Оксана СМЕРЕК
Порятоване серце

У гарній ошатній хатині на околиці великого міста зростав один допитливий хлопчик. Щовечора перед сном у дитячу кімнату заходила жива казка, сідала на краєчок дерев'яного ліжка і теплим, як молоко, голосом розтікалася в повітрі. Северин ніколи не запізнювався на вечірній сеанс, тим паче, що вони з мамою приводили казку в гості по черзі.
У вікна кімнати задивлявся красивий зелений ліс. Для Северинка ліс так само був живим, бо з деревами і птахами можна спілкуватися. Уночі ліс огортався в темінь, і високі дерева засинали разом із хлопчиком. Северин вирішив, що його спосіб засинання відрізняється лише положенням тіла у просторі: дерева сплять стоячи, а люди лежачи. Крім того, у людей та дерев є серце, мусить бути!
– Сьогодні Твоя черга, мамо, розповідати казку! – грайливо звернувся до матусі хлопчик. Мені кортить дізнатися про серце!
– Про серце?! – задумливо перепитала мама.
– Я подумав, якщо воно раптом перестає битися, то казка не приходить. Правда ж?
– Авжеж, слухай!

«Був собі старезний ліс. Усе в ньому знало свій порядок: травинка до травинки, дерево до дерева, гриб до гриба. Росли в цьому лісі листяні та хвойні дерева. Павучки плели павутинку, а мухи, погойдавшись на ній, назавжди відходили в далекі мандри. І нагадував той ліс, натовп людей, що здійняли руки до неба. Уяви собі, що кожна гілочка чимось схожа на людську руку. А хребет людини – на дерево з міцним стовбуром і красивими гілками.
Дерева бувають височезні, високі й не дуже, як люди. А бувають і карликові деревця. Сердечко дерева живиться від коріння. Якщо, не дай Боже, коріння засихає, дерево гине. Твоє і моє серце ось тут усередині, грудна клітка тримає його в полоні, без неї серденько випало б, як пташка з гнізда.
– Мамо, а хіба серце не може задихнутися між кістками?
– Ні, йому просторо.
Ото живе серце в дуплі дерева або просто у стовбурі, як маленький кулачок. Він тримає незліченну кількість ниточок, по яких тече кров. На серце часто сідають птахи і виспівують про любов, після чого народжуються малі пташенята. Серце бубонить тихенько-тихенько, але вітер грається з цим звуком, як кішка з мишкою. Коли вітер засинає на найвищій гілці, серце дихає голосніше. Тоді до нього прибігають лісові жителі, чудернацькі, фантастичні, що існують лише у видивах. Вони бідкаються коло серця, розказують про свої жалі…, і тоді серце виливає на них величезні відра кисню, аби ті не задихнулися.
– Мамо, а то правда, що в лісі живуть тролі?
– Кажуть, що живуть, але не в наших лісах, а скандинавських. Там їхня земля. Буває, що вони мандрують, однак місцеві лісовички схожі на ельфів, завжди воюють за свою територію.
Було колись забрів один троль до карпатського лісу і дуже вподобав собі його. Коли починався сезон грибів, і сонце викочувалося на обрій, троль перетворювався на каменюку і великими невидимими очиськами розглядав лісових гостей.
– Мамо, він боявся сонця?
– Авжеж, сонце обертало його на неживу істоту. Серцю дуже не подобалася така зміна, тому троль завжди навіснів на світанку. Його серце калатало, як годинник у дідовій кімнаті, аж поки вітер не з'являвся. На ніч троль повертався до своєї справжньої подоби. Його величезний ніс нагадував пеньок, очі – глибокі миски, а вуха – бабусині вареники. Природа його була злою. нелюдською, але ніхто не знав насправді, яке воно – серце троля. Якось один недобрий пан заповзявся вирубати ліс, продати деревину і зробити з неї паперові гроші. Багато-пребагато, щоб аж серце наситилося. Він не знав, що сучасне людство придумало інший спосіб виготовлення паперових грошей – з бавовни та льону. Оскільки панові постійно бракувало зелених папірців, ліс видався йому дуже надійним джерелом прибутку. (Кажуть, що в давні часи гроші виготовляли в різний спосіб. У далекому XVI сторіччі голландські купці позбирали купу-купезну молитовників, позривали обкладинки і змайстрували з них картонні монети. Тільки так могли вони купувати і продавати свій крам).
Лісові мешканці не на жарт перелякалися, поховалися, хто куди міг. Багато лісовичків залізли під каменюку-троля, тому він чув усі їхні розмови:
