гори бурштину, то все чиїсь сни, сюди їх складає сонце. І я чийсь сон так само. Плела колись павутину, необережно лапку в смолу встромила і залишилася там назавжди. Але знаєш, та закам'яніла порода має крапельку-душу. Тому я постійно дихаю свіжим повітрям і розмовляю з сонечком.
Павук слухав би і слухав, однак такий сон його зморив, що годі було відкараськатися.
Уранці прокинувся павучисько від знайомого розхитування. Антик стояв над ним із горнятком чаю в руках:
— Павуче, твоя павутина нині дуже присіла, стала, як гамак.
— Ех, спалося тяжко…Блукав у снах, бурштинові скарби супроводжував. Павук розказав про пригоду з бурштиновою павучихою.
Господар із подивом глянув на павука і пробурмотів:
— Гм, ця подорож не випадкова.
Павук насторожився не даремно, бо Антик хотів продати маєток і поїхати звідси. Нічого і ніхто більше не тримав його тут, окрім спогадів.
— Спогади, як павутиння, — закінчив Антик.
Павук дуже розізлився, він подумав, що господар хоче позбутися і того, й того.
— А як наша дружба? — розгублено запитав Мережко, — як павутиння твоїх думок, яке ти позичав у мене?
— Павуче, хіба я казав, що ми розлучаємося? Переїдеш зі мною до нового маєтку, зроблю для тебе простору кімнату. Усе буде, як колись, тільки по-іншому, — дивно засміявся господар.
— Але я не можу, я не — людина. У мене стільки павутинкових парасольок, я не можу їх зруйнувати. Це, як архітектура, розумієш?
— Вони стануть спогадом, сном.., — усміхнено вів Антик. Я перенесу все твоє сімейство на пляшках старого вина. Не бійся, павуче!
Павук тут же згадав бурштинову павучиху, яка радила перевозити бурштин щоночі. Вона знала, що каже, — думалося павукові.
Кохана павука запідозрила в чоловіковій поведінці щось дивне. Ніколи раніше він не готувався до сну так ретельно. Повечерявши дрібними мушками, павук вирішив поспати сьогодні на люстрі, щоб ніхто не заважав. Тільки-но сон підібрався, як павук одразу заговорив із бурштиновою павучихою.
Вона виглядала стурбованою:
— Завтра вранці мене продадуть ювелірові, потім хтось купить як брошку на спогад, — казала павучиха.
— Матінко, що ж це за напасть така зі спогадами? — нервово відреагував павук і передав дослівно розмову з господарем.
— Не журися так, друже! — добродушно промовила павучиха. Якщо хочеш — станеш погоничем снів на цьому кораблі часу. Вода нам не подруга, але можна завжди заховатися від неї в бурштин. Павучиха висловлювалася дуже загадково. Останнім часом усе навколо було якимось не таким. Це так непокоїло павука.
— Але ж я хочу жити на своїй мансарді, там моя батьківщина. Коли Антик переїде, я просто загину.
— Усе в твоїх лапках, павуче! Зроби щось, аби твій господар залишився. Погоничі снів уночі цілий світ бачать, кожну людину. Підбери йому наречену, таку, щоб серце прив'язала на тугенький вузлик — усміхнулася павучиха.
З цього часу почав Мережко любов для господаря шукати. Кожен сон ретельно передивлявся. Аж раптом упала йому в око красива дівчина, що жила в кінці тієї самої вулиці, що й Антик. Щодня красуня старанно підливала квіти на великій грядці біля хати, годувала качок на озері.
Павук давно дивувався людям, їхній недосконалості. Адже свою павучиху він ніколи б отак не проґавив. Коли Мережко розповів бурштиновій подрузі про дівчину, вона швиденько покопирсалася в камінчиках і простягнула один із них.
— То чарівний камінець любові! З промінчика всередині почнеться велика історія кохання. Поклади його господареві під подушку. Нині вранці прокинеться він зі скарбом у серці. Варто буде їм лише поглядами зустрітися. Я така щаслива, а це так важливо пережити, перед тим, як стати брошкою, — голосно засміялася павучиха.
Наступний день видався шаленим. Антик повернувся додому небачено щасливим. Павукові здалося, що вперше в його павучиному житті він спостерігає за щасливою людиною. Господар танцював із табуреткою, грайливо гойдав павутинням. По обіді Антик взявся наводити лад у великій оселі. Усе летіло, як непотріб, тільки павутиння звисало собі мережаними капелюхами.
— Відтепер і назавжди ми залишимося тут, — відповідально заявив Антик. Я прибрав на серці, як радила мама!
Іще довго наш Мережко служив погоничем снів. У глибокій старості забрала його бурштинова павучиха на корабель часу, що й нині плаває.

Смерек Оксана — літературознавець і перекладач, кандидат філологічних наук. Донедавна науковий співробітник Інституту Івана Франка НАН України. Авторка поетичної збірки "Панфіла" (Львів, 2003) та наукової монографії "Романи Емми Андієвської: художньо-філософські шукання" (Львів, 2007). Перекладаю з англійської та нідерландської мов. Пишу дитячі казки, вірші, прозові етюди, колискові.