Оксана СМЕРЕК
Утомлена дорога

Бігла собі дорога. Крутилася, в'юнилася, аж нарешті втомилася, забігла в лісок перепочити. На місці дороги тієї залишився довгий слід, походження якого ні люди, ні звірі не могли зрозуміти. Що там люди та звірі, машини зупинилися й утворили величезні коридори з віконцями. За склом метушилися розгнівані водії та їхні супутники, але не було на то ради. Уперше за своє існування всі живі істоти, що так чи інак користувалися дорогою, помітили її відсутність. Разом із дорогою відлучилися кудись і дорожні знаки.
– Горенько! – вигукували чоловіки, – це ж пастка. Ми ніколи не повернемося додому!
– Не сійте паніку, добродії, сталася якась затримка в космосі, земля спіткнулася, зараз усе запрацює, як годинник, – запевнив старенький дідусь на велосипеді.
– Ач мудрий який, – верещав інший сивий дідуган. Ти на своїх двох попровадиш велосипед до пункту призначення, а мені як автомобіль волокти?
– Хе! Ось вона користь від велосипеда. Подвійна, – розсміявся добрий дідок, – і пішов поволі, притримуючи свого двоколісного друга.
Тим часом дорога примостилася біля розлогого пня, скинула з себе бруд і кіптяву, та й задрімала. Пень, що прокинувся згодом, страшенно перелякався. Відчув себе закинутим колодязем, замурованим до скону. По якомусь часу збагнув пень, що навколо нього спочиває дорога.
– Гей, люба, Ти втратила контроль над собою! То не жарти, а велика оказія. Я чую стогін переляканих людей, їм нікуди рухатися, – пошепки провадив пень.
– Та хай йому грець! Що ж я не механізм, аби не спинятися. Усі думають, що мені просто лежати. Неправда це, - спросоння відповіла дорога. Мене мордують, по мені їздять і товчуться, забили до синців. А я – жива, розумієш.
– Розумію, люба, але Ти спричиниш катастрофу. Уяви собі, що раптом захворіло якесь маля, а швидка допомога так і не доїде через тебе.
– Та чи я одна на цілому світі? Є паралельні, перпендикулярні, окружні. Прошу дуже! – геть збайдужіло відказала дорога.
А все тому, що дорогу захопив солодезний сон. Він лився смолою і не давав прокинутися. У ньому розніжена дорога пливла в небеса, і на кожну її цяточку сідали кольорові метелики. Вони були такими легкими, як краплі свіжого дощу, не те що – вічні вантажівки й автобуси.
Люди казилися від злості.
Аж тут один п'ятирічний хлопчик, що їхав із татом додому, поділився власними думками вголос.
– Слухайте, треба дорогу взяти на руки і перенести. Вона впала із сили, заснула, колеса такі невдячні, як люди. Бачите, куди той слід веде? До темного лісу, де ходить хитрий лис, – усміхнувся хлопчина, і всі потягнулися поглядом до найближчого лісу.
– І що та дитина верзе? – не вгавав дід. Як можна дорогу нести?
– Як у дитинстві, – задумано сказала жінка поряд. Якщо дорога зуміла втекти, то ми зуміємо її повернути!
Усі охочі дружно взялися за руки, створили живий ланцюг і дісталися аж до лісу. Там дорога, як великий шматок розтопленого шоколаду, переглядала власні сни. Ще не було такого, аби її не турбували…Власне, допоки юрба не заповзялася віднести її на місце.
– То вигадка, що я безнога і безрука, – переконувала сама себе дорога.
І справді хлопчик-усезнайко одразу помітив, що дорогу можна схопити за руки і за ноги, коли вона сонна. Так і зробили: присіли всі одночасно, дорогу, як дитину, на руки поклали і понесли.
Якби ж хто знав, якою щасливою була дорога. Хоч люди робили це з користі, але задоволення дорога отримала ней-мо-вір-не. Ще б пак – кожен у цьому світі потребує ласки!

Смерек Оксана — літературознавець і перекладач, кандидат філологічних наук. Донедавна науковий співробітник Інституту Івана Франка НАН України. Авторка поетичної збірки "Панфіла" (Львів, 2003) та наукової монографії "Романи Емми Андієвської: художньо-філософські шукання" (Львів, 2007). Перекладаю з англійської та нідерландської мов. Пишу дитячі казки, вірші, прозові етюди, колискові.