– Ґвалт! Що тепер буде? Де ми житимемо?
– Ми не будемо жити, ми станемо грошовими знаками, ? сумно зауважив наймолодший лісовик.
Та найбільше забанували дерева. Вони зітхали щодня і щоночі, важку думу думаючи. Троль і собі замислився, як урятувати ліс….Не для себе ? він може завжди повернутися у скандинавські печери, знайти собі дружину і завести троленят. Однак так полюбився йому милий шепіт карпатських дерев, що троль поставив перед собою завдання – будь-якою ціною врятувати ліс.
Ненаситний панок щодня приїздив помилуватися душами живих дерев, що невдовзі мали б перетворитися на гори омріяних папірців. Старий граб уже давно страждав від серцевої недостатності. Його гілки, кора та коріння потребували більше кисню, ніж могло дати грабове серце. Він зітхав так тяжко, що тролева каменюка здригалася і покривалася густим мохом. Подеколи троль невимовно сумував за рідними просторами. Його постійно мучила думка:
– Чому саме сонце обертає мене на камінь, сонце, яке я так ревно люблю? Раптом запитають, чому тролі такі злющі… ? мабуть тому, що сонця не бачать.
Так і думалося тролеві в ненависному кам'яному образі. У Карпатах скандинавському гостю було навіть заспекотно.
Одного сонячного ранку на узліссі з'явилася блискуча автівка. З неї хутенько вистрибнуло кілька дужих чолоків і почали щось вимірювати. Здавалося, що вони роблять кардіограму велетенського серця…Утім чоловічки просто будували схему смертельної операції. Вітер стогнав у кожному дуплі….виганяючи білочок, пташок і комашок. Щось злісне витало в повітрі разом із немічним старим павуком. Він точно знав, що подорож його закінчено, що павутина летітиме далі сама.
Троль заховався за стовбур найвищого в лісі дерева і перебирав думками. Раптом сонце заглянуло йому в очі, так близько, що троль аж згорнувся калачиком. Але…о диво, він не став каменюкою…Вирячкуваті очі, горбатий ніс, обвислі вуха – усе було на місці.
– Я не займатиму тебе, – шепотіло сонце. Лише доторкнуся до тебе тричі. Думаю, Ти той, хто допоможе серцю старого граба і дрімучого лісу…
– Але як, як? Скажи мені?
У цю мить троля осяяло золоте проміння вічного сонечка.
– Я знаю! Ми зачаклуємо дерева в каменюки тимчасово, з поверненням. Тільки-но скупий пан надумає їх зрубати, дерева миттєво стануть каменем. Так-так-так!
Сонце вдруге доторкнулося до крон і стовбурів, а тоді ніжно полоскотало троля. Усі вони дружно виросли кам'яними брилами…Так, ніби час закостенів, серце зупинилося, і повітря поважчало. Огидний пан опустився навколішки і по-звірячому заревів. Так навіть тролі не вміють. А потім луснув, як повітряна кулька. По карпатських горах покотилася грізна луна. І тільки дерева з лісовичками пирскали від сміху під кам'яною оболонкою.
Коли все стихло, люди покинули не свою оселю, серце знову розгорнулося, як квітка.
– Я думаю, що міг би стати чудовою бджілкою, сказав троль сонцеві. Однак сонечко по-батьківськи похитало головою:
– За третім дотиком, карпатський тролю, ти станеш маленьким камінцем. Таким легким, що вітрище зможе віднести тебе, як павутину. Батьки і родичі дуже сумують за Тобою, не барися. Карпатський ліс завжди чекатиме тебе в гості!
Аж тут раптом вітер розперезався, підхопив серце маленького камінчика і поніс у невідомі далі. Ліс застугонів од жалю і подяки! Серце задихало стократ вільніше, і старий граб, як людина, пустив солону сльозу».
– Мамо, неймовірно! Серце і скринею може бути! Коли Тобі забракне любові чи ніжності, завжди пам'ятай, що ця скриня наша спільна, родинна! І в ній так багато добрих слів, як солодощів!
– Дякую, пташечко!
Ніч колисалася за вікном. Вітер мовчав по мандрах, і всі камінчики лежали рівно, як сон. Казка заснула…

Смерек Оксана — літературознавець і перекладач, кандидат філологічних наук. Донедавна науковий співробітник Інституту Івана Франка НАН України. Авторка поетичної збірки "Панфіла" (Львів, 2003) та наукової монографії "Романи Емми Андієвської: художньо-філософські шукання" (Львів, 2007). Перекладаю з англійської та нідерландської мов. Пишу дитячі казки, вірші, прозові етюди, колискові